— Для захисту своєї радянської влади дозвіл не береться, — серйозно і твердо відповів. — Ходімо, Свириде.
— Будь здоров, Тимофію. Вдосвіта постараюся повернутися. Коли ж затримаюсь, Дмитрові скажу, щоб прийшов до тебе. Аж досадно. Так хотілося вперше пройтися за плугом на своїй землі, — непідроблений жаль пом'якшив суворі риси впертого обличчя. — Пішли, Іване.
— Пішли, — і Бондар великими кроками плече в плече іде поруч з Мірошниченком. Обоє вони широкоплечі, кремезні, неначе рідні брати.
Поміж розпухлою і чорною від негоди стернею аж до самого села тріпотіла осіння стежка. Городами дійшли до школи і зразу ж зустрілися з Анастасом. Він сидів верхи на неспокійному, з злостивим оскалом жеребці, щось жваво говорив до комітетчиків і кількох червоноармійців, що саме порались посеред вулиці біля трьохдюймової німецької гармати.
— Мірошниченко! Здоров! Вітаю, вітаю! — скочив з коня і, накульгуючи, підійшов до Свирида Яковлевича. — Ти великий винахідник, — показав рукою на гармату.
— Годиться? — з надією подивився в зелені очі Анастаса.
— Годиться! Кругом оглянув! — бліде худорляве обличчя, покраплене кількома зернинами ластовиння, сміялось по-дитячи щедро і ясно.
— Оце добре! — полегшено зітхнув Мірошниченко. — Все-таки гармата!
В 1918 році німці, утікаючи, покинули серед шляху тулуб несправної гармати. І от Мірошниченко вирішив використати її в боротьбі з бандитами. В стельмашні він поставив її на дерев'яний хід, а ковалі довго помарудились біля замка, в якому не було ролика, що відтягує ударний механізм, потім до замка уміло приклепали чималу залізяку. Думка в Свирида Яковлевича була проста: при ударі довбнею по залізяці бойок розіб'є капсуль і снаряд полетить на ворогів.
Винахід і радував і лякав його.
"А що коли нічого з цього не вийде?.."
Смерком комітетчики і червоноармійці уже були на леваді. Анастас звідкись дізнався, що рештки розбитої банди Саленка вийшли із барських лісів на з'єднання з Гальчевським, і зразу ж метнувся перепинити бандитів.
Коли виїхали в поле, навкруги хороше запахло свіжозораною вогкою землею.
— Сьогодні наші орали, — сказав Мірошниченко Анастасу, приховуючи хвилювання: все думав про гармату.
Густіла темінь.
На обрій опускалася хмара, гасячи багряні потоки.
І враз шматок хмари неначе заворушився, обірвався і полетів до села.
— Розвертайсь! — гукнув Анастас до гарматників.
Коні круто описали дугу, і жерло гармати, здригнувшись, туго вперлося в тривожний затьмарений захід. Червоноармійці і комітетчики розсипалися по ріллі.
З-під хмари на конях летіли бандити. Все міцніше двиготіла дорога, підносячи вгору два крила пилу і низький стогін.
Важко клацнув замок гармати. Хвилюючись, Мірошниченко обома руками схопив довбню, подався назад і вдарив по залізяці. Жерло дихнуло довгим зубчастим язиком полум'я, загриміло, і земля, неначе хворий на малярію, затрепетала, забилася у дрожі. Кудлатий кривавий стовп землі злетів перед бандитами.
— Так їх! — завзято закричав Анастас, кидаючись до замка гармати. З гвинтового отвору гірким перегаром ударив дим, та його тугі звитки зразу ж спинив новий снаряд.
— Так їх! — знову вдарив довбнею Мірошниченко — і затремтіла нива.
Зграєю гайвороння бандити позлітали з коней і опустились на ріллю. Понад самою землею заблимали нерівні вогники. З утинків вони виривались більшими, тривожнішими для ока сполохами, але насправді на віддалі були більш безпечні, аніж дрібні гвинтівочні сполохи. Іван Тимофійович це добре знав і, втиснувшись важким тілом у борозенку, неквапно бив з гвинтівки на невеличкі світлячки.
Свій відтинок він уже встиг віддати менш досвідченому стрільцеві Степанові Кушніру, що лежав поруч у другій борозенці і немилосердно лаявся після кожного пострілу: куцак сильною віддачею мало не виривав чоловіка із землі,
— Підманули, підманули ви мене, Іване Тимофійовичу, — нарешті не витримав Кушнір.
— Каюсь, є таке діло, — погодився. — Та це ж, сам бачиш, на користь іде.
— А то б стерпів інакше? Це тільки і втішає мене. Все менше на якусь погань для революції стане. Чи так я думаю?
Але Іван Тимофійович нічого не відповів. Зовсім недалеко зметнулась вгору, випростовуючись, незграбна довга постать, щось загорланила, і зразу ж високий натягнутий крик перейшов у кволий, простуджений клекіт.
— Жери тепер землю, — коротко відкусив Іван Тимофійович Бондар, перезаряджаючи гвинтівку.
— От і нема вже однієї контри.
