Дівчина ласкавим і вдячним поглядом дивиться то на батька, то на Мірошниченка.
Віз покотився сухою коренистою дорогою, заворушилися ліси, переміщуючи тіні й проміння.
— Заспіваємо, діти? — примружився Мірошниченко.
— Заспіваємо, Свириде Яковлевичу, — зразу ж, не соромлячись, обізвалася Василина. її дівчата за голос дивовижної краси прозвали лісовим соловейком. Вона перша сколихнула ясну вечірню прохолоду, молодий порив підхопив пісню на крила і покотив у ліси, і, наче луна, її почали наздоганяти мужні затверділі голоси.
XXV
— За Івана Тимофійовича! За Івана Тимофійовича голосую! — прямо ще з дверей, входячи до сельбуду, гукнув невисокий ширококостий Степан Кушнір. Не просячи слова, підійшов до столу і, не звертаючи ніякої уваги на президію, заговорив голосно і впевнено:
— Хто з нас товариша Бондаря не знає? І ми знаємо, і комсомолята знають, — підвівся навшпиньки і обвів зором всю молодь, що сиділа в глибині сельбуду. — В імперіалістичну Бондар німців бив, у громадянську — з контрреволюційними гадами боровся, він і життя по-новому, по-новому розуміє. От візьму я просте діло — образи. Яка Марійка не завзята баба, та в світлиці вже нема ні одної, ні одної ікони.
Правда, — очі в Кушніра бризнули сміхом, — тут і я допоміг Івану Тимофійовичу. Приходжу якось до нього перед святами, а в них дома, а в них дома...
— Степане, досить! — попросив Іван Тимофійович з президії.
— Дали чоловікові слово — хай говорить, — озвався чийсь жартівливий голос.
— Правильно, товариші. Бондар ніколи мені висказатись не дає. Привик, що ми тепер друзі з ним. Ініціативу вбиває.
— Якими слівцями кидає!
— Аякже. Газету я спочатку читаю, а потім курю. А ти, Полікарпе, спочатку куриш, а потім... Да. Так дома в них таке робиться, що хоч хати відцурайся. "Я тобі їсти не дам, я тобі жити не дам, безбожнику!" — кричить Марійка і вибігає з світлиці.
— Та покинь, Степане.
— Еге, так і покину. Товаришу голово, призвіть до порядку недисциплінованого члена президії товариша Бондаря... Діло ж виходить таке: перед святами Марійка познімала образи, вимастила стіни і, поки зібралася знову вішати своїх бороданів, Іван Тимофійович вльот приспособився оздобити світлицю портретами і картинами. От і почалась між хазяїном і хазяйкою дискусія. Коли б не я, воно б і до рогачів дійшло… Вибігла Марійка, а Іван Тимофійович відкрив вікно, підійшов до образів, що один на одному стосом лежали, і каже: "Все'дно скоро свою бабу не втихомирю, то давай повикидаємо це луб'я надвір. Заодно вже хай відлементує". Дурний, — кажу я йому...
— Степане, — аж застогнав Бондар.
— Та чого ти мордуєшся? — обурився Кушнір. — Усі ж знають, що не дурний ти, але тоді був такий випадок... Чудак ти, — кажу я йому. — Треба раніше вийняти скло — воно в господарстві пригодиться, а потім картинками і рамками яєшню спряжити, бо, знаю, Марійка тобі таки їсти не дала.
— А ти думаєш — дала?
— Так ми і зробили... Шкварчить яєшня, а тут Марійка до хати бурею летить... Іван ледве під лаву не лізе, а я зразу догадався, що треба видумати: прикинувся таким п'яним, таким п'яним і лихим, що й справді жінка подумала — з сулію, певне, випили. Тільки застогнала, вхопилась за голову та й ходу од нас. І яєшні не попробувала.
— Ти б іще про чорногузів розказав, — сердито кинув Іван Тимофійович.
— Та це вже всі знають, — незадоволено промовив Кушнір і махнув рукою. Ця репліка, видно, збентежила чоловіка, і він неждано швидко, уже рівним голосом, закінчив свою промову: — Кращого нам голови созу, чим Іван Тимофійович, не Відшукати. За нашу бідняцьку правду стоїть чоловік. На цьому я й кінчаю.
Кушнір втиснувся у першому ряду; рухливий і чуткий, він зразу ж почув, що хтось позаду, попирхуючи, говорив про чорногузів. Обернувся і хмурим поглядом почав відшукувати винуватця.
Люблячи веселе слово і сам уміючи щось не без гумору розповісти, Степан терпіти не міг, коли хтось нагадував йому про одну історію ще дитячих літ. Тоді Кушнір наймитував у Пилипа Данька, до неймовірності богомільного і спритного куркуля. Весною в голодний рік Данько помітив, що хлопець свою скибку хліба ділить надвоє і одну половину ховає в кишеню.
— Ти, байструченя, для кого хліб засунув?
— Матері.
— Матері? А хто таке право тобі давав?
— Вони опухли у мене.
— Їж зараз же! — розлютувався Данько, вивертаючи хліб із кишені хлопчика. — Я собі голови не прикладу, чого він ноги, як здохляк, ледве волочить за кіньми, — звернувся до своєї родини. — А воно, стерво мале, іще когось моїми харчами підгодовує.
