— Іване, усіх будівників на шляху перестріляли... Усіх до одного. Накидали в машини трупів, мов дров, і пустили під лід. Ополонка, наче рана, почервоніла.
— За що ж їх? — поблід Бондар.
З різних уривчастих відомостей він знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували від Берліна до Вінниці прямий броньований кабель. Ці відомості вже входили в план його дальшої роботи.
— Щоб не видали таємниці, не розповіли, де нерв Гітлера плазує, — задихався од горя Олександр Петрович. — Іване, поріжемо його на шматки, як гадюку ріжуть?
— Поріжемо, Олександре.
Після цих слів чоловік почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою:
— Іване, не тримай ти мене після цього на півділі — душа не витримає. Сам зірвуся, а тоді...
— Дурниць наробиш і себе загубиш, — строго обрізав Бондар. — Прибережи свої нерви надалі. Нам ще не один день боротися з ворогами.
— На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому ділі іноді, дивись, більше поможе, аніж сама молодість... Труджусь я тепер, Іване, не на весь розгін, через це бушує, непокоїться серце, — воно даром не звикло битися. Чуєш, Іване?..
Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж він?
Іван Тимофійович знову накульгує до хати, щоб спровадити жінку до сусідів.
— Марійко, ти б пішла до Дарки — там уже посиденьки з усього кутка сходяться.
— Обійдуться без мене, — завагалася дружина.
— Кажуть, щось про наших парашутистів чувати.
— Про парашутистів? Тоді побіжу, — швидко запнулася хусткою, наділа кожушанку і вийшла надвір.
З морозним повітрям вдихнула тривогу німого зимового вечора; оглянулася навколо і попідтинню, зіщулившись, майже побігла до вдови. З бічної вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Підіпригора; шапка його збита набакир, піджак розстебнутий, а ліва рука недбало метляє футляром від патефонних пластинок.
"Натягнувся, мов чіп. А перше не водилося цього за ним", — обережно обходить Олександра Петровича.
Вони розходяться в протилежні сторони. Марійка задоволена, що її не помітив підпилий чоловік, а Олександр Петрович хитро усміхається в обмерзлі вуса: знову його прийняли за п'яного.
— Олександре, це ти? — стоїть біля хвіртки напівроздягнений Бондар. В темені просвічується його сивина, надією горять непостарілі очі.
— Я, Іване.
— Ну, як? — тремтить голос од хвилювання.
— З удачею, з удачею.
Оглядаючись, ідуть до хати, сінешні двері запирають на засув.
— Де ж, Олександре?
— Зі мною.
— Як з тобою? — недовірливо обдивляється чоловіка.
— Правду кажу.
Олександр Петрович скидає широку, як гніздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стіл футляр і обережно виймає з нього... радіоприймач. Двоє літніх людей, застигши, не можуть відвести поглядів від потемнілої скриньки, вони кожною клітиною відчувають хвилююче биття сердець.
— Спасибі заводським товаришам, — нарешті опам'ятовується Іван Тимофійович. — А упаковка яка! — стукає щиглом по футляру від патефонних пластинок і сміється.
— І саме головне — з різних шматочків складали.
— Товариша Данила бачив?
— Розмовляв із ним. Він же, виходить, у нас колись у райкомі працював. Правда, Іване?
— Правда.
— Сьогодні Москву почуємо?
— Ні. Тільки завтра.
— Завтра? — щиро запечалився чоловік.
— Сьогодні твоя п'ятірка жде тебе.
— Іване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятірка... Ну, хоч би одне слово, півслова почути.
Жаль стає чоловіка, але Іван Тимофійович розрубає все одним ударом:
— Олександре, тебе чекають люди. А про радіоприймач запам'ятай: він у нас довго не побуде.
— Як? — насторожується чоловік, і непідроблений переляк застигає на його зморшкуватому обличчі.
— Віддамо партизанам. Він їм більше потрібний. І лише тепер Олександр Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги.
— Що ж, коли треба, то треба, — одерев'яніло виходить із хати, несучи у серці жаль та розмивчасту радість.
Тільки темрява заховала чоловіка, як до Івана Тимофійовича почала сходитися його п'ятірка: Югина, Марта, Василь Карпець і Мирон Підіпригора. Почуття обережності та жалю продиктували Бондареві не вводити в ОДНУ п'ятірку обох братів.
* * *
Ці дні Іван Тимофійович ходив мов іменинник, голос його повеселішав, у хаті ожив розгонистий сміх. Марійка спочатку подумала, що чоловік потайки від неї потроху випиває, перевірила свої пляшки і задумалася.
"Не горілка веселить чоловіка. Значить, щось хороше робиться у світі", — і собі повеселішала.