— Хотів би, щоб усі вони за одну ніч свинцем втихомирились.
— Втихомиримо. Та не всіх разом. На все свій час приходить, як говорить Мірошниченко... Ох, і віддає! Вже плече у мене ревма кричить, — скривився Кушнір. — Начеб відсунулись бандити від нас... Іване Тимофійовичу, а вам не страшно?
— Та поки дрижаків не вибиваю.
— А мені страшнувато, — признався Степан, і голос його перейшов у схвильований шепіт. — Не подумайте, що за шкуру трушуся. Вона у мене встигла одубіти. Раніше і про смерть не так думалося. А от тепер, коли аж чотирнадцять держав од нашої молодої країни у нори дряпанули, — страшно не хочеться під бандитську кулю потрапити. Біля своєї землі походити хочеться. А подивишся, як її всяке вороння шматує, так серце розривається. Наче не землю, а його шматують.
— Та землі у нас ніяка сила не відбере, — коротко сказав Бондар.
— І я так думаю... Хочеться при своїй владі пожити, по-новому, як товариш Ленін навчає. Оце коли нещодавно наш Савченко почав на заводі пояснювати думи вождя, так і в серці надії не вміщаються. Вся наша країна перед очима, наче сонце, встає. І так жити хочеться, ну прямо розповісти нема сили. Начеб оце тільки на світ народився. Ви старіші, Іване Тимофійовичу, десь цього і не чуєте.
— Ні, чую, — стримано відповів і лише згодом додав: — Того і лежу з гвинтівкою отут, а не завалився барсуком на піч... Прислухайсь — відкочуються гади.
— Відкочуються. Мірошниченко ловку штуку з гарматою придумав.
— Почекай, що це за тупіт од лісу? — сказав насторожено. Дорога знову загуділа копитами — і серед бандитів пронісся розгонистий крик.
— Здається, підмога чортам прийшла! — неспокійно промовив Бондар, дослухаючись до глухого дзвону землі.
— Так воно і є! — підвівся Кушнір.
— Ех, не в пору... Припізнись на яку годину — і од них, проклятих, духу б не залишилось.
Чітким голосом Донелайтіс дав якесь розпорядження, і на ріллі загупали кроки червоноармійців. Гармаші відтягли гармату назад, потім щось стурбовано промовив Мірошниченко, і через короткі інтервали на дорозі почали рватися снаряди, намацуючи рухливе кубло ворогів. Але воно з гиком та свистом проскочило між розривами, спішилось і чорним потоком кинулось в обхід комітетчикам.
— Держись тепер кріпко, Степане! — Пригинаючись, Бондар побіг напереріз рухливому клубкові.
Кушнір для чогось тоскно оглянувся навколо, зітхнув і побіг за Іваном Тимофійовичем, на ходу стріляючи зі свого громобоя.
Кулі з сумовитим струнним дзижчанням все густіше обсновували погожу ніч, злостиво, з форкотом, скородили свіжу ріллю, збивали гребені невлежаних скиб. Невелика група бандитів метнулась до гармати. Донелайтіс і Мірошниченко першими кинулися їм назустріч. Та в цей час від ярка зовсім неждано по бандитах коротким, злим перебором ударив кулемет.
— Робітничий загін підійшов! — радісно вигукнув Мірошниченко, прострелюючи ріллю, що звивалася темними плямами втікаючих ворогів.
— Чому так думаєш? — напружено прислухається до пострілів Донелайтіс.
— Пізнаю кулемет і руку паровичника Фіалковського. Чуєш, як строчить? Коротко, рішуче, з душею. По-робітничи.
— Оце добре. Тепер Савченко не випустить бандитів. Ох, і молодчина чоловік!
— До нас підступає. За людей в першу чергу турбується. І справді, незабаром комітетчики з'єдналися з усім збройним робітничим загоном з цукрового заводу.
— Ну як, орли? Б'ємо ворогів? — підійшов до комітетчиків із браунінгом в руці високий котельник Савченко. Навіть в темноті його голова світилася м'якою хвилястою сивиною, а погляд горів молодим юнацьким блиском. Після революції 1905 року Павла Савченка, кучерявого, веселого юнака (він навіть самого князя Кохана здивував винаходами) із кам'янець-подільської фортеці погнали в Сибір. З півночі повернувся він спокійним, навіть строгим чоловіком, обкиданим зморшками і обсіяним сивиною; повернувся грамотним, з чималим досвідом підпільника, більшовиком. Дома Савченко нікого не застав: мати, не дочекавшись сина, померла в зимній вдовиній халупі, а брати і сестри розбрелись на заробітки по економіях і заводах. Директор цукрового заводу, знаючи, які руки у котельника, поламавшись, таки прийняв його на завод. А в 1917 році Савченко з передовими робітниками розбив охорону князя Кохана і взяв завод під опіку професійної організації.
— Здається, вчасно поспіли, — припав командир робітничого загону до вогкої від роси станини. — Інтересно воюєте.
— Ох, і вчасно, — весело промовив Мірошниченко. — Думалось... та що там говорити, дуже тяжко приходилось нам. Загинули б без вас.
(Продовження на наступній сторінці)