І хоча поліцай нічого не побачив, але повірив, що йде хтось із своїх. Наблизившися до вгодованої постаті служаки, Пантелій блискавичним ривком перехопив обома рукама його шию і зразу ж кинув помертвілий лантух у сіни, а сам став на порозі поліції, блідий і грізний.
Іще не встигли оторопілі поліцаї схопитися за зброю, як вдарили постріли і хата почала заповнюватися перегаром пороху.
— Ось вам, сукини сини, поліція, ось вам фашист, ось вам людська кривавиця! — одним рухом втиснув другий касет в полуавтомат і застрочив у куток.
Тепер на обличчі Пантелія і сліду не залишилося від виразу безтурботного веселого гуляки. Страшний від напруги і люті, він, здавалося, кресав іскри вузько примруженими очима, слідкуючи за кожним рухом переляканої, напівмертвої отари. Буйний чуб вибився з-під шапки, затулив праве око, але поправляти волосся не було часу, бо вже у чиїсь руці тьмяно блиснув парабелум, і чорний отвір наче наблизився до самих очей Пантелія. Перезарядити полуавтомат також не встиг, і легким стрибком кинувся вперед. Ударив прикладом по напруженій руці. Хруснула кістка, під ногами закрутився і захрипів недобитий ворог. Тимчасом решта поліцаїв, розбиваючи вікна, кинулася врозтіч. Іще трьох із них перепинили кулі Остапця.
В будинок поліції із вікон білими хмарами почав увалюватися мороз і повзти до теплої лежанки.
— Бач, як нечисть почистили, — усміхаючись страшною блідою посмішкою, промовив Пантелій, коли Микола, важко дихаючи, підійшов до нього.
— Упоралися. Утікаймо скоріш.
— Чого утікати? — здивувався Жолудь, витираючи паперами чужу кров, що об'юшила його чоботи.
— Як чого? Спіймати можуть.
— Еге-ге! Так вони і спіймають. Ото позашиваються, наче щури, по норах, будуть трястися і радіти, що ми їх не розшукуємо. Доброго їм переляку всипали. Пользітельна нарада.
Вийшли на вулицю. У високому безхмарному небі мигтіли зорі, і Чумацький Шлях розстеляв свої сині полотна аж до самого обрію.
— Пішли, Пантелію, — квапив його товариш.
— Пішли, — зітхнув Пантелій, — прямо в обоз... А був би автомат — жодного перевертня не випустили б.
Вранці в командирській землянці Пантелій Жолудь горів "напівсвітовим пожаром". А Микола Остапець, хоч і каявся на словах, проте в душі був безмірно радий, що розправився з поліцією. "Повйокаю трохи в обозі, а потім знову вискочу на сухе", — потішав себе і перебільшено зітхав, признаючи свою помилку.
Миколу відпустили першим, а Пантелія за "ініціативу" ще довго розпікав Дмитро Горицвіт.
— Ну, от, товаришу Жолудь, поклади свою зброю в куток, — упали найтяжчі слова...
— Товаришу командире... — задихаючись, Пантелій так хруснув пальцями, що здалося — вони поламалися, — Я провину свою...
— Візьмеш дробовик у Самедова і підеш в обоз, воловиком підеш.
— Товаришу командире! — в тяжкій муці поширилися очі партизана і перекосилися побляклі уста. — Дайте найтяжче завдання, тільки... тільки... воловиком не посилайте. Все зроблю. Я хотів у взвод штабної охорони. Простіть... — натягнувся хлопець, мов струна, і димчасті очі заблищали м'яким одливом.
— Гаразд, — пом'якшав Дмитро. — Проявиш себе — простимо. Полуавтомат не забираю в тебе.
— Спасибі, товаришу командире. Щось уже придумаюі — і Пантелій кулею вилетів із землянки, на ходу обмірковуючи найнеймовірніші плани. А серце розривалося при одній згадці, що він обозник, воловик. Усі підривники засміють його, проходу не дадуть.
— Ну, як? Минула гроза? — перепинили його Микола Остапець і Кирило Дуденко.
Зупинився Пантелій. Надлюдським зусиллям примусив себе весело усміхнутися, хоча і хотілося зігнати злість на товаришеві.
— Усе добре на землі! На підвищення пішов. Роздобрився Дмитро Тимофійович і назначив мене заступником начальника обозу, бо чорт його знає, які там безпорядки завелися. Нема твердої руки! Треба негайно трофейним одягом і продуктами забезпечити увесь загін. Виконаю завдання і знову до вас. Прощавайте, нема часу. Роботи — ціла гора. Це тобі прямо ворочати наркоматом легкої промисловості на чужій сировині.
VI
В штабну землянку ввалився схвильований Симон Гоглідзе.
— Товаришу командире! Важлива новина єсть. Недалеко від райцентра спустилися парашутисти. Скільки їх було — невідомо. Відомо, що двох спіймала жандармерія. Треба напасти на жандармерію, відбити своїх людей.
— Коли спустилися? — одірвався від топографічної карти Созінов.
