— Не мандрівка, а бездіяльність притомила, — Михайло обережно і шанобливо здоровкається з пасічником.
— То для вас знайдеться у нас робота!
— Пасіку стерегти?
— Ні, трутнів викурювати.
— Щось у вас є на прикметі? — радісно схоплює натяк.
— Аякже. А поки по невеличкій і відпочивати... Ще крізь сон він чує метушню Соломії біля печі, і сміх, і щасливий голос Марка Григоровича.
— Вставай, хлопче, гарячі млинці їсти, — відхиляє половинку дверей старий пасічник.
— Єсть вставати! — широко осміхається і мружиться від сонця, що бризками обмивало шибки. — То коли почнемо трутнів викурювати?
— Не терпиться?
— Не терпиться.
— Почекай трохи... Деньок який сьогодні ловкий. Чи не ви його з собою принесли?
— Соломія вам його приставила.
— А вона може, ~ сміється Марко Григорович. — Вона у мене як веснянка.
Після сніданку, коли Марко Григорович вийшов з хати, Соломія повідомила:
— Везе нам поки що, Михаиле Васильовичу. Командиром партизанського загону в цих лісах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловік.
— Невже? — радісно подивився на дівчину.
— Так батько сказав. Підемо в партизани?
— І ти підеш?
— А як же може бути інакше? Чи, по-вашому, буду вулики стерегти? — здивувалась і образилась.
— Ні, трутнів викурювати, — згадав слова пасічника, засміявся.
* * *
Темні, шелестливі і таємничі осінні ночі в лісі. Тривожно співає над тобою розгойдане верховіття, а земля озивається сонним зітханням опалого листя. Страшно тюгикне сова, м'яко, як тінь, зашелестить оксамитними крилами, і смертельний крик зайця, схожий на плач немовляти, війне над землею. Крізь волокнисті хмари проб'ється молодик і знову, темніючи, загорнеться в чорне шмаття. Часом вітер із лісового озера донесе півсонний качиний крякіт та сумовитий кергикет білогрудих кажар.
Уже кілька ночей з тривогою і надією прислухається Созінов до лісових перегуків. Тільки не вплітається в них чоловічий голос, хода. Пообіцяв же командир Марку Григоровичу, що пришле свого чоловіка, а не присилає. Вбираючи в себе неясне сплетіння лісових звуків, Созінов у думках переносився в ті місця, де почнеться нова сторінка його бойового життя... І чим більше думав про Соломію, тим більше вона віддалялась від нього. Тільки найяскравіше вирізьблявся образ командира партизанського загону, про якого чимало розповідав Марко Григорович...
— Пора спати, Михаиле, — наче здалека долітає глухуватий голос. — Не бійся, прийдуть за тобою. Певне, хлопці на роботі були. Роботящі вони. Кілька груп карателів у дим розметали. Ну й на залізниці порядки наводять. Лежить там обгорілого залізяччя, як сміття. З остраху фашисти почали навколо залізниці вирубувати ліси. Воно таке діло. Фашист лютує, а партизанський загін росте. Дуже тямущий комісар у загоні. До роботи пожадливий і слово сердечне має. Поговорить із людьми — світ у очах міняється. Ти теж комуніст?
— Комуніст.
Коли б уже скоріше приступати до діла! Пірнає у плани партизанських операцій, наче й справді вже перебуває в загоні Горицвіта...
Далеко за північ, коли вже осіння вогкість добирається до кісток, заходить у хату і, втомлений сподіванням, лягає на топ-чан, а думки кружляють і кружляють, просячи діла, широкого і завзятого...
І знову сниться йому штаб першого дивізіону в напівтемній землянці. Він готує дані артпідготовки, а над картою сидить начальник розвідки старший лейтенант Зуєв.
— Звони Туру, — наказує зв'язківцеві і в той же час чує, що з Туром щось сталось.
"Як же йому дзвонити, коли третя батарея загинула", — пригадує, проте пильно дослухається до голосу зв'язківця.
— Буг! У телефона Буг! Товаришу лейтенанте, — передає трубку боєць.
— Це Буг? — з тривогою вслухається у відповідь, міцно притискуючи трубку до вуха.
— Буг слухає, — чує чіткий спокійний голос Тура.
— Тур? Це ти? — дивуючись, радісно запитує. І чує ще чиюсь мову і здивований плескіт жіночого голосу... Неначе Соломія? Що воно таке?
— Созінов!.. Міша! Дружок! — вигукує Тур.
І командир розплющує очі, здивовано підводиться на ліжку і нічого не може зрозуміти. Чи це сон, чи марево? Його охоплюють чиїсь проворні, міцні руки, і знову лунає щасливий схвильований голос Тура:
— Міша! Михайло Созінов! Живий! Яким же побитом, дружище!? Та невже це ти?
Він зіскакує з ліжка, незрозуміле і здивовано водить очима. Потім догадується про все і охоплює руками невисокого, тонкого Тура.
