"Життя побережи раз, то воно тебе побереже сім раз", — заспокоював і виправдовував себе переінакшеною приказкою і дивився на шлях до різкого болю в очах.
Надвечір почало затихати шосе, а коли на дерева налягла темінь, Петро ближче підповз до кювету.
Підіймаючи море пилу, тяжко проїхало кілька семитонних машин, а потім з-за повороту вискочила самітня легкова.
Прицілився і незчувся, коли затріщав автомат, тільки тіло так затремтіло, неначе всіма кісточками перелічувало кожен постріл.
Машина на мить зупинилась, потім очманіло крутнулась вскочила в кювет і перекинулась, крутячи колесами. Треба було б кинутись до неї, захопити що потрібні, але Петро мчить а ліс, біжить, біжить, для чогось петляючи поміж деревами. Тепер він ясно відчуває, наскільки важче боротись одному, чим хай з одним, двома товаришами.
Пройшовши кілька кілометрів, уже може спокійніше поміркувати і навіть поглузувати з себе:
"Це зветься марафонський біг або дряп без зупину. Проте на перший раз і це добре".
Біля хутора він уже зовсім оживає і, ввалюючись в клуню, зі сміхом хвалиться Григорієві.
— Як вдарю я з автомата раз, як вдарю я два — німці з машин, і хто куди, як руді миші. Прямо тобі марафонський біг влаштували або дряп без зупинки.
— Щасливий ти, — позаздрив Григорій.
— Ну, щастя такого на нас обох з головою хватить, — великодушно розщедрився. — Скоро вдвох підемо. Веселіше буде. Через тиждень вночі товариші вирушили лісами до шосе. Не встигли вони зручно примоститися між деревами, як з туману забурчав мотор і загорлали п'яні голоси. Засапаний грузовик, збільшуючись в очах, виклублювався з вогкого мороку. Григорій перший ударив по кузові. Ще мить грубий відгомін пісні висів над стогоном і стих, роздертий дикими криками. З набитої машини, топчучи вбитих і поранених, почали вивалюватись солдати. І коли шосе зашипіло блискавицями трасуючих куль, Федоренко та Шевчик швидко спустилися в улоговину, побігли до хутора.
— Як марафонський біг? — одхекуючись, радісно запитав Федоренко і здивувався, що не побачив просвітлення в товариша.
— Не подобається, — насупився Григорій.
— Тіло обм'якло, болить? — сказав з співчуттям.
— Не тіло — душа ниє. Чого це ми повинні тікати, а не вороги наші? Хочу, щоб одно слово "партизан" кидало їх у лихоманку, змивало краску з лиця, щоб не співали, а стогнали і трусились, їдучи дорогами.
— Багато зажадав ти за один раз.
— Багато чи мало — не знаю, а в зайця не раз доведеться позичати ніг, якщо будемо тільки вдвох воювати.
— Тепер і один у полі воїн.
— Згоден. А коли нас буде сотня, дві, три — ми будемо свої права диктувати цілим підрозділам, нав'язувати їм бої на маршах, винищувати гарнізони, рвати комунікації, трощи в зародкові їхню державну машину... Та тоді стільки буде роботи, що дух захопить.
— У мене вже захоплює, Григорію, — сказав із здивованням Федоренко. — Я думав, слухаючи про твою сім'ю, що сумирніший ти, гладенький, а ти колючий, наче йорж.
— Ти сім'ю не мішай з іншими справами. Вона й тепер мені в очах стоїть. І поки не провідаю її — не заспокоюся. А бити ворогів нам треба силою.
— Де набрати її? На хуторі не нашкрябаєш.
— У села треба йти, через хуторян зв'язки налагоджувати з певними людьми, що позалишалися тут, підпільників шукати, з окруженцями знайомитися. Тут нам і Мотря Іванівна, і старий Коваль допоможуть. Є хтось і з їхньої рідні в селі... Народ як порох, лише іскри треба.
— Будемо кресати її, — міцно обняв Федоренко товариша і, коли той скривився від болю, додав: — Ну, прямо ти так покращав... наче дівчина став.
— Не завидую тій дівчині, яку ці руки приголублять, — потер плече Григорій.
XX
Радість перемоги над каральною експедицією потьмарилася тяжкими донесеннями: в районі почалися арешти підпільних працівників. Тепер біля управ рясніше заряботіли оголошення гебітскомісара і урядового радника, де кожне до огиди покалічене, неписьменне речення було незмінно начинено словом "розстріл". Поліцаям за виявлення запідозрених осіб і явочних квартир щедро видавалися марки, зерно, гас і сіль.
Отруйний міцелій державної таємної поліції під різними личинами намагався пробратися до серцевини підпілля і піднімав над землею не гриби-поганки, а шибениці. Агенти гестапо насамперед накинулися на прилісові села, провокуючи найбільш довірливих і найбільш безпечних щодо конспірації підпільників. Не оминули вони й хати Мороза.
