І дивно: чим більше тривожився Дмитро, тим глибше входив у дороге привілля своїх ланів. І хоча знав, що він з сьогоднішнього вечора уже напіводрізана скибка, але це почуття, коли думав про поле, роботу, йшло десь позаду, як докучлива тінь, бо він усіма своїми думками, почуттями, роботою був навік зв'язаний з людьми. Те, що кілька років тому було ще віддаленим, тепер стало кревним і рідним. І при одній думці, що йому доведеться працювати самому, окремо від усього села, аж у дрож кинуло. "Ні, не буде по-твоєму, враже. Не на тобі світ клином зійшовся".
Знову болів і тривожився і знову непомітно входив у свої бригадирські турботи: бачив себе на полі, з людьми, чув, як добірне зерно гречки рівними разками лягало в теплу, крупчасту землю.
Другого дня Дмитро не пішов до Варивона. Знав, що знову почне друг розважати його і словами, і чаркою, і піснею. А яке там в біса може бути заспокоєння, коли всередині жили розриваються? Краще вже побути на самоті, десь у лісах чи на полі.
Перекинув через плече свою двостволку і левадами пішов до лісу. Думалось піти аж до старого городища в несходимому яру.
Луги, як червінцями, горіли сліпучим квітом латаття, зрідка похитувавсь червоними гордовитими голівками коров'як і мерехтів іскорками зелений квасок. В лісах уже прозорий огонь зелені підігрівав чорні столітні дуби. Поміж молодою травою, наче хто росою бризнув, рясно цвіли білі квіти, темніли сердечка дикого часнику. Вітри, струшуючись з верховіть, м'яко йшли понад землею, кружляли в озеречках квіту і знову підіймались у гомінку напівпрозору листву.
Спочатку затуманеним зором бачив Дмитро весняну красу, а потім, непомітно для себе, міцніше почав вбирати і барви, і світло, і шуми, і шерехи, і співи.
Біля полудня вийшов на пасіку, привітався з Марком Григоровичем Синицею.
— Може, медом тебе почастувати, бригадире? Ходімо до хати.
— Я вже не бригадир, — затиснув уста.
— Як так? Відмовився? Це недобре на твої літа, — несхвально похитав головою.
— Відмовили, — і розказав усе Маркові Григоровичу. Але той тільки розсміявся.
— Кажеш, чуть не побив Крамового? Варто було б батогом перехрестити. Він і мене повчав: чого ви бджолам на зиму по шістнадцять кілограмів меду залишаєте? Менше треба.
— А що ви йому?
— Можна, кажу, і менше. Все можна. Навіть увесь мед можна вибрати. Всякий господар по-своєму робить. Напишіть мені розписку, що берете всю відповідальність на себе, прикладіть печатку і дайте мені на схованку... — Тільки носом покрутив. — Ну, ходімо до хати. Нічого тобі, Дмитре, не буде до самісінької смерті. Ніякий дідько з колгоспу не викине, — бережно вийняв з густої сивої бороди бджолу. — Заплуталась. Ну, лети щасливо. І де це я вже встиг подряпатись? — здивовано подивився на розірваний палець. — Треба прополісом залічити.
Уся хата Марка Григоровича пропахла медом, воском, пергою і невивітреним духом квашених яблук. На причілковій стіні поміж вікнами красувалися у рушниках великі портрети Леніна і Сталіна, їх подарував Маркові Григоровичу відомий український художник, що минулого року гостював у пасічника, малюючи чудові лісові пейзажі, глибокі яри і городище.
— А ти бачив, як старого нарисували? — вийняв із скрині шматок полотна...
Сонце грало в зеленому од трави і синьому од цвіту фацелії обважнілому саду. Біля вулика стояв з янтарною рамою осміхнений Марко Григорович. В його сивій бороді заплуталась бджола, а над великим крислатим брилем нахилилося гроно червонобоких яблук.
— Чого ж ви не повісите цю картину на стіні?
— Що ти? Таке вигадаєш! — аж переляканим стало обличчя пасічника. — Хіба ж можна старого діда втулити між такі люди? — показав на портрети. — Треба трохи глузду мати в голові. Ось комусь із знайомих похвалитися — це можна.
І не знав Марко Григорович, що інша картина "На колгоспній пасіці" висіла на художній виставці, приковувала до себе і ревнивих цінителів мистецтва, і широкі кола глядачів. А на тій картині радісно живими очима дивилися в світ старий пасічник і його дочка Соломія.
Випили медку, звареного з шкоринок щільників.
— Де ж Соломія?
— Вчиться. Школу кінчає. Розумне дівчисько. Одні п'ятірки показує. І коло пасіки геть чисто усе тямить. Бачиш, якою бібліотекою мене преміювала? Це коли до Києва на екскурсію їздила. Бісова дівчина аж до одного професора пробралася; по бджільництву з ним вчену раду вела. А потім ми обоє почали пасіку вдосконалювати. Реконструкцію свого господарства провели, і повір, наче не ті бджоли стали: і меду більше несуть, і воску побільшало.
— Справді? — зацікавився Дмитро, забуваючи на хвилину про своє.
