Сергій. Так, блазень. Але блазень при грошах. А в такому випадку це вже не блазень, а весела людина. А веселій людині можна те, чого не можна людині нудній. А нудними люди стають здебільшого від того, що весь час думають, де б їм роздобути гроші. То чи не краще...
Таня. Гроші! Гроші! Невже більше нема про що говорити?
С е р г і й. Є, Танюшо, але про них найприємніше. От і мамочка тобі скаже.
Лідія Андріївна (здобулася на мову). Навіщо ви? Це ж...
Сергій (насмішкувато). Авжеж, авжеж. Гроші. Саме так. Мені захотілося вас розважити.
Лідія Андріївна кволо змахнула рукою
А що робити, Лідіє Андріївно, як жити? Ось ви мені все дорікаєте, а в мене хвора мати. І одна ампула коштує сім карбованців. На руках, звичайно. А не на руках не дістати, як і все інше. І моєї зарплати вистачило б на п'ятнадцять ін'єкцій хворій мамі, а їй ще й їсти треба, між іншим. А базар дорожчає з кожним роком. А я люблю горіхи, мені потрібний ізюм — у мене серце теж, знаєте, не зовсім...
Лідія А н д р і ї в н а. Ви б курили менше.
С е р г і й. Ну от, зразу й докори. А пачка — півтора карбованця. На день. На місяць — сорок п'ять. А махорку — ні, не можу. Не звик. Можна було б, правда, списати на дивацтво, але в такому разі ризикуєш набути міцної репутації дивака: курити лише махорку, пити лише горілку, одягатися лише у вітчизняне, їздити тільки у громадському транспорті, купувати лише те, що на прилавку. Та і яке там дивацтво: виходить, уся країна — самі диваки. А де ж нормальні люди?
Лідія Андріївна. Усе, що ви говорите і як ви живете — протизаконно.
Сергій. Помилочка, Лідіє Андріївно. Холодно, холодно. Це раніше так вважалося. Країна еволюціонує, ви що, газет не читаєте? Та, попри все, звичайно, іноді я замислююсь над тим, скільки хворих я міг би вилікувати за той час, що його віддаю своїй несуміжній професії...
Лідія А н д р і ї в н а. От бачите.
Сергій. ...Але увечері, підрахувавши денну виручку, я одразу заспокоююсь. (Довірчо.) Засинаю я легко.
Лідія Андріївна (саркастично). І що ж це у вас за несуміжна професія така?
С е р г і й. А я ставлю секретки. На автомобілі, розумієте? Щоб їх не могли вкрасти. Якість надзвичайна. Гарантія — сто процентів. Стою, так би мовити, на сторожі законності й правопорядку. Власники мене на руках носять. Телефон мій передають один одному, мов святиню. І їх можна зрозуміти. Руки, правда (звів руки), трохи відгонять бензином, але ж наш хворий чого тільки не стерпить, правда?
Лідія А н д р і ї в н а. І скільки ж ви заробляєте?
С е р г і й. А, Лідіє Андріївно, все одно втратите лік. На цукерки діткам вистачає.
Лідія А н д р і ї в н а. І все-таки?
Сергій. Бачте, на нинішні часи запити в мене досить-таки скромні — я ніколи не зазіхав на надмірні суми... Вам я скажу одверто, я до вас ставлюся дуже прихильно: в середньому сто карбованців. Вартості детальок я, звісно, до уваги не беру.
Лідія Андріївна (з надією). На тиждень?
С е р г і й. На тиждень? У нас такими проміжками часу облік грошам не ведеться.
Лідія А н д р і ї в н а. На місяць?
С е р г і й. На день, звичайно. А що? І по заслузі, як мовиться. Руки в мене золоті. Мені б нейрохірургом...
Лідія Андріївна. Це ж що, три тисячі на місяць?
Сергій. Ну, коли менше, а коли і... Само собою переростки, але хто ж на них зважає заради спільної справи? Е-е, ви що, мамочко? Що з вами? (До Тані.) Здається, матінці погано.
Т а н я. Мамо! Мамо!
Лідія Андріївна. Зараз... зараз я..
Сергій. Ну-ну, Лідіє Андріївно, ви нас не лякайте.
Лідія Андріївна. Так-так, зараз. (Зібралася з думками.) Це... це все підло.
Сергій (засмутився). Ну от, так і знав! З дорогою душею, з розкритими обіймами, з найкращими намірами, щиросердо... А тебе ось так. Прикро. До речі, а чи не віддати вам Тетянку до мене в учениці?
Лідія А н д р і ї в н а. І чого ж ви її... навчите?
Сергій. Іронія ваша недоречна. Я серйозно. Скоро вона за тиждень, — ось тут і згодяться, мамочко, ваші мірки, — зароблятиме більше, ніж ви зі своїм стажем за місяць, а через рік зможе вибирати будь-який вуз країни на власний розсуд. Звісно, знадобляться й знання, але в доступних межах: більш-менш грамотно написати заяву при вступі і заповнити анкету. Анкета, як я зрозумів, годяща, так? От і добре. Але такі ж анкети майже у всіх, а от можливості... То дамо ж дівчинці можливість, само собою, якщо на той час вона взагалі захоче вступати.
Протестуючий жест Лідії Андріївни.
