«Найкращий намет» Ярослав Стельмах — сторінка 11

Читати онлайн повість Ярослава Стельмаха «Найкращий намет»

A

    — Еге,— погодився, одсапуючи, Льошка.— Спеціально щоб у полон брати.

    — А ти боягуз,— кинув довгов’язий.— Чого ти тікав од нього?

    — Сам ти боягуз! — одказав йому цілком слушно Льошка.— Було б допомогти!

    — Як допомогти? Ти що, не бачиш — я за ворогом стежу! Боягуз!

    — Невелика цяця! — відказав Льошка.— Побоявся донизу стрибнути. Страхопуд!

    — Ти сам ледь штани не загубив, поки тікав,— наїжачився довгов’язий.— Безштанько!

    — Ах ти ж бінокулярська пика! — закричав Льошка.— Сидить там ще й командує!

    — От і сиджу,— відповів довгов’язий.

    — Ну то й сиди, як віслюк на сіні,— мовив Льошка.— А я з тобою більше не дружу.— І побіг до річки. Я давно запримітив, що там стовбичать двоє "зелених". До них і подався хлопець.

    — Сам ти віслюк без штанів! — гукнув йому вслід довгов’язий і знову припав до бінокля, щось бурмочучи. Мабуть, лаявся.

    — О, а тих уже не видно,— ще розібрав я. А тоді: — І цей десь пропав...

    — Нам іще довго? — смикнув мене за ногу Славко.— Мені вже набридло тут сидіти...

    — Ну то біжи додому,— відказав я.

    — Ага, додому! Спійма-ають,—позіхнув він.— Спати хочеться...

    — Ну й спи,— мовив я і розгорнув гілки.

    Що відбувалося на нашому березі, я не знаю, та й той, на копиці, мовчав, бо нікому було розповідати, що він бачить.

    Я ж бачив тільки луг перед собою і трьох — уже з Льошкою — "зелених" на березі, коло човна. Вони, певно, чекали, щоб першої-ліпшої хвилини перевезти кого на цей чи на той бік. Усе було тихо.

    Та раптом якийсь неясний, незрозумілий шум за спиною змусив мене нащурити вуха. Я одліз назад, пригинцем, петляючи в кущах, прокрався до того краю чагарника, що виходив на ліс. Галас дужчав, вже можна було навіть розрізнити окремі вигуки, дедалі ближче лунали вони — і я побачив, як із-за дерев вискочив Митько із патиком у руці, а за ним, десь за сотню метрів, мчав цілий гурт — чоловік із сім "зелених".

    — Стій! Прапор! Лови його! Прапор! — кричали переслідувачі, і тут до мене дійшло, що в руках у Митька не просто патик, а ворожий намотаний на держак прапор!

    Уже згодом, як усе скінчилося, мій друг розповів про свої пригоди.

    Розпрощавшись із нами, він подався у тил ворога і разів зо три пробіг туди й назад по окресленому своєю стратегічною думкою квадрату, аж поки надибав свіжовикопаний і замаскований окоп. Неподалік, та де там неподалік — зовсім поруч поміж інших дерев, ріс розлогий дуб. Тож розміркувавши, що сама доля виростила його на цьому місці, Митько здерся нагору і причаївся в гіллі.

    Він чув сурму, що сповістила про початок гри. Кілька разів повз дуб пробігали хлопці й дівчатка із "Сміливого", але в окоп ніхто з них і не думав залазити. Нічого важливого за цей час Митько теж не помітив. Він уже був пожалкував, що намарне сидить там, і почав думати, як би його непомітно поміняти позицію, але раптом почув: "Шпигун! Шпигуна спіймали!" А ще за якихось десять хвилин під дубом зупинилися двоє "зелених", і один сказав:

    — Ось цей окоп. Піймали котрогось із "синіх" — у копиці сидів. Микита сказав, щоб прапор переховали, бо там уже стало небезпечно. Вони зараз підуть увесь луг перетрусять — може, там іще хто сидить. Ти поки вирий у стіні заглиблення, ми прапор туди всунемо і землею притопчемо. А я за прапором побіг, у третій окоп.

    Повернувся він за кілька хвилин і став сваритися, що нічого не зроблено.

    — А чим же я копатиму? — відповів його товариш.— Зубами?

    — Навіщо зубами? Лопатою!

    — Де я її візьму? Нема лопати!

    — Як нема? Мала ж на дні лежати.

    — Нема тут нічого.

    — От же люди! Це хтось із наших учора прихопив. Гей! Як там воно, на передовій? — закричав він комусь, але відповіді Митько не почув.— Ну давайте, давайте! Посидь поки із прапором,— знову звернувся він до приятеля,— а я вмить за лопатою змотаюсь. І ще кого-небудь для охорони візьму.

    Такої удачі Митько навіть і не сподівався. Такої слушної хвилини! Такої нагоди! Він подумки подякував Генці (хай вибачить його Генка!) за те, що його спіймали, і тому акуратному хлопцеві чи тій дбайливій дівчинці, яка забрала вчора у табір лопату, щоб не лишати її до ранку в окопі. Потім обережно опустився на землю, ще якусь хвилину, а то й дві лежав, ховаючись за стовбуром, і розглядався. Поруч нібито нікого не було. Пильний охоронець сидів навпочіпки на самому краю окопу, трохи боком, а більше спиною до Митька, і щось креслив паличкою на землі. Прапор лежав поруч.

