— Бо є що вибілювати, — ще більше розбирає мене сміх, а з очей аж витрушується дядькове срібло-золото.
— Регоче, аж ніс витанцьовує. І чого?
— Бо ви таке несусвітне скажете про гроші.
— Чого ж несусвітне, коли так люди говорять, — примирливо кинув тато.
І справді, у нас люди чиїсь гроші міряли, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками. А про свої здебільшого казали так: дав бог копієчку, а чорт дірочку, та й попала божа копієчка в чортову дірочку.
Це ще добре, коли проривалась одна дірочка. Та, на жаль, тепер у людей було стільки надірявлено, що й мудрий не знав, як оберегти свої статки від нестатків...
Обсіли вони й нас, і так обсіли, що тато кидався на всі боки, немов риба в сітці. А оце був поїхав на заробітки в Одесу, і там йому посміхнулася доля: добрі люди прираяли переселитись в оті Херсонські степи, де цілина ще й досі виглядає орача. Батько поповерстав степові дороги, нажурився по селах, од яких тільки-тільки одійшов голод, і люди знайшли йому земельку, що вдовувала без сівача.
Додому тато приїхав не то з радістю, не то з журбою і привіз нам єдиний подарунок — пучок сивої тирси. Глянула мати на неї, зітхнула і зажурилась:
— Це ж я там, у степах, одразу посивію, як оця тирса.
— Я тебе й сиву не покину, — втішив тато.
— Нащо нам ця Херсонщина?
— Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину стоїть, мов Дунай, а соняшники самі струшують росу навпіл з олією.
— Мені й наші соняшники гарні, — не позаздрила мати на далекі багаті землі: вона боялася втратити свої бідняцькі латки і своє найбільше багатство — оту між дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий липовий шлях, а головою мало не торкалася вітряка.
— Як дадуть за неї сто карбованців золотом, продамо — і в дорогу, — сказав батько вчора і так вразив маму, що вона аж прихворіла.
Тато також розтривожився, пішов кудись, а мати, посидівши на току, з сумом сказала мені:
— Маємо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько гніздо. Перша — нема людської хати, друга — земелька стоїть перед торгом, а третя — лежить невідома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб нікуди ми не їхали за тридев'ять земель. Хіба давно на цій Херсонщині голод косив людей, наче траву? У нас як і не дородить поле, то ліс хоч трохи пособить — гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть... У нас весною навіть цвинтарі цвітуть. А там і деревця не побачиш — хіба що колись у сон забреде.
Мені теж стало лячно: як же можна обійтись без дерев, без лісу, без підсніжника, без черешень, без криничок, без грибів, суниць? От і зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вікно заглядає стара груша, а в друге — яблуня, що завжди нагадує мені бабусю. Хіба це не розкіш? Ні, далекий незвіданий степ не радував душу малого лісовика...
— Вмивайся, вмивайся, дитино, — квапить мене мати, ріже окраєць жорнового хліба й наливає з співучого глечика сизе, ще з вечірніми тінями молоко, що теж дихає суницями.
Я навіть спросоння помічаю, як журба не відходить од матері. В її тепер прибляклих, мов перестиглі волошки, очах аж куриться туга.
— Чого ви, мамо?
— Що тобі, Михайлику? — стрепенулась вона і туманом очей своїх поглянула на мене.
— Чогось ви такі сьогодні зранку виморені. Чи, може, прихворіли?
— Нічого, нічого, це я так собі. — І враз така печаль налягає на неї, що нажурені повіки починають тремтіти, як у зобидженої дитини.
— Не треба, мамочко, — припадаю до неї.
— Еге ж, не треба, — згоджується вона, а кілька краплинок падають на мою чуприну, і мати обороняє її від сльози зазіленою рукою. — Ой, бити б мене, та нікому: плачу, мов свічечка, їдь, Михайлику, їдь і надивляйся на ліси, бо хто знає, чи більше побачиш...
— Ви не журіться, мамо: якось воно буде, — хочу заспокоїти її, але не знаю як.
— Та якось буде. Тільки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну, як я покину тебе? — з болем і гіркою усмішкою питається у яблуні, на якій гніздяться кривобокенькі, з білим пушком плоди.
Яблуня похитує гіллям, приколисує своїх діток і мовчить.
— А може, мамо, разом упремося на своєму і якось переважимо тата?
