В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:
— Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь воно нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.
За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура...
— Ото, в тебе також розум?? Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!
— Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чєсати, та й гулить тебе,— сказав і зареготався Михайло.
— Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!
— Коли ви не дасте.
— Ходи, ходи, бігме, дам.
Та й взяла за руку, та й повела до хати.
— Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний!
— А яблуко дасте, ма?
— Дам, дам, багато.
— А булку?
— Та й булку...
— А до церкви озмете?
— Озму, озму...
— То чешіть.
І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки — води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.
— Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!
— Коли-бо кусає...
— Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!
— А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?
— А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть...
— Добре, я піду до вуйниного Івана.
Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала.
— Ма, а коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.
— Бо миші зерно трубять та шкоду робля...
— Нащо шкоду?
— Аби не було що молотити та й молоти.
— А що ж вони їде?
— Таже зерно...
— Як?
— Е, з тобов не договорив би си... Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе.
— По-парубоцьки, ма?
— Аякже, таже ти у мене парубок.
— Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як, файно?
Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.
— Я хочу до вуйни.
— Уперед з'їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.
— Я не покажу. Хочу до вуйни.
— То йди про мене.
Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.
— А дивиси, аби-с упав, а то буду бити...
Сіла в хаті шити.
— Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє.
І мама всміхнулася і шила далі.
— Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть очинашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк , що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було.
Підняла голову, глянула у вікно.
— Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашлати...
Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю.
— Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.
— Коли я не хочу.
— А ти чий — дєдів чи мамин? — питав Михайло.
— Дєдів...
— А кого меш бити?
— Маму.
— А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене бити!
— Дєдя тобі купить багато яблук, бо ти дєдів.
— Ой, ци ни пес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.
— Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні?
Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.
— Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.
Андрій опинився коло печі і збирав пінку.
— Мо, Андрі, а ти що купиш мамі?
— Червоні чоботи.
— А дєдиві?
— Дєдиві нічо не хочу.
— Файний синок мамин. Михайло взяв його знов на коліна.
— Ти як називаєшси?
— Андрій Косминка.
— А хто ти є?
— Луский радикал.
— Добре. А куди ти поїдеш?
— До Канади.
— На чим поїдеш?
— На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть...
— А дєдю озмеш з собов?
— Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйниного, та й геть поїдемо...
— Йди, йди, не зіціруй хлопця та не бери на акзамент , бо ще всне без вечері.
— Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!