І
Ковалюк підняв орчик догори та й казав музикам:
— Грайте до порєдку, як має бути, бо це весіле буде славне на всю Україну і в Коломиї, і в Станіславі...
— Оце-с вже не потребує весіля, але ще є два такі, що мають гуляти.
Він показував на Федька Продана, що лежав із розбитою головою на снігу. Коло нього сиділа його жінка, тримала новий капелюх у руках і питала:
— Та що кажеш робити, що до дітий переказуєш?
І ще щось до нього говорила, ніби на тамтой світ переказувала.
А Дмитро Золотий ходив поперед ворота з куснем грубої розвори та казав до громади людей на вулиці:
— Ні один най не вагаєси поступити отут, бо зараз від цеї розвори усне,— це вам кажу!
— Кого б'ють?
— Богачів.
— А хто б'є?
— Весілє.
— А Федька вже вбили?
— Він вже на тамтім боці.
— То єго смерть, а чий кременал?
Дзвін на селі почав голосити тривогу.
— Зараз громада збіжитьси та й не дасть.
— Дасть, дасть, буде отут чипіти так, як ви,— відповів Золотий.
Коло хорімних дверей чинилася нова баталія. Михайло Печенюк заперся ногами і руками в одвірки, і ані Петрик Синиця, ані два Золоті, Іван та Каленик, не могли його витягнути надвір.
— Ви голодники голодні, та я дужий, та я щодня мнєсо їм, а ви бевку незабілену!
— Меш тепер сиру землю гризти.
З сіней бухав плач жінок, як червона луна.
— Не кажи їм так, Міхайле, не кажи, не кажи, але проси їх дуже,— казала жінка.
— Говори, дурна бабо, тут нема просьби, тут смерть.
Та як вони так правдалися, а Петрик Синиця ймив у зуби Михайлів палець і витягнув в одній хвилі надвір.
— Ого, вже Міхайлові амінь!
— Міхайлихо, сідайте на голову, голова грунт...
— Ти радиш, ех, як ті порадю оцим буком.
— Кров з него садить, як з пацюка, а така червона, здорова кров...
— Мой, аді, хреститьси, б'ють, не дають оченаш віговорити.
— Вже по нім, Міхайлиха дає свічку, але незасвічену.
— Та що, що дужий,— вже глина — та й конець!
— А жінка ніц не плаче, змогласи дуже.
З хором вибігла купа жінок, і Касіян поміж ними. Золоті і Синиця кинулися за ними.
— Та не віховаєшси, богачю, у підтичках жіночих!
Жінки громадно облягли Касіяна.
— Не дайте мене, не дайте!
— Касіянко боїтьси, а єго найліпше треба обріхтувати! Він межи богачами найгірше в'їдний.
— Боїтьси, не то що Міхайло, цеє не боявси.
— Аді, жінки біда, аді, як плюють на Золотих.
— Ймили Петрика та й всі лягли на него.
— Не дадуть-таки...
— А ви чого відти мішаєтиси? Ви вмієте жінок добре бити та й жидів за пейси торгати, а як прийде направду, то стоїте подалеки та й скавулите, як щенюки.
Це вповіла публиці одна з тих жінок, що Касіяна боронила.
— А ви, віте, чому не йдете порєдок робити, аді, баби роб'є за вас порєдок?
— Які ви мудрі: йди, віте, та й здихай, що лайдаки межи собов змовилиси бити богачів.
Зробилася цілком днина. Хати на білім снігу стояли як громади чорних великих птахів. Ліс найспокійніше шептав. Дзвін іще голосив тривогу.
З громади жінок вийшла Іваниха Золота, ймила окервавленого чоловіка за рукав та й так казала:
— Чоловіче, та подивиси на людей, та на село, та на ліс, та спамнєтайси! Та що-с наробив, та люде не худоба?
За нею вийшла і Каленикова жінка.
— Ти йди, небоже, до кременалу відразу, до хати не приходи, бо я з дітьми геть піду. Не приходи-таки.
Музики перестали грати, а Ковалюк стояв із орчиком і не знав, що з ним робити. Сонце виказало пів золотого ока.
Три Золоті покидали буки та сапи і пішли в ліс. Ковалюк зачав плакати, а Петрик Синиця подався до хати, та на порозі впав і почав піну з рота точити. Товпа рушилася і почала здоймати побитих.
ІІ
В хаті Онуфрія Мельника мало судити село убійників. Всі богачі не мали права приходити на суд — судили самі бідні. Онуфрій уложив суд, і прокуратора, і оборонця. Сам сидів за столом та й так казав:
— Село строєне, люде одні одних боєси, в церкві щонеділі лиш мова за бідних. По селі увихаютьси шандарі, дзвінки дзвоне, що комісії привозе. Розкидають гроби, ріжуть, поре, а нам, бідним, нема нівідки ані ради, ані доброго слова. То ми самі судім їх, а як учуємо, що вони завинили, то будемо їх карати.
Так говорив Онуфрій до всіх бідних. Вони зібралися майже всі з села. Заступили хату, піч, постіль, сіни і подвір'я.
— А якби віт приходив та хотів розгонити, то ви не пустіть, а якби пхавси, то дайте кілька полишників, най тікає. А тепер розкажіть нам, пані прокуратор, акт оскаржений.