— Ох, як важко переважувати його. Цілу ніч сьогодні сварились і сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душі, аж гримить... Може, в степах вільготніше людям, та душа лежить до свого, до своїх лужків-бережків. А там, у степах, не те що лісу, навіть лугу, левади не знайдеш. Там не почуєш ні соловейка, ні зозулі, ні одуда, ні деркача.
— Ой! А яка ж там птиця проживає?
— Дуже велика — дрофа, проти неї гусак такий дрібний, як качур проти гусака. Але дрофа не співає. А що ж то за птиця, коли є пір'я, а нема голосу? Це ж у нас як заспіває соловей, то й зорі поближчають.
— А тато де?
— Ще й не розвиднілось, як пішов у ліси.
— Чого?
— Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мої сльози та й пішов.
В нерадісних думках я виходжу на посмутнілий без хати і катраги двір, де під зубами Обмінної, мов невидимий вогник, потріскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, підвела голову і грайливо заіржала, бо що їй із того впертого подорожника, — в очах їй теж стоять накупані туманом і пташиним співом ліси. Я відчиняю ворота, вискакую на Обмінну й виїжджаю на темну від роси дорогу.
Сьогодні і сонце за хмарами тліло мені, і думки потемніли мої, а між плечима все ворушився холодок Навіть свою блакитну діброву я стрічаю смутком, хоча у ній так само, як і перше, кують зозулі і так само пахнуть суниці.
Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце і скинуло з себе клубочок туману.
І чогось такий жаль охопив мене за цими лісами, за таємничими просіками в них, за розгубленими по урочищах пасіками, за отими галявинами, де так гарно цвіте перестріч і золотарник, і за отими красноголовцями, які будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсім розтривожився, а далі повернув здивовану Обмінну на дорогу, яка вела до якимівської загорожі. Може, там днює Люба, то хоч розповім їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь із школяркою, яка, що не принесе до школи, усім до крихітки поділиться, — от уже вдачу компанійську має, неначе хлопець.
В загорожі за воринням ще дрімало в тінях, у росі і метеликах високе різнотрав'я. Над ним обважнілі бджоли перебирали невидимі струни, при його корінні темніла волога суниця. А вітрець усе увивався біля трави, усе будив її і отих лінивих метеликів, що понакривали крилом крило і не журяться. Хіба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?
— Михайлику, гов-гов! — пролунав із лісу голос, а за воринням обізвалося оте місце, де здавна проживає співуча, як тітка Василина, луна.
— А хто там вигукується? — голосно питаюся в діброви і поглядом обнишпорюю узлісок.
— Це я, Михайлику! Гов!
— А хто ти така? — питаюся так, наче не впізнаю.
— От і не скажу!
— Ти, може, лісова мавка?
— Ні, я дівчинка з лісу, — сріблом надзвонюється знайомий сміх.
І от з глечиком і хустиною в руках на дорогу вибігає усміхнена Люба. Широка полотняна спідничка дзвоником кружляє навколо її босих ніг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добігає до Обмінної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:
— Ти приїхав?
— А ти не бачиш?
— Авжеж, бачу! — радіють її карі, з краплинками роси очі, радіє потрісканий вузлик губів і ямка під ним. — До мене приїхав чи по дорозі?
— По дорозі.
— А чого б не до мене? Все б веселіше було.
— Та до тебе, — зіскакую з коняки. — А чого ти ногами чечітку вибиваєш?
— Бо зраділа тобі. — Люба об спідницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, і простягає крихітні, червоні від суниць пальці. — На добридень тобі.
— На добридень. Ти сама тут?
— Сама-самісінька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в світі.
— І що ж ти робиш у світі?
— Суниці по лісах збираю, — поправляє крамну блузку, на якій окасті ґудзики ображено понадимали щічки. — Її зародило в цьому році, як роси!
— Як роси?
— Ну, чуть-чуть менше.
— Чом не в загорожі збираєш?
— Щоб траву не витолочити, — по-господарськи відповіла дівчинка, напнула на голову хустку, по якій хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.
— А в тебе коси підросли.
— Що мої, — байдуже махнула рукою, але враз і посміхнулася: — От у нашої тітки Василини коси! Аж виспівують на плечах і прямо золотом стікають, хоч підставляй жмені під них...
— А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?
— О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак! — обурилась Люба. — Є ж такі чорнороті! Їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
— Ніколи було, все з хатиною воловодились, — набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
(Продовження на наступній сторінці)