— Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.
— От лиха година! — крикнув я, вискакуючи з куреня. — Хто це? Що з вами? Ви цілі?
— Та здається, — озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. — От чортяка, — мовив дід, вилізши нагору. — Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?
— А це, дідусю… — почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.
— Це, дідусю, — пробелькотів Митько, — ми й самі не знаємо хто. То не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?
— Ні-і.
— От біда, — зітхнув дід. — А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.
— Молочка, — облизнувсь Митько. — І багато?
— Повний бідончик.
— А може, не все вилилось?
— Та ні, все.
— Жаль, — гірко зітхнув Митько. — Ех, якби знати, хто це, — нещиро правив далі. — Я йому б…
— Авжеж, — хитав головою дід. — Ну, як вам тут, добре? — цікавивсь, прямуючи до куреня.
— Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? — піддобрювались ми.
— Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би. Є у вас водичка?
— Є, дідуню, ось, — мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.
— Спасибі, — лагідно подякував той. — Ну, а лопатка вам уже не потрібна?
— Лопатка? — зашарівсь Митько.
— Еге ж, лопатка. Он вона лежить.
— А й справді, лопата, — дурнувато гигикнув я.
— А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?
— От-от, черви. На риболовлю, — випалив Митько.
— Ну й багато вловили?
— Та ні, не дуже, щось кльову не було.
— А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.
І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.
— Ти бач, — наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. — Здається, курка.
— Курка, дідуню, курка, — хутко запевнив його Митько. — Ми оце прийшли з села, бачимо — бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.
— Ой-йой, це ж куди забігла! — розвів руками дід. — Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую — нявчить щось уранці під дверима. Глядь — а то Мурчик мій. Набридло, видно, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?
— Принесемо, принесемо, — спантеличено запевнили ми.
— І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.
— Посидьте, дідусю, ще, — улесливо завели ми.
— Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.
— До побачення, дідусю. До завтра, спасибі вам, — кволо відповіли ми.
— І хитрющий же дідуган, — мовив по хвилі Митько.
— Все зрозумів.
— Та тут уже нічого не вдієш.
— Добре, що кілка не вбили, як ти казав.
— Авжеж, це ще дідові пощастило.
На цьому ми й погодились.
Розділ VIII
Нічний гість. Негативні наслідки навчання уві сні.
Сухо тріщало веселе багаття, висвітлюючи стовбури навколишніх дерев, а ми, продовжуючи розмову, били комарів, які за два тижні вже звикли до нашої "Гвоздики".
— Воно таки існує, — задумливо протягнув Митько, ляскаючи себе по шиї.
— А може, Митю, то все вигадки?
— Аякже, вигадки… — договорити він не встиг. Тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко-далеко такою самою тривогою й незбагненністю озвався ліс:
— О-о-у-у-у-у!
Митько скочив на ноги:
— Ти чув?
— Чув, — ледь озвався я.
З ліхтариком у руках ми кинулись до берега.
— Тільки разом, — на ходу кричав Митько. — Як з одним що трапиться, другий поможе.
— Звичайно! — відгукнувсь я, світячи під ноги. Попереду щось голосно плюснуло.
— Туди!
— Туди! — тривожно озвалось у мене в животі. Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало.
— Он, — присвітив я бульбашки, що з’являлися на поверхні.
— Воно,— підтвердив Митько, трохи непевно ступаючи у воду.
— Куди? — схопив я його за руку. — Ти що?
— Пусти!
— І не подумаю. Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти, — тягнув я його що було сили.
— Та добре вже. Не полізу, — сердито озвався він. — Пусти. Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло.
— Ну от, — порушив мовчанку Митько. — Все. Ех, така нагода!
— Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода!
— При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, єдиний шанс. І так безглуздо його втратити.
— Так-то воно так, — і собі зітхнув я. — Але ж не ризикувати життям!
— А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер!
— Такі як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на вірну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б!
— Ну добре… Це я так, спересердя, — промимрив Митько. — Тс-с-с, — прошепотів, торкнувшись мого плеча.
— Що?
— В кущах зашаруділо.
— Та вже вчувається, — махнув я рукою. — Ходімо.
— Ходім. — Ми повернулися до куреня і залізли всередину. — Ну, то вигадки чи не вигадки? — з’єхидничав Митько.
— Мабуть, таки правда.
— "Мабуть"… Ще й зараз не вірить! Хочеш, я тобі почитаю?
— Я хочу спати.
— То ти засинай, а я читатиму. Про палеозойську еру, згода?
— Читай, краще запам’ятаю.
— То слухай: "Якби ми з вами опинились у лісі кам’яновугільного періоду, то навряд чи у вас склалося б приємне враження…"
— Авжеж, — ліниво погодивсь я.
— Що?
— Авжеж, кажу.
— А-а… Ну слухай далі. Я вибірково…
— Давай.
— "… Лиш зрідка мертву тишу порушував плюскіт води: то по болоту брьохали тварюки, що виглядом своїм нагадували саламандр, але набагато більших за розмірами, — стегоцефали".
"Цікаво, — думав я під Митькове бурмотіння, — хто ж усе-таки живе в нашому озері? Чи дізнаємося ми про це коли-небудь?"
— "… Іноді в повітрі пролітали величезні хижі бабки, розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів…" — усе тихше й тихше звучав голос мого друга. Аж ось і зовсім замовк.
Я брів болотом. Усе навкруг справляло навряд чи приємне враження. Товсті стовбури плаунів були вкриті листяними подушками з рубцями від опалого листу, а саме листя звисало лише з горішніх гілок. Лепідодендрони спліталися кронами із сигіляріями, створюючи вічну півтемряву. Коли-не-коли наді мною пролітали бабки з розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів, а здоровенні павуки, таргани та скорпіони сердито блимали з густих чагарників. Ось неподалік почувся плюскіт води: якась тварюка насилу виповзла на берег з рибиною в пащі. "Стегоцефал, — безпомилково визначив я. — Перші наземні хребетні".
Десь неподалік затріщали гілки, все ближче і ближче — на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько разів у три вище за мене і вишкірило зуби. "Тиранозавр, — жахнувсь я, — страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з’явитися пізніше. Хоча б так мільйонів на сорок років". Але роздумувати було ніколи. Хижо прискаливши око, тварюка кинулася на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь… і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок. Ще сьогодні я ловив ним метеликів, а зараз тебе самого, як ту комаху… Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку…
— А-а-а-а! — б’є мій зойк у верхівки дерев. Роззявляється страшна паща і Митьковим голосом кричить:
— Сергію, Сергію, що з тобою, га? Прокинься, Сергійку! Розплющую очі. Наді мною схилився з ліхтариком Митько, стискаючи рукою мій лікоть.
— Тобі що, снилося щось страшне?
— Нічого мені не снилося, — сердито одказую. — Одпусти руку, чого ти вчепився в неї своїми пальцями?
(Продовження на наступній сторінці)