Рудоголовий, веселої вдачі Панас Карпович саме обідав зі своєю нахмуреною дружиною. Гризня в сім'ї Морозів почалася в перші дні війни. Варвара Григорівна ладна була їхати на схід хоч з однією душею, а Панас Карпович уперся на своєму:
— Щоб я своє добро фашистові покинув? Та, поки світа, такого не діждешся. Тарас Бульба навіть люльку пошкодував оддати ворогам, хоч і полковником був.
— Тоді спали своє хазяйство, за вітром попелом пусти, — рішуче настоювала жінка.
— Сказилася баба! І язик повернувся таке сказати... Хоч він у тебе ніколи впину не знає, — обурювався Панас Карпович, підіймаючи галас на все подвір'я. — Дадуть нам два вози — з вискоком поїду.
— Може й третього дочекаєшся, — презирливо дивилася на ненависне в ці дні обличчя.
Завзята і говірка Варвара Григорівна не побоялась і на людях осоромити чоловіка:
— Мій Тарас Бульба, видать, спеціального ешелону чекає. Він би навіть вітролом потаскав із собою, бо на сході, каже, люди бур'яном огріваються, а в нього організм не звик до такого життя. От барсук...
Коли переодягнені в лахміття гестапівці зайшли до хати і попросили їсти, Панас Карпович зразу ж заметушився біля печі й мисника, бо жінка тепер так усе метала на стіл, що миски вихлюпували страву, а ложки з тріском розліталися по всій долівці.
Гості їли неохоче. Не сховалося також від допитливого ока хазяїна, що з-під випадково розстебнутої брудної гімнастьорки одного, з полинялим волоссям, заволоки проглянув чистий бузковий шматочок спідньої сорочки.
"Це такі окруженці, що будь здоровий", — догадався Мороз, кружляючи навколо них, щоб іще вихопити якусь деталь. Навіть не поскупився поставити на стіл пляшку з самогоном. Зав'язалася по-селянському обережна, з недомовками, натяками і обхідними ходами розмова. Виявилося, що "окруженці" були з сусіднього району, до війни працювали бригадирами, а тепер дома їх ледве не арештували, от і шукають собі пристановища.
Панас Карпович довірливо похитував головою, підтакував і зрідка вставляв ухильні слівця; Варвару Григорівну ж так розжалобив сумовитий голосок білявого "солдатика", шо й сльоза заблищала на віях. А той ще більше старався, іноді уста його пересмикувалися по-заячому, надаючи обличчю вираз уболівання.
— Навіть з діточками не вспів до ладу попрощатися. Вони ж у мене. як весняний цвіт, біленькі обоє, очиці сині, дивись — не надивишся.
— Таке воно, різне і всяке, — невиразно мимрить Мороз. — Так що ви з рідного села тікаєте?
— Тікаємо, чоловіче добрий.
— Доводилося торік бувати у вашому колгоспі. Дивиліїся, який у вас буйний хміль росте.
— Хміль у нас до неба сягає...
"Як твоя брехня", — продовжує в думці Мороз. Усі сумніви щодо "окруженців" остаточно розвіялись.
— Кажуть, партизани у ваше село навідуються, — обережно випитує білявий.
— Було таке діло. Ніяк нема спокою людям.
Варвара Григорівна злісно блимнула поглядом на чоловіка:
— Чому ж ти на схід не поїхав, коли тобі спокою захотілося?
— А чого це я свої статки мав нізашо-ніпрощо покидати? Що, я їх за один день наживу? Чи може в тебе золоті і срібні гори на Уралі лежать?
— Краще золотих!
— От не знав.
— Не треба сперечатися, і так тепер життя гірше полину, — втихомирює подружжя полинялий пройдисвіт. — Багато партизанів було?
— Одні говорять — сотня, а інші в тисячу не вкладають, — хитрує старий.
— Тисяча?
— Не знаю, не знаю. За що купив — за те й продаю. Моє діло маленьке: десь бабахнуло, а ти, діду, пікіруй з печі в льох. Уже гулі, мов груші, обсіли голову. Дідько його знає, коли ці стрельбища затихнуть. В полі он картоплю треба копати...
— Ех, чоловіче добрий, аби нам якось зв'язатися з партизанами, бо стріне нагла смерть де-небудь на дорозі — наче й не жив на світі.
— Не штука зв'язатися, а як воно розв'язуватися прийдеться? Не радив би я вам, хлопці, таким чортовинням займатися. Війна — діло непевне і мінливе. Приставайте десь у прийми — і ніяка тобі гайка.
— Чого ти, старе череп'я, молодих людей з пуття збиваєш? — не витримала жінка.
— Нате й мої штани в жлукто, — сердиться Мороз — Ораторка! Це діло не твого розуму. Людям жити треба, а вона хоче, щоб діти батька не дочекалися. Так я думаю?
— Та воно трохи й не так, — аж наспівує білявий. — Битися треба.
(Продовження на наступній сторінці)