— Вірне слово... Всі у минулому році дивувалися, що так у нашому саду молоді гібридизовані сливи зародили. Дерева неначе сині хмари стояли. Що ж ми зробили? Як зацвів молодняк, ми його побризкали цукровим сиропом, бо так комаха на сливи неохоче сідає. От бджоли тоді прямо дощем обсіяли деревце... Словом, і сливи зародили на славу, і бджоли на ранньому цвіті окріпли — в медозбір такий взяток дали, як ні одного року... Пасіка — велике діло в колгоспному господарстві. До мене одного разу якась безтолоч, із заготовачів з плодоовощу, за медом приїхала. Комірник із ним — Денисенко Прокіп — приплівся, потім і Кушнір з'явився: видно, побоявся, щоб тому заготовачеві більше меду не передав. І от цей плодоовощник так обидив мене, що ледве роя не напустив на нього. "Архаїчне ваше виробництво, діду, останні дні відживає, — сідаючи з довбанкою меду в машину, почав повчати мене. — Уже штучний мед виробляють". А я тоді за довбанку, з машини витягнув — і йому: "Коли вам наш мед не вгодив, то доставайте собі штучний. Я прочитав би вам лекцію, що віск для самольотів потрібний. Сам товариш Хрущов ним цікавиться. Але у вас зараз голова архаїчна. Хай протверезиться". Так і поїхав цей заготовач без власної заготівлі. А Кушнір ледве зо сміху не помер. Знаю, що догодив йому: не любить колгоспним добром розкидатися.
Дмитро аж прояснився, слухаючи немудру розповідь завзятого діда. А той ще налив по чарці:
— За твоє здоров'я. Ти побільше роби, правильно думай, а поменше журись. Нема чого голову вішати. Ну, але тобі треба неодмінно до партійного начальства в місто з'їздити. Розкажеш усе до ладу, поясниш, що даси великий урожай гречки, і, повір, усе буде добре! Мені теж довго голову крутили з пасікою. Ніяк не хотіли толком збільшувати її, не хотіли синяк підсівати. А що я, дарма насіння його у лісах збирав? Пішов я до партійного керівництва. Вислухали мене. Довго розмову вели, в усі справи вникали. Потім підкрутили гайки і хвости кому треба, помогли старому, ще й на легковій машині додому привезли. Дехто з наших ледащиць лається: непосидющий, неспокійний дід попався. А як живому чоловікові спокійному бути? Прочитав я, що інші пасічники по шість пудів меду з одного вулика збирають, і увесь спокій загубив. Невже, подумаю, в тебе, діду, голова дурніша за інших? Ні, передумаю, не може бути такого. Мене ж держава в передовики висуває. От і доб'юся свого. А ти з гречкою добивайся. Тоді життя правильно ітиме... Ще на городище підеш? Іди, а завтра в район поїдь. Воно хоч і понеділок, та то дарма.
XXII
Немилосердно лаючись, увесь в пилу, посеред вулиці накульгує червоний від натуги і гніву Олександр Петрович Підіпригора; позад нього на поводу, вивірчуючи білки, танцює і норовиться рослий, мов з міді вилитий жереб. Ось він, граційно осідаючи назад, свічкою зводиться вгору, і підкови на його точених ногах мерехтять перегнутими шматками блискавиць.
— Ти довго мені будеш танцювати? Балерина нещасна! — сердиться Олександр Петрович, ледве стримуючи натягнутий повід, що гуде, як басова струна.
І Варивон, стоячи біля своєї хати, починає сміятись, хоч як невесело йому на душі.
— Кардибалет! — широко відчиняє ворота.
— Варивоне, забери цього... — гукає Олександр Петрович, обтрушуючи порох з одежі. — Завозився з ним, як чорт у попелі. Ух, ти! Як зуби ошкірив. Ледве мені в'язи не скрутив.
— Він може! — погоджується Варивон і кладе важку, міцну руку на спину коневі. Той, косуючи кривавим оком, заточується, вигинається дугою і поволі стихає. — Пізнав!
— Варивоне, що воно робиться? — зразу ж забуває про коня Олександр Петрович. — Це так: сьогодні Дмитра вирвали з колгоспу, завтра викинуть тебе, а післязавтра, гляди, і мене за сиву чуприну, як цибулину з грядки, висмичуть. Де вона, ця правда, лежить? Хто її ногами розчавлює? — Олександр Петрович швидко, із клекотом викидає слова, навіть не помічаючи, що його подряпані руки покриваються краплинами крові.
Варивон в подиві навіть дихання затаїв: ніколи ж не бачив такої гарячковості в спокійного, врівноваженого чоловіка.
— Це ви правду...
— Правду, правду! — перекривив. — Що ти на правлінні робив!?
— Відстоював Дмитра, — похмурнів Варивон.
— Бачу, що відстоював, — з'єхидничав старий. — Упаси мене, доле, повік від такого відстоювання.
— Що ж я міг зробити?
— Все міг зробити! Дертися до останнього! Що, говорити не вмієш?
— Я й говорив.
(Продовження на наступній сторінці)