Від сусідів вона почула, що Москва не взята німцями. Стрімголов, захекана, влетіла до хати.
— Іване, фашисти загрузли під Москвою! Навіки загрузли! — граючи очима, сповістила хвилюючу новину.
— Справді? Звідки ти це взнала? — хотів здивуватися і розсміявся.
— Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пішов на люди — сам послухав би.
— Та доведеться піти. Коли всі гомонять, щось воно таки є, — погодився і знову розсміявся.
Марійка пильно поглянула на чоловіка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим і почала швидко нишпорити по хаті.
Зимовий день, розсіваючи тіні, пішов слідом за сонцем. На подвір'ї лунко загупала сокира, — Іван рубав дрова, а в хаті біля печі поралась Марійка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорніла у ринці картопля, на припічку у макітрі попискувало гречане тісто. Усе було таким буденним і звичним, а от тривога не відходила від жінки.
Раптом глянула Марійка у вікно і обімліла: вулицею чорними тінями бігли поліцаї. Вони увірвалися в двір, клубком накинулися на Івана. Скрикнула жінка, відхилилася від вікна. Коли простоволосого Івана Тимофійовича увели до хати, вона, закам'янівши, стояла в рамці одвірка.
— Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! — штовхнув її кулаком поліцай.
Уся хата загуркотіла, загриміла, загупала, і понівечене добро полетіло з кутка в куток. Ось з-під ліжка поліцай викидає патефон.
— А де пластинки?
— А ти їх де положив? — злісно і твердо говорить Іван Тимофійович.
— Ось вони! — відповідає другий і з силою кидає на землю стос пластинок; ніжні, потріскані шматки пластмаси захрустіли під тяжкими чобітьми.
Нарешті запроданці добралися до тайника між грубою і пічкою. Калістрат Данько витяг звідти клуночок з сортовим зерном, кілька пластинок і футляр. Іван Тимофійович презирливо глянув на ворогів і поступився до Марійки: хотілось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою рвонув свою здобич, і яке ж було здивовання Івана Тимофійовича, коли він побачив, що футляр був порожній...
Перевернувши все догори дном і забравши Марійчину наливку, поліцаї пішли з хати. Здивований Іван Тимофійович попрямував до тайника.
— Іване, твій радіоприймач у казані вариться, — показала рукою на піч Марійка.
На її віях тремтіли тривожні і радісні сльози.
XLVIII
Одного ж дня з Побужжя і Синявщини повернулись Гоглідзе і Тур. Начальник розвідки, хрустячи обмерзлою одежею, обриваючи з вус і брів крижані бурульки, простудженим голосом повідомив, що карателі готують наступ на Городище.
— Хотять нам Полтавський бій дати. Нехай буде Полтавський бій, але ми не будемо шведами, — тяжко заговорив, тримаючися рукою за простуджене горло.
— Ми не будемо шведами, — задумливо промовив Дмитро. — Яка сила іде проти нас?
— За відомостями райкому і нашої розвідки, біля двохсот фашистів.
— Немало.
— Танки є? — запитав Созінов, спираючись ліктями на широко розгорнуту кодовану карту.
— Два середніх.
— Це гірше. Фашистів заманимо поглибше в ліси? — звернувся Дмитро до Тура.
— Постараємося. Треба додатково замінувати всі дороги, якими зможуть піти танки.
Загін уже після перших нападів на залізницю почав готуватися до наступу ворогів. Праця мінерів була початком розробленого плану оборони. Далі пішли земляні роботи. Неохоче взялися партизани за лопати, пішні, але слова та приклад комуністів і комсомольців зробили своє діло: дві криві лінії оборони, майстерно замасковані снігами, захищали тепер зі сторони лісу партизанське життя. Усі воїни заздалегідь знали свої місця під час бою. По команді "тривога" вони двічі кидались в лісові окопи — одного разу вдень, а другого — на світанку...
Дмитро накинув на плечі шинелю, збираючись іти до мінерів. У цей час в землянку, окутаний сизим клубом морозного повітря, влетів веселий і розвихрений Тур, а за ним поспішало кілька партизанів. Вони інстинктивно, по ході завжди стриманого комісара, по його рухливому обличчі, радісних словах привітання, догадалися, що трапилось щось незвичайне.
Задихаючись, Тур охоплює руками Созінова і Дмитра. Дрібні нервові риси обличчя тремтять і освітлюються щасливим внутрішнім вогнем.
— Наші війська прорвали фронт під Москвою! Перейшли у наступ! Гонять ворога на захід! Гонять німця!
— Та невже правда?!
— Саво, звідки взнав?!
— Святом повіяло!
— Товаришу комісаре! Розкажіть з усіма подробицями!
(Продовження на наступній сторінці)