Після того Данько вже садовив хлопчика не біля порога, а за столом, слідкуючи, щоб той з'їдав свій шматок.
Мати ж Степана, хвороблива жінка, з страдними і світлими, як жмурки на річці, очима, тихо догоряла в убогій вдовиній хаті. І як не старався меткий Степан, але нічого не міг їй добути. Зрештою його осінила одна ризикована думка.
Данько щовесни підсипав багато гусок. Старий любив літніми ранками виходити на Буг і, погладжуючи розкішну бороду, дивитись, як табуни його гусей гомінкими білими островами пливли по річці. Восени він відгодовував птицю кашею та волоськими горіхами і тільки перед різдвяними святами, коли підіймалась ціна, возив у місто на продаж.
Степан, щоб хоч як-небудь пособити матері, надумавсь гусині крашанки підмінити крашанками чорногузів. Так і зробив. Ніхто цього в хазяйстві не помітив.
І яке ж було здивовання Данька, коли раз, сидячи перед підсипаними решетами і радісно прислухаючись до потріскування та писку ожилої шкарлупи, він побачив, що, замість ніжної жовтої кульки гусеняти, над гускою високо підвелося дзьобасте чорногузеня. Викидаючи ногу, воно, мокре і худюще, дибнуло перед занепокоєною гускою і невпевнено замарширувало по хаті.
Розлютований Данько швидко зрозумів, чия це витівка. З ломакою кинувся шукати наймита, але ніде не знайшов його: Степан подався на заробітки у друге село.
Потім, у революцію, коли Степан прийшов відрізати землю в Данька, той мало не під ноги кинувся йому:
— Степане, невже в тебе підійметься рука на моє добро? Я ж твою матір од смерті крашанками врятував...
Закривав збори Свирид Яковлевич. Говорячи про нове життя, він, сам того не помічаючи, розхвилювався, і голос його щирим відгуко'м забринів у селянських серцях, особливо в серцях молоді.
— В чому наше майбутнє, товариші? Тільки в колективі. Це єдино вірний шлях, накреслений великими нашими вчителями — Леніним і Сталіним. Хай кожен з вас назавжди запам'ятає ці слова Володимира Ілліча: "Якщо ми будемо сидіти по-старому в дрібних господарствах, хоча і вільними громадянами на вільній землі, нам все одно загрожує неминуча загибель..." А ми ж не ті кволі діти, що загибати хочуть. Ми ростемо так, що аж кісточки похрускують. Ростемо на злість ворогам. От візьму я комсомолку Софію Кушнір. Запитайте її, чи захоче вона увесь свій вік, усе своє здоров'я Варчукові продати, як продала дитинство і перші літа молодості?.. Мені один бій з петлюрівцями згадується... Ранньої зими нам треба було форсувати Буг, щоб несподівано напасти на ворогів. Річка тільки-тільки кригою взялася — ще молода вона, гнеться, неначе папір. Не те що пройти — проповзти не можна. От ми і змовились: хто завалиться — хай мовчки тоне, бо все одно не зможемо врятувати. Вночі поповзли до того берега. І от, з біллю в грудях, чуєш — то там, то тут лід трісне, забулькотить вода... І хоч би тобі слово вирвалось. Мовчки йшли на дно наші брати. Ну, після того ми від петлюрівців і мокрого місця не залишили... Так невже найкращі сини батьківщини загибали для того, щоб тепер їхні діти у куркулів своє життя занапастили? Не для цього, товариші. А для того, щоб над Бугом, щоб усюди наше щастя ходило. Щоб усюди нові будівлі в молодих садах закрасувалися, щоб вечори наші електрикою переливалися, щоб діти наші в університетах училися, ставали вченими і командирами, щоб ось такий парубійко, як Варивон Очерет, не для куркулів, а для себе вирощував золотий хліб, державою керував. А до нашого щастя тільки колективна праця приведе.
Після зборів молодь сипнула на майдан; десь, наче з землі, вродилися музики, і скрипка першою, розгонисте і весело, покликала юність у танець. Подививсь Мірошниченко на молодість кучеряву і зітхнув: згадав своїх дітей, посічених бандитами.
"Вже і моя Оленка була б такою, як Югина".
Підійшов до Бондаря:
— Іване, чи не пройтись би нам в Івчанку? Варто подивитись, як їхній соз працює. Це пригодиться в роботі.
— А чого ж, підемо.
Мірошниченко ще раз оглянув задуманим поглядом майдан, по-батьківському примруживсь до Софії Кушнір, що легко пропливала в танці, і пішов поруч з Бондарем.
Просмолений човен стрілою перетнув луку Бугу і прямо врізавсь у вогку дорогу. З шелюги саме виїхала підвода, навантажена обкорованим червонолозом.
— Чоловіче добрий, — привітався Бондар з візником. — Де живе голова вашого созу?
Візник, літній чоловік, видно, схильний до уважного аналізу і роздуму, спочатку пильно оглянув зустрічних, потім поправив в'язку червонолозу, по-хазяйськи замотав віжки на люшню і собі запитав:
— Голова? А якого вам голову треба?
— Товариства спільного обробітку землі.
— Товариства-то товариства, але якого? Тепер їх у нас аж троє.
(Продовження на наступній сторінці)