— Так ти коротко обрисуй картину... Може, мого закупиш? У мене тютюнець як саме здоров'я, — піддобрюючись, вийняв з кишені новий портсигар. В очах зник хитруватий блиск, і все обличчя стало однією настороженою увагою.
Василь Денисович був поганим грамотієм: ледве сяк-так читав газету, але всіма новинами кріпко цікавився. Чіпкий практичний розум швидко схоплював усе, як він казав, із розумної науки про найрозумніших тварин. В тяжкі часи, коли ворожа рука потруїла більшу половину колгоспних коней, Василь Денисович вперше виступив на колгоспних зборах. Скинув свою кудлату та велику, як стіжок, шапку і, важко переминаючись з ноги на ногу, сказав:
— В житті не доводилося ту копійчину в людей просити, а тепер не постидаюсь. Не постидаюсь, — повторив, начеб хто йому вже дорікав. — Хто скільки зможе — кидайте сюди.... Купцем стану. Коні куплятиму.
Мовчки переглянулись колгоспники. Хто мав при собі гроші — кинув у пропахлу потом шапку, а більшість сказала, щоб прийшов завтра. І пішов другого дня Василь Денисович з хати у хату, збираючи ту копійчину, яка справжнього господаря тільки могла навести на невеселі роздуми. Тоді ж куркульня і пустила їдку насмішку: "Карпець останні копійки : з злиднів видряпує. Якраз на батіжок хватить".
І от почав Василь Денисович ходити по ярмарках та скуповувати за безцінь коростявих, шолудивих і запущених коней. Щоранку водив їх купати до трьох ставків, вимивав зеленим милом, мазав креоліном і якимись мазями із трав. І через деякий час виходив коней, як виходжує мати хворих дітей. Колгосп дістав добре тягло, а Василь Денисович за один вечір прогуляв із конюхами і друзями свою премію і мало не побив жінку, коли та почала вичитувати йому.
— Дурна ти баба. Що мені .гроші? То діло нажитне. Ти сюди поглянь: твого чоловіка в газеті пропечатали. Дивись, яким героєм твій чоловік стоїть на картині. А можуть його і в московських газетах нарисувати. Ти розумієш, про мене пишуть тепер, як перше про всяких царів і міністрів. Ще й краще. Стільки років на світі прожила, а не понімаєш, що таке життя. Як можна було на радощах не випити. Ти знаєш, що до мене сам наркомзем має приїхати, — в запалі перехвалив себе. — Думаєш, брешу? Дурна ти баба. Гляди, щоб не розійшовся з тобою на старості літ…
Василь Денисович тепер підійшов ближче до Варивона:
— Ну, так розказуй.
— Пояснюй вам, а хто за мене риби наб'є? І за що, не розумію, вам стільки трудоднів записують? Ще й на зборах хвалять. Книг не читаєте, новинками не інтересуєтесь, — скоса поглянув на Карпця, знаючи, чим можна досадити чоловікові.
— Так уже і не цікавимось, — не витримав, зачеплений за живе.
— А на вашому фронті, брат ти не мій, що діється. Наука.
— Да, наука не йде без дрюка. Наука — велике діло, — погодився Василь Денисович і значущо покрутив цупкого, наче з мідного дроту сплетеного вуса. — От і в тебе ця научна жилка пре, як дим із комина. Тямовитий ти чоловік. Жаль, що не конюхом у мене. Я б тобі навіть стригунців довірив доглядати. Ти б справився, — дипломатично похвалив Варивона, щоб вивідати яку новинку і потім, уже з незалежним виглядом, поважно повчати своїх конюхів.
Але Варивон таку похвалу взяв за насмішку.
— Так що ти вичитав, Варивоне?
— Кому б іншому — словом, значить, не обмовився б. А вам, так вже й бути, розкажу. Дмитре, піди здійми з повітки наші рибальські причандали.
— Авжеж, кому і розказати, як не мені, — сів Василь Денисович на оббіленій колодці.
Із заливних лугів стіною насувались вечірні сутінки, затемнюючи дальній ліс. На подвір'я колгоспу в'їхала машина, навантажена білими мішками, і в пахощі розбухлих свіжих бруньок ніжно вплівся повів ще теплого, солодкуватого борошна.
— Так ото недавно я вам дав книжку, де писалось про штучне запліднення худоби.
— Еге ж, не без інтересу книжечка.
— А ще інтересніше в одному закордонному, значить, журналі писалось.
— В закордонному? Ти сам вичитав? — покосився на Варивона, знаючи його вдачу.
— Ні, переклали мені.
— Переклали. Ну, ну, — присунувся ближче Василь Денисович, аж накрив крислатим брилем Варивонів картуз.
— Я вам краще завтра докажу. На посвіт запізнюся.
— Успієш з козами на торг. Ну, так що в тому журналі?
— Розміркувала одна вчена голова, що дуже рідко, значить, жеребляться матки — жди того приплоду аж одинадцять місяців.
— І ніяк не менше. Так уже природа створила, що кінь — не кролик.
— І вирішив він як-небудь скоротити строки.
