— Я згадав, що сьогодні не грав, а мені треба вправлятися кожного дня,— пояснив Славко.
— Так уже ж пізно!
— Раз для твоїх ідіотських жартів не пізно,— відповів Славко,— то для музики й поготів. Я тихенько. Ніхто й не почує. Все одно ти спати не даєш.
Спершу він заграв, як сам оголосив, гаму до мажор, потім ре мажор.
Митько ж сказав, що він мажорні гами знає як облуплені, бо на уроках співів весь клас їх співає, і що Славкові гами не те що з мажором, а й з гамами нічого спільного не мають.
— Це треба було тобі заради таких гам акордеон сюди тягти! Я думав, ти Баха гратимеш або "бітлів".
— Так темно ж,— виправдувавсь Славко.— Клавішів не видно.
— А як не видно, то не грай.
Але Славко не послухався і оголосив мі мажор.
Однак мі мажор він заграти не встиг, бо до нас саме вбіг начальник табору.
— Це ти, Омельчук, знову? — зашепотів він, хоча, як мені здалося, йому хотілося кричати.— Щоб завтра і духу твого не було в таборі. Сам, сам одвезу тебе додому і власноручно передам батькам!
— Ну от, знов Омельчук...— заканючив Митько.— Завжди Омельчук! Я сплю давно! Хіба я винен, що йому серед ночі грати закортіло?
— Дивно! — мовив начальник табору, вгледівши Славка.— Це ти вирішив грати?
— Ага! — щиросердо зізнався той.— Мені потрібно вправлятися кожного дня, а сьогодні, виходить, я день пропустив.
— Ну нічого,— втішив його начальник табору.— Завтра гратимеш удвічі більше ніж звичайно. А зараз — спати!
— Бач,— мовив перегодя Митько.— Йому — так нічого, а мене — так із табору...
Він іще трохи побубонів, а тоді замовк і засвистів носом. Славко дихав глибоко, і я зрозумів — він теж спить.
Я ж заснути не міг — весь час перевертався з боку на бік і сердився на Митька із Славком. "Це ж треба,— думалось,— не давали людині спокою, балакали, бігали по табору, верещали й грали на акордеоні, а тепер сплять мов убиті. А ти тут мучся безсонням у юні роки".
І раптом я почув знадвору чиїсь кроки. Власне, якби то були п р о с т о кроки, то нічого незвичайного чи страшного в них і не було б. Але то були н е п р о с т о кроки: якісь обережні, скрадливі — це я зрозумів зразу. Кроки наблизились до нашого намету, проминули його й стали оддалятись.
"Може, злодій? — майнула думка.— Або якийсь бандит?" І тут чогось я згадав Митькову розповідь про червону руку. Не можу сказати, що від того на душі моїй полегшало. Я накривсь із головою, але стало ще страшніше — уявлялося, що той, хто ходить знадвору, зайде до намету й врепіжить по голові, а то й душити почне своєю червоною рукою. Я мерщій вистромив носа назовні: ледь чутні кроки знов наближалися.
Я хутко натягнув на ноги сандалі й розбудив Митька із Славком. Спершу Митько розсердився, але, коли взнав, що табором хтось бродить, зрадів.
— Ха-га,— сказав він.— Я знаю, чим це діло пахне. Хтось узнав, що відкриття затримується на два дні, тож тут майже нікого нема, і вирішив скористатися нагодою і щось украсти.
— Що ж тут можна вкрасти? — здивувався Славко.
— Ну, якби я був злодієм, то й сказав би,— мовив Митько.— Мало чого! Може, ліжко яке чи тумбочку.
— І пхатися із тим ліжком чи тумбочкою через ліс?
— А зовсім не обов’язково,— запевнив Митько.— Зовсім не обов’язково. От я читав, що деякі злодії закопують крадене неподалік од місця злочину, а коли вже ту річ перестають шукати, викопують і спокійнісінько йдуть додому.
— Що ж, він буде ліжко серед ночі закопувати?
— Та звідки я знаю! Чого ти причепився до мене? — розсердився Митько.— Що я, грабіжник який?! Треба спіймати його на гарячому.
Коли Славко почув, що треба когось ловити, то злякався і сказав, що з нами не піде, а залишиться в тилу, тобто у наметі.
— Це про всяк випадок, щоб я міг розказати, як усе було.
— Це ж про який такий випадок? — поцікавився Митько, але Славко не відповів, бо знову неподалік залунали таємничі кроки.
Славко ухопив мене за руку.
— Не треба, хлопці,— зашепотів він.— Хай собі ходить. Яке вам до того діло?
Але я вивільнив руку, і ми з Митьком вислизнули в ніч.
Ми вислизнули в ніч, моторошно темну, неприродно тиху. Я навіть не уявляв, що в нашому таборі може бути так тихо. Ще кілька годин тому все навкруги вирувало: вищали пили, грюкали молотки, гримкотіли відра, тупали ноги, лунали голоси. Ми обминали лопати, носилки, дошки — вони німо лежали, чекаючи ранку, чекаючи пори, коли знов оживуть — задзенькотять, заговорять, засміються в наших долонях.