З лави піднісся Яків Дідик та й зачав:
— Іван Зуб бідний чоловік, бо, знаєте, робив свої доньці весілє. Знаєте, яке бідного, усе він рад, як до него прийде богач, бо як прийде богач, то образи ясніщі стають, бо є кому під ними сідати. То зійшлиси самі бідні, але упросив собі Зуб ще трьох богачів: Федька Мелникового, Міхайла Печенюка та Касіяна Кропивку. "А дай боже здоров'є, а жийте здорові, а дєкую вам, що-сте уступили до хати, мені весілє буде веселіше". Каже так Зуб та припадає, а бідні сараки, що постулювалиси в пороги, та й слухають. "А проши, а будьте ласкаві, і доцєгніть-ко, а покушійте". А все до богачів. А богачі, мо-спане, все п'ють, а все бідних далі д'постелі вісувають. А Зуб забув за гості, лиш коло богачів ходить. Це перший пунт. Але Петрик Синиця каже:
— Ти, Зубе, ти, старий, відай, забув, що в тебе є ще другі гості, не лиш ці три.
А Зуб вже горівчиний був та й каже:
— Синичко, ти мені не давай рєд у мої хаті. Як я хочу, так буде.
— Ой не буде так, я прішов на весілє, як другий, я приніс такі дари, як другий, то я маю мати таку честь, як другий.
Каже Синиця оце, а бідні понащірювали вуха, та таке їм це слово миле, як мід солодкий. Та й на цім тим часом стало. Зачєли відавати обід. Перед богачами все солонина та мнесо, а начінки лиш трошки, а перед бідними — все лиш начінка, а мнєса крішка. Фукають бідні, їдє або не їд-з. А богачі аж лікті собі позамащували.
Але взєв Іван Золотий з-перед богачів склянку з горівков та й каже:
— Пиймо, братя, хоть гор'івки, як їсти не дають.
— Мой, Золотий, а перед тобов же що стоїть, не дар божий? — каже Зуб.
— Але чьо перед богачами кілько дару божого, а перед нами лиш крішка?
А богачі лиш червоніють, лиш позирають, але мовчать.
Відійшла вечеря, зачали музики грати. Гуляють. Але взєв Печенюк Касіяниху в данець. Та все данцує та розтручує. Не вітерпів уже Петрик та й лус в лице Міхайла, а Міхайло ні дві, ні три — та й Петрика.
— Гов! Перестаньте грати,— кричить Зуб.
А Касіянко каже Зубові:
— Знаєте що, Зубе, нате вам п'ятдесят левів гезди, платю вам все весілє, але ви геть віметіть це смітє з хати. Це другий пунт.
Прийшло до такого, що аж мусило чієсь житє йти на смерть. Ех, господи, як Каленик Золотий не хомне Касіяна у писок, аж повна миска нацюркотіла. А Міхайло Каленика як уфатив за шкіру на потилиці та й вірвав у пушках, лиш лишилоси голе мнєсо.
— Мой, богачі, або зараз віци забирайтиси, або буде з вас саме фалатє!
Коби ж були послухали. Та й зачєласи баталія. Всі, що май боязливі, повтікали, лиш лишилиси три богачі, та п'ять бідних, та жінки. Жінки лишилиси всі, бо вони знають, що їх ніхто не б'є у бійці. То вперед вівели Федика Мельника. Вівів єго Ковалюк, і Петрик, і Іван. І Ковалюк лиш раз свиснув по голові орчиком — та й череп хрус на місці, а Федько уснув на місці, як куря.
А Печенюка Міхайла вже не так було легко. Хлоп дужий, як медвідь, бо знаєте, а не боїзливий. З ним валувалиси зо три годині по хаті: їх штири, а він один. Правда, помагали і жінки, але що баби годні. Звалили го в хаті — розкидав з себе штири хлопи, як галушки, звалили в хоромах — знов не давси. Приволікли до дверей, та й ймивси одвірків. Але Петрик Синиця уфатив єго палець у зуби та й віпровадив, а як віпровадили, та й убили колами. Убив Петрик, та й Каленик, та й Іван. Хотіли ще Касіяна вбити, але одно, що дуже просив жінок, та вони тримали єго під сорочками, а друге, що зробивси день, та й люди спамнєталися.
То вбили: Іван Каленик, та Дмитро Золотий, та Петрик Синиця, та Никифір Ковалюк.
— Оце прокуратор сказав оскаржене, а тепер будемо слухати винуватців,— сказав Онуфрій.
— Іван Золотий.
— Гір. [ ]
— Ти винен, що-с убив Міхайла та й Федька Мельника?
— Ні, не винен.
— А хто ж винен?
— Та ми не винні, але богачі.
— Як богачі?
— А так винні, що нас хотіли вітати з весіля.
— Хотіли, але ви не далиси, а їх вигнали-сте на той світ.
— Або що мене маєте питати?
— Іванку, руй, гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чим убив-єс?
Тут Онуфрієві почала помагати публіка.
— Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш буки,— казали з сіней ґазди.
— Я, бігме, лиш раз ударив!
— Чим?
— Сапом.
— По чім?
— По плечах.
— Ну, а Каленик?
— Я не знаю.
— Як не знаєш, то сідай.
— Каленик Золотий!
— Я сам.
— Ти вбив Міхайла?
— Єго вбило єго богацтво.
— Лиш не змудра, Каленику.
— Яке змудра, п'єний-єм був, весілє було, музики грали, а богачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити.
— Добре набили, але хто вбив?
— Я не тямлю.
— Памнєть коротка якась.
— Чим бив-ес?
— Чим мав.
Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на парубків. Ці ймили Каленика в руки.
— Дайте му п'єтнаціть буків, та й буде говорити.
І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуфрієм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: "Вони вбили, най же відпокутують".
І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті руки, богато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі помсти.