— Скоротити? — недовірливо поглянув у звужені очі Варивона, але той вчасно віями погасив лукаві вогники в янтарних очах.
— Скоротити. Що ж зробиш — наука, — розвів руками Варивон.
— Наука — таке діло, — з легким зітханням погоджується Карпець.
— Ну й вигадав цей учений такий інкубатор.
— Інкубатор? — насторожується старший конюх.
— Не зовсім інкубатор, правда, а щось подібне до того. Велике страхіття збудував, — і для переконливості навіть широко в повітрі руками окреслив коло. — Приспособив цей кінський інкубатор і, дивись тобі, через три тижні висиджуються лошата, і то — всяких мастей. Прямо, як в банку йдуть.
— Чи то й вони з яєць, як курчата, вилуплюються? — уже в'їдливо допитується Василь Денисович.
— От цього вже не знаю, а чого не знаю, так і говорити не буду. А що лошат виводять в таких інкубаторах — це так.
— Може й так, — похитуючи головою, згоджується Карпець. — Тільки от, подумати, брехунів і в інкубатор не закладають, а вони самі вилуплюються.
— Чого б це я нападався, — ледве здушує сміх. — Я ж вам зразу сказав, що це в закордонному журналі писалось. Так що ж ви звідти, з-за кордону, правду вичитаєте? Там ще не таке пишеться.
— Це ти вірно кажеш. Там понаписують... А що-небудь у тебе з наших журналів є?
— Завтра вам принесу нову книгу. Ще й сам прочитати не встиг.
— Гляди ж. А то до стайні на гарматний постріл не допущу. Драпаком нажену з двору. Про що ж там пишеться?
— Про досвід кращих конюхів України.
— О, це дуже підходяща книга для мене.
З остям, веслом і ліхтарем до них підходить Дмитро, і Варивон швидко прощається із старшим конюхом.
— Ні пуху вам, ні пера. Рибки ж принеси, інкубаторнику.
Обидва бригадири виходять в синє поле, а Василь Денисович прямує до стайні, що наскрізь пропахла міцним амонієм і потом.
Полікарп Сергієнко засвічує ліхтарі, і тіні тихо перегойдуються в довгій і широкій стайні.
— Оце книжку сьогодні прочитав, — зупиняється Карпець біля Сергієнка. — Про досвід кращих конюхів пишеться. Інтересна.
— Розкажи, Василю.
— Нема часу сьогодні розказувати. Треба додому йти, — заклопотано прямує до брами, але на дворі біля воріт сердито зупиняється: під ногами лежить недбало кимсь кинута оброть. Розгніваний, швидко повертається до стайні і вражено зупиняється, почувши, як Полікарп повчає молодшого конюха, який нещодавно прийшов на нічну зміну:
— Від літератури тобі, хлопче, не треба відставати. Що б то за якоюсь книгою просидіти. А то тільки біля дівчат штанці протираєш та всякі віршики їм нашіптуєш. Ось сьогодні я і Василь Денисович прочитали, як кращі конюхи доглядають худобу. Повчальна книга.
"Як неправду чоловік чеше. І стиду нема ніякого.", — дивується Карпець, зовсім забувши свої слова.
— Так я цю книжку теж сьогодні прочитав, її аж три примірники привезли в нашу бібліотеку.
— Ага. Молодчина. Люблю за це. Виходить, будуть із тебе люди, — похвалив Полікарп.
— Там і про нашого Василя Денисовича згадується.
— Та ну!? — майже водночас скрикують Сергієнко і Карпець. І хлопець здивовано дивиться на обох конюхів.
— Як же це ви так читали? — незрозуміле стискує плечима.
— Я тільки кілька сторінок розібрав. Що ж там про мене пишуть?
— Якраз на перших сторінках і згадують про вас, — уже догадується про все хлопець і в очі сміється конюхам.
— Так що там пишуть? — знову перепитує Карпець.
— Давню історію. Як ви поставили на ноги напівживе тягло...
VI
Дмитро і Варивон вогкими лугами підійшли до напівсонної ріки. Хвиля тихо лащилась до молодих пагінців, гребені її були червоні, а западини — темносині, тільки бистрінь іще й досі притишено переливалась кількома барвами. Берег тонко пахнув прісним, нагрітим за день піском і солодкувато-гірким плавом. З легким свистом над головою пролетіло кілька чирят, в плавнях обізвалося господаровите простуджене кахикання крижня. Посеред річки плеснула риба, і кола, розкручуючись, уткнулись у самий берег.
Від невеликого острова відділилась плоскодонка. Дмитро пізнав на ній Григорія Шевчика.
Варивон відімкнув прип'ятий до старого вузлатого пня човен. Над водою тихо заколивалося світло ліхтаря, і весло лунко бухикнуло за кормою.
Вечір з кожною хвилиною густішав, налягав на ріку, і човен уже розбивав хмари і зорі, а за веслом довго перегойдувалися червоні нитки пряжі. Виїхали в старе русло і довго вибиралися з гомінкої зарості напівзатоплених верб. Тут, над самою шелюгою, стіною перехилився ліс і вода біля берега зачорніла, як смола.
(Продовження на наступній сторінці)