— Сава! Тур! Сниться чи не сниться!? А щоб тобі всячина! Як же ти мене пізнав?
— Ще й питає! Я тебе й на тому світі впізнав би! — сміється Тур, звільняючись з —міцних обіймів товариша. — Почекай, бо кості розтрощиш, хай йому дідько. Поліцаї не додушили, а тепер товариш додушить.
П'яніючи від радості, він забуває про все. І тільки згодом помічає, що в хаті стоїть іще високий ставний чоловік середніх років з невеликою кучерявою бородою, а біля нього в шинелі, з двома гранатами за поясом, молодцюватий парубок.
— Знайомся з командиром партизанського загону.
— Дуже приємно. Лейтенант Созінов. Чув про вас багато, — стискає міцну руку.
— І про вас чув, — примружується Дмитро.
— Від кого? — дивується.
— Комісар не раз розповідав.
— А, він може наговорити всього, — всміхається і знову ближче підходить до Тура.
Іще випробовують один одного руками, неначе сумніваються, що дійсність — не сон.
— І як воно може бути в житті? — щиро дивується Созінов.
— Усе в руці господній, — робить удавано покірний вираз Тур, і вся хата вибухає сміхом. — Куди ж ви тепер, товаришу рудий пасічнику, соізволите? Пасіки у нас нема, а штаб знаходиться під деревом — і дощ капає, і вітер продуває. А у вас організма тендітна — на білих постелях спите,
— Товаришу комісаре, хоч старшим помічником молодшого куховара прийміть. Уже як-небудь наваримо вам юшки, що в животі три дні бурчатиме, а на четвертий дуба дасте.
— Коли зброя є, то може командир і прийме. Він у нас без зброї і рідного батька не взяв би.
— Та є така-сяка цяцька, тільки не доберу, як вона стріляє — чи дулом, чи держалом, бо те і друге кругле.
І за тими словами, не удавано ніжними, а солонуватими, перемежованими і згадками, і жартами, і просто, здавалось би, дрібницями в таких випадках, криється справжня дружба, любов.
Добре і щиро сміється Тур, як давним-давно не сміялось. Марко Григорович дістає літр самогонки, хвалить:
— Чорти б його батька вхопили. Таку із слив женуть самогонку, що нащо вже я чоловік не питущий, а набираюсь, як чіп. Дмитре Тимофійовичу, тобі на покуті сідати...
— Чому ж мені?
— Не за чин, а за роботу.
— Тоді Тура садовіть.
— Обох. Ви ж у нас отецькі діти! Це саме головне.
— Оце коли б побільше таких дітей, то не переводився б свіжий фашист у пеклі, — обзивається Пантелій Жолудь.
"Он які вони, народні месники", — з захопленням і заздрістю оглядає Тура, Горицвіта і Жолудя. Хочеться сказати їм щось приємне, радісне, значуще, але, як і здебільшого буває в таких випадках, не знаходиться потрібне слово, а те, що крутиться в голові, здається дрібним і неповноцінним.
— На радість нам, на погибель ворогам і всім сучим синам, що роблять горе нам! — підіймає першу чарку Марко Григорович.
"Нема сюди Варивона. Він і випив би, і наговорив би, і діла — гори перевернув би", — згадує Дмитро, прислухаючись чуйним ухом до кожного звуку знадвору, хоч і стоїть там на варті Федір Черевик.
— Дмитре Тимофійовичу, приймай його, — любовно киває Тур головою на Созінова, — начальником штабу. От побачиш, і місяця не пройде, а він тебе своїми паперами викурить із теплої землянки на мороз.
— І мене приймайте, — підводиться Соломія з-за столу.
— Навіть пару днів не погостивши? — хитає головою Марко Григорович.
— Не до гостювання тепер. Приймете?
— У нас нема пасіки, — хоче віджартуватися Дмитро.
— Я серйозно кажу, Дмитре Тимофійовичу.
— Серйозно? Ми поки що жінок у свій загон не приймаємо.
— Чому? — натягується голос у дівчини.
— Чому? Де ж з вами дінешся? Живемо в одній землянці...
— Дмитро Тимофійович хоче запорозькі звичаї встановити у загоні... Справді, ми жінок поки не приймаємо, а дівчат можемо, — Тур непомітно киває Дмитрові.
— Так, значить, приймете мене? — насідає Соломія.
— А ти ж хіба незамужня? — перебільшено дивується Дмитро. — Ну, що ж, тоді нічого не зробиш — доведеться прийняти. Тільки не думай, що тобі з медом буде. Поміркуй краще, — і знову косує на Тура, чи не сміється той.
Але Тур, незвично почервонілий і радісний, гаряче розмовляє зі своїм другом.
Марко Григорович пильно дослухається до розмови Дмитра і Соломії. Коли ж усе пішло на лад, він непомітно вийшов з-за столу і попрямував у ванькир. Через якусь хвилину у дверях поруч з пасічником з'явилося схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вікторівни Кушнір.
(Продовження на наступній сторінці)