(Зумисне збентежено.) Ой, я, здається, знов щось не те сказав. Такий уже я весь недоладний, недоречний. Це від комплексів. У мене повно комплексів. А що ви думаєте, у кого на моєму місці їх не було б? Скінчив вуз, а працюю не за фахом. Була забезпечена нібито цілком пристойна зарплата, а заробляю у двадцять разів більше. Років за п'ятнадцять цілком міг би вселитися до однокімнатної державної квартири, а в мене вже є більша і краща. І своя власна. І давно. Були відкриті всі дороги... (Співає.) На-ам, мо-оло-дим... (На інший мотив.) Відкриті всі доро-оги... Знаєте? А я знайшов ще й стежечку, і знову ж таки свою. Думаєте, я від усього цього не страждаю? Чи ж не впливає це на мою психіку, не розхитує вщент мої нерви? Ви ж помітили, сподіваюсь, що я дуже нервовий. (Пересмикується, неначе в конвульсії.) Га?
Лідія Андріївна (крижаним тоном). Жити треба по правді.
Сергій (весь перемінився, майже зі слізьми на очах). Так! Так! Правильно! А я довго не міг знайти потрібного слова. Ах, як добре ви це сказали, мамочко.
Лідія Андріївна. І перестаньте називати мене мамочкою.
Сергій. Гаразд, мамочко.
Лідія Андріївна аж пересмикнулась.
(Примирливо.) Ну добре, добре, не буду. Навіщо нам сваритися? Мамочко.
Т а н я. Знаєте що?
Сергій (швидко). Ні!
Т а н я. Ви не маєте права! Навіщо ви знущаєтесь? Що ви все!.. Що ви!..
Лідія Андріївна. Танюшо, йди, донечко. Я не хочу, щоб ти слухала цю людину.
Сергій. Так, Танюшо, йди читай свої битви, перемоги й поразки, а ми тут... (Немов у радісному передчутті потирає руки.) Трохи розімнемося.
Т а н я. Іду, мамо.
С е р г і й. А то по чарчині, Лідіє Андріївно? За полемічний запал?
Лідія Андріївна (почекала, поки дочка вийшла). Я з вами пити не збираюсь.
Сергій. Чого ж гак? Не удостоюєте? Впав у очах? Ну, як хочете. Я ще ніколи нікого не примушував. Та й сам не збираюсь. Щоб продовжувати на рівних.
Лідія Андріївна. Вам це однаково не вдасться.
Сергій. Побачимо, побачимо, дорога Лідіє Андріївно. (Подумав.) Ага! Так от ви сказали: жити треба по правді. А ви як живете?
Лідія Андріївна. Ми?
Сергій. Авжеж, не крадете, не ріжете, але вступати приїхали чомусь не в Хохлому і не в Крижопіль, а сюди, до Борисового тата. Це чесно?
Лідія Андріївна (розгубилась). Ну, Боже мій... Я ж... Ми ж як до родичів. А куди ж іще?
Сергій. От-от, вам і на думку не спало, що можна вступати кудись іще. А й справді, навіщо, коли є така гарна людина, Борин тато, ваш родич... Правда, ніхто не знає, по чиїй лінії і чи родич взагалі, але це байдуже.
Лідія Андріївна (дуже засмучена). Ну, навіщо ж...
Сергій. Розчудесний Микола Георгійович допоможе, так. Щоправда, він вас погано пам'ятає і довго, болісно згадував, хто ви така взагалі, але відмовити...
Лідія Андріївна (з жахом. Осяяна). Це вам... Боря сказав? Не кажіть, не кажіть більше нічого. Я... я зараз... Ми негайно їдемо. (Підхоплюється.)
Сергій. Хо! Хо! Хо! Хто, ви? Куди ви ідете? Та ніколи в житті. А як же ваша доця? Ваша єдина втіха? Вона ж зав'яне без історичної освіти. А тут і заміж беруть.
Лідія А н д р і ї в н а. Ви жахлива, жахлива людина! Таню! Таню!
Сергій. Ох-ох! Таню-Таню! А куди Таня піде на роботу? Знов на лісопильню — чи де там вона нівечилась? — чи ви їй вготували іншу дорогу? Чи ж мало романтичних професій — трубовкладальниця, цеглоформувальниця, скловидувальниця...
Лідія Андріївна. Замовкніть ви нарешті!
С е р г і й. А револьверниця третього розряду — звучить! (Довірчо.) Вони там усі стріляють з револьверів. Одне в одного. (Склавши з пальців щось подібне до пістолета, цілиться. Дуже голосно.) Бах! Бах! Бах!
Лідія Андріївна. Яка нісенітниця! Таню!
С е р г і й. Я жартую. По мішенях. Бах!!! Але доця ваша застрелиться неодмінно.
Лідія Андріївна здригається.
Спершу завиє, а тоді...
Таня (постає у дверях). Що, мамо?
Лідія Андріївна. Скільки тебе можна гукати?
Т а н я. Я приймач слухала. (Очікувально дивиться на матір )
С е р г і й. Танюшо, як ти ставишся до того, щоб усе життя фрезерувати канавки?
Т а н я. Які ще канавки?
Се р г і й. На поршнях, наприклад. Навколо дзижчать верстати, ухкають пресики так, що вушка закладає, свердельця повискують, а ти в спецівочці такій, засмальцьованій, у захисних окулярах ручечку круть-круть! Верть-верть! Чарівливий запах металевої стружечки, силікоз у ранньому віці, але головне — ти усвідомлюєш свою причетність до трудових буднів країни.
Лідія А н д р і ї в н а. Та що ж ви за людина!
Т а н я. Ти мене кликала, мамо?
Сергій. Мама просто хотіла взнати, чи не зволиш ти чайку з нами. По-сімейному. Коло коминка.
Лідія Андріївна (не зразу). Так, Танюшо... Ми от налаштувались...
Таня. Ні, мамо, я вчити буду.
Лідія А н д р і ї в н а. Ну йди, доню...
Таня йде.
(По паузі. Важко.) Вам складно зрозуміти...
Сергій. Ні, чому ж.
Лідія Андріївна. В мене єдина дочка...
(Продовження на наступній сторінці)