Та до ранку ще далеко. Стомлений трудовим днем табір спав.
Не спали тільки ми з Митьком, не спав, може, у "тилу" Славко, не спав іще хтось — ходив щойно табором, скрадаючись, наче злодій, ховаючись від людей.
Хто?
Десь за нашими спинами притишено дзенькнуло.
— Коло їдальні,— вловив я.
Сторожко вглядаючись у темряву, ми подалися до їдальні, але не прямо, алейкою, а повз умивальники. Коло їдальні нікого не було.
— Може, він побачив нас і втік? — запитав Митько, але тут я вздрів постать, що простувала алейкою назад, до наметів, несучи в руці щось важкеньке.
— Оно,— вказав я.
Невідомий ішов неквапно.
— Ач,— сказав Митько,— уже щось поцупив. Я ж казав.— Тоді помовчав і рішуче додав: — Будемо брати!
— Що брати? — не зрозумів я.
— Його брати. Вперед!
Ми рушили слідом, намагаючись ступати якомога тихіше, і несподівано я почув, а може, то мені тільки здалося, що незнайомець схлипнув. Ось він ніби шморгнув носом...
— Митю,— почав був я, але тут ми побачили, що навперейми незнайомцеві кинулась якась тінь.
— їх тут двоє! — скрикнув Митько, і раптом голосний зойк розітнув тишу.
— Здавайся! — загорлав басом Митько.— Руки вгору! Оточуй їх, хлопці! Бери їх у коло. В’яжи їх! Собаку спускай!
Я зрозумів, що книжки про прикордонників знайшли надійний притулок у Митьковій голові.
Дві постаті перед нами так і вклякли на місці.
— Не спускати їх з прицілу! — не вгавав мій друг.— Ні з місця! Стріляю без попередження!
І враз просто нам у очі вдарило сліпуче світло.
— Третій! — гукнув Митько.
— Омельчук! Стеценко! Знову ви?! — почули ми розлючений голос начальника табору.— Це що таке? Як це називається? Щоб завтра і духу вашого...
— Це не ми,— заканючив Митько.
— Це он вони,— вказав я рукою на грабіжників.
Начальник табору спрямував промінь ліхтарика вбік, і ми побачили... Славка із дрючком у руці. Поруч із ним, спиною до нас, стояв хлопець із піднятими вгору руками. На землі лежав чемодан.
— І ти тут? — похмуро запитав Славка начальник табору.— А це що за один?
— Я... Коля,— схлипнув хлопець.— Мусю— кін. Я з Одеси. Приїхав до бабусі, але заблукав. І от я тут... А цей от мене дрючком як ударить! По плечу. Добре, що не по голові. ‘
— Чого ж ти зразу битися? — запитав начальник табору.
— Та це вони все наговорили,— пояснив Славко.— Про бандитів якихось, чорні замки... Я й подумав...
— Опусти руки, Миколо,— звелів начальник табору.
— А оці ж от казали, що стрілятимуть,— обернувся до нас Коля Мусюкін, і ми впізнали в ньому... Генку Биструшкіна.
— Генка! — закричав я.— Це ж Генка!
— Хлопці! — заволав Генка і кинувся до нас.— Хлопці, це ви?
— То ти Генка чи Миколка? — запитав начальник табору.
— Генка! Генка це! — пояснював Митько.— Ми з ним в одному класі вчимося.
— То ти, виходить, не з Одеси? — допитувався начальник табору.
— Та з якої Одеси! — не вгавав Митько.— Ми з ним в одному класі вчимося. Він теж мав у табір їхати.
— Зрозуміло,— сказав начальник табору і тут же зітхнув: — Не зовсім. А як же бабуся?
Як і слід було сподіватись — бабусю Генка теж вигадав.
Виявилося, що сьогодні вранці Генка разом із батьками вийшов із дому. Генка рушив до райкому, де нас, табірних, мав чекати автобус, а батьки — на вокзал, бо їхали відпочивати на море.
У райкомі Генці сказали, що перша група, тобто ми, уже поїхала, а більше автобусів не буде. Решту дітей одвезуть аж післязавтра, "бо у них там не все готово". Отже нехай Генка йде додому. Але вдома у Генки нікого не було, бо тато з мамою поїхали на море, і Генка вирішив добиратися самотужки.
Розпитавши, де міститься табір, він сів на автобус, який їхав з автовокзалу до Житомира, зійшов на п’ятдесят четвертому кілометрі й почимчикував лісовою дорогою. Засутеніло, запала темрява, а табору все не було. Та Генка справедливо розміркував, що раз є дорога, то вона має кудись вивести, і йшов, аж поки вже за північ таки дістався до нас.
— Чому ж ти так довго ходив табором? — запитав у Генки начальник, вислухавши ще й нас.
— Я не знав, це мій табір чи ні, а будити когось побоявся. От я й ходив.
(Продовження на наступній сторінці)