    Митько обережно заповз вартовому за спину, в кількох кроках од нього підвівся і хутко підбіг упритул. "Убитий",— лагідно і тихо сказав Митько: лівою рукою зірвав із противника погон, а правою уперся хлопцеві в шию — той полетів сторч головою в окоп.

    Ухопивши прапор, Митько як куля зірвався з місця і, вже одбігши на чималу відстань, почув за спиною відчайдушний зойк "убитого":

    — Пра-апор!!!

    Усе це, звісно, Митько розказав уже потім, а зараз саме отой крик: "Пра-апор!", тільки дужчий, бо кричало кілька чоловік, і почули ми із Славком. Ми побачили, як від лісу мчить Митько, а за ним із гуком і свистом біжать "зелені".

    У тому, що Митька їм не наздогнати, я був певен: я знав, як бігає мій друг. А далі? Бігти навскоси через весь луг до дальнього краю лісу? Але ж там, мабуть, повно "зелених", а чи є наші? До річки путь теж відрізана: там стовбичила охорона човна і тепер напружено дивилася туди, звідки лунав лемент, силкуючись зрозуміти, що ж там діється.

    — Стій! Лови його! Прапор! Хлопці, переймай! — кричали переслідувачі.

    — Сюди! Пацани! Прапор! — зарепетував і собі довгов’язий на копиці, і поступово до тих, коло річки, дійшов весь трагізм ситуації. Вони зрозуміли : у того, найпершого і найпрудкішого, їхній прапор і зараз вирішується доля сьогоднішньої гри.

    Тож не дивно, що й вони, покинувши свій пост, з войовничими криками кинулися навстріч Митькові.

    Отже, вихід напрошувався сам собою: взяти ліворуч, знову податися у ліс, але з ближнього до нас краю, і так, лісом, плутаючи сліди, постаратися досягти річки — може, там зустрінуться наші? Так само, видно, розміркував і Митько. Спершу він біг, нібито поминаючи нашу схованку, а тоді круто звернув ліворуч і за кілька секунд, важко переводячи дух, влетів у кущі, де сиділи ми.

    Я вже казав, що чагарі, які ми вибрали, густо розрослися на значній ділянці лугу. Тож можна було, пробігши непоміченим крізь них, вискочити з будь-якого боку чи й навіть деякий час успішно ховатися в гущавині, і це трохи збило противника з пантелику. Втративши з виду Митька, "зелені", замість того щоб бігти за ним слідом, розсіялися, почали оточувати нас і цим самим програли кілька секунд.

    — Ви тут? — одсапнув мій друг.— Побігли! Повинні!.. Встигнути! — І ми втрьох, не розбираючи дороги, почкурали чагарником.

    Але, ще не виткнувшись на відкрите, я вже побачив крізь гілля, що й звідти, з-від лісу, де мали ми шукати порятунку, квапляться нам навстіч четверо "зелених".

    То було цілковите оточення!

    — Все! — вкляк я на місці.— І там вони!

    — Все! — розгублено повторив Митько.— Е-ех, хоч би наших кілька! Де вони бродять, баранячі голови?

    — З трьох боків!

    — Що ж робити, Серього? їх тут понад десяток! Наздоженуть же,— мало не плакав Митько.— Ех, така операція!

    А що я міг йому порадити?

    Все ближче лемент і тупіт ніг... І раптом Славко, котрий за весь час не зронив і слова, Славко, котрий спершу скиглив, що йому хочеться їсти, а потім, що йому хочеться спати, цей тюхтій, вайло і мамій, цей здобувач призів і всяких там перших місць, швидким рухом зняв з древка полотнище, тицьнув його Митькові, гукнув: "Хлопці, не висовуйтесь іще п’ять секунд!" — і кинувся із самим древком геть від нас просто на відкрите. Мов навмисне, він опинився на виду у всіх трьох груп.

    — Здаєшся? — закричали одні "зелені".

    — Здавайся! — вторували їм другі.

    Але Славко здаватися не хотів. Спершу він узяв на ту групу, що бігла од човна, а коли до неї лишалося зовсім небагато, завернув праворуч і гайнув повз копиці просто у луг — його, мабуть, вабив простір, степові вітри і таке інше.

    — Куди йому! — махнув рукою Митько.

    — Не втече! — схитнув головою я.

    Наш акордеоніст, між тим, біг перевальцем, як завжди, трохи кумедно, все далі й далі від нас, а за ним із гиком мчали всі "зелені". Мені навіть здалося, що вони отримують задоволення од цієї гонитви із заздалегідь відомим фіналом.

    Повз нас промайнула та групка, що так недоречно вихопилась із лісу, і ми присіли в кущах. Але я встиг помітити: хтось із них сміявся.

    — Не втече,— зітхнув Митько.

    Ще кілька секунд споглядав я ту гонитву,— усе ближче й ближче переслідувачі,— і... раптом зрозумів. Я все зрозумів! Адже ніхто не знав, що нас у кущах троє, і всі-всі, хто ловив зараз Славка, думали, що вибіг із кущів той, хто й сховався в них, що женуться вони за тим, хто викрав прапор.

    (Продовження на наступній сторінці)