— Учора вночі. Понімаєш, їх іще не розстріляли і не вивезли в гебіт. Спішити треба! — твердіють темні очі Гоглідзе, сіяючи синіми білками. Дмитро бачить, як несподівана новина обезкровлює обличчя Тура, нервово перекочує під тонкою шкурою сухі жовна і пересмикує куточки уст. Не спускаючи очей із комісара, він уже в думці розробляє план нападу, щоб визволити посланців Великої землі.
— Що скаже товариш комісар? — порушив хвилинну тишу.
— Негайно нападати. Правда, в районі тепер є багато жандармерії і поліції, будинок обнесений дзотами, замінований, але треба спробувати щастя.
— Неодмінно захопити гармати, — додав Созінов. Загін розділили на дві половини, і в морозну ніч, тихо знявши варту, вступили у місто, прямуючи з двох боків до великої старовинної школи, де тепер розмістилися жандармерія і поліція. І як тільки городами почали добиратись до широкої приземкуватої будівлі, із двох бокових дзотів застрочили кулемети.
Партизани під керівництвом Тура викотили гармати і з прямої наводки вдарили по дзотах, що скоро замовкли. Потім взяли під обстріл школу. Одначе 47-міліметрові снаряди тільки вибивали гнізда в товстому камені, а пробити стін не змогли. Іти на штурм не виходило — можна було уложити біля школи половину загону і не добитися ніяких наслідків. Пішли на переговори.
— Пани жандарми! — лунко в сухому повітрі прозвучав в'їдливий голос Олекси Слюсаря.
— Чого, товариші партизани? — насмішкувато пролунало з вікна, заставленого мішками з піском.
— Видайте нам парашутистів. Інакше зірвемо вас із усім гамузом.
— Духу невистачить.
— А ми толом. Відпустіть, бо горе вам буде.
— На шворці вже вони висять!
Після цього сердитий голос німця пронизливо подав команду.
Гримнув залп. Але всі партизани вчасно припали до землі, заховались за будівлями, і кулі даремно зашипіли, здиблюючи шкоринку примерзлого снігу.
Розлютований Дмитро дав наказ відступити. Порівнявшись із Гоглідзе, коротко кинув:
— Треба буде спіймати когось із цього будинку, узнати пароль, зняти вартових і підривній групі зірвати цей гадючник, — махнув рукою на приземкувату будівлю.
— Зробимо, товаришу командире! Сміється добре той, хто сміється останнім, — і пішов до своїх розвідників.
"Шуткуєте, чорти. Це вам так не пройде", — твердо вирішив Дмитро знищити вороже кубло.
До нього підбігли захеканий Пантелій Жолудь і Лазорко Іванець. Веселою відвагою горіли очі Пантелія, лісовим спокоєм віяло від мовчазного Лазорка. Його коротка люлька, коли затягався, освітлювала аж до западин очей обвітрене, розумне обличчя з побілілими на морозі вусами.
— Товаришу командире! Треба жандармські коні прихопити. Для чого добру пропадати? А коні ж які — орли! Із племінного заводу забрали. Я вже собі вибрав Шпачка, а вам такого підібрав — ну, прямо тобі із каменя і бронзи вилитий. Як у Петра першого. Сідла теж є. Словом, таке діло нам підходить. Правда, товаришу командире? — допитливо подивився на Дмитра. Хотілося загладити свою провину. Тому-то щиро зрадів, коли почув тихий голос:
— Спасибі, Пантелію, що вдружив. Сам — старий кіннотник.
Із великої стайні повиводили партизани коней, при зорях осідлали і подалися до лісу, збиваючи сніжну куряву. І тільки тоді позаду них вдарила безладна стрілянина...
Як не здержував себе Дмитро, але в полі не витримав: пустив коня на весь кар'єр і, зливаючись з міцним пружним тілом вороного, прислухаючись до кулеметного перестуку кінських ніг, угадував кожен його порух.
"Добрий кінь".
І, згадуючи молоді літа, на скаку пересідав з однієї сторони на другу, швидко обкружляв навколо шиї коня і знову вискочив на сідло. Розумна тварина, розстеляючись в швидкому скаку, навіть вухом не повела. Втягуючись у все зростаючий розгін, з захопленням стежачи, як закружляли сніги і ліси, Дмитро поволі забував сьогоднішню невдачу, і здавалось, що новий план розгрому жандармерії уже наближається до повного виконання — інакше бути не може.
— Інакше бути не може, — вголос повторив, припадаючи до луки, бо вітер гостро врізався в розпалене обличчя.
— Славний коник, товаришу командире? — догнав його біля лісу Пантелій Жолудь. Хлопець в куценькому кожушку, високій шапці, здавалося, неначе вріс у свого стрункого Шпака.
— Хороший, Пантелію. Тільки, гляди, не пропий.
— Не проп'ю, товаришу командире. Візьміть мене у взвод штабної охорони. Не помилитесь.
— Добре, прийму, коли зірвеш будинок жандармерії.
— Зірву, товаришу командире. Двісті кілограмів толу — і каменя на камені не залишиться. Ми їм покажемо, де раки зимують, — торкається ногою до ноги командира.
* * *
(Продовження на наступній сторінці)