Не оминаючи поморщених, з льодком на споді калюж, з яких виходять сліди коліс, конюхи зосереджено йдуть до стайні, де чахнуть од голоду коні. І про них, і про війну, і про Оксану зараз думає старий і здригається од згадки, що в якомусь таборі біля печей смерті стіжком лежала дівоча краса—дівочі коси... Як же могли так здичавіти навіть нелюди?..
— Все меншає в людей любові, меншає, та й годі, — вголос відповідає своїм думкам старий.
Гайшук стишує ходу і багатозначно піднімає вгору довгий вказівний палець:
— Бо війна, діду, а при ній, костомасі, усього меншає: і хліба, і люду, і любові. Та й часу на неї війна не дає. Цілий вік треба любитись чоловіку, а тепер інший на всю свою любов не має навіть однієї малої години.
Останні слова пересмикнули старого, і він аж рукою відмахнув та здих.
— Я зараз не про це, Петре.
— А про що? Може, знову про коні? — з співчуттям запитав Гайшук.
— Ні, про найгіршу худобину, про двоногу скотину! — понуро подивився собі під ноги Дибенко.
— Про двоногу. Значить, про самого Безбородька? Дуже заїлися ви з ним. І він вам не подарує свого. Дивіться, ще лісу не випише на хату.
— Це він може зробити, по-всякому вміє скрутити людину. Та що мені, коли розсудити, Безбородько!? Зараз я, чоловіче добрий, з темними тисячами заївся.
— З якими це темними тисячами? — Гайшук од подиву виплюнув недокурок і покосився на Дибенка: чи не почав той часом заговорюватися з горя.
Старий став на слід колії і, стиснувши кулаки, пристрасно заговорив:
— З тими, чуєш, тисячами, що хитрість, злобу виплітають на весь світ, а гробову дошку витесують на все живе, що народилось і що має народитися... Не так уже багато, коли подумати, є на землі цих чорних гробарів і мудреців, та впрягли і загнуздали вони в своєму диявольському золотому шарабані і науку, і обман, і бога, і чорта заодно, і голод, і страх, і цим усім спритно .окайданили, зчавили, змізернили людину та й випихають на смерть її: шукай у чужій землі свою могилу і свій хрест. То я й думаю собі: час уже людям одірвати від свого тіла оцих кілька темних тисяч і хоча б закинути їх на якийсь океанський острів, щоб там вони трохи вилюдніли, доросли, ну, хоча б до рівня звичайних дикунів.
Гайшук, здивовано поглядаючи на старого, подався назад вузький станом, посміхнувся:
— Це утопія!
— І втопити можна таких, — погодився Євмен і цим ще більше розвеселив Гайшука.
Біля самої стайні по-весняному жебонить струмок, він ще не пахне ніяким зіллям, а лише пріснотою розмороженої землі. Коні чують прихід Євмена і з сумним іржанням повертають до нього безнадійно похилені голови. Над ними по стінах потворяться великі переламані тіні, і вони здаються нині Євмену теж кістлявими.
Пекучий жаль і біль переплітають своє снування. Старий мовчки, одним гірким помахом руки відпускає зміну, знімає з стовпа ліхтар і поволі йде по стайні, черкаючи своєю тінню безпровинно змучених коней. В їхні очі, ворушачись, втікає золотий відбиток ліхтаря, викреслюючи і окреслюючи в них тільки темну муку голоду.
Євмен одводить погляд од коней, що ждуть порятунку від нього: він більше не може дивитись на них, не може бачити, як на їхніх головах вибиваються лінії кісток. Зіщулюючись, старий нагинається до ліхтаря, задмухує його.
І щось недобре в цьому почули коні: заворушились, забили копитами, і жалісне, схоже на стогін іржання обізвалося з усіх боків. Євмен затремтів, приклав руку до чола, а потім вибіг зі стайні, розмахуючи омертвілим ліхтарем. А позаду в спину йому батогами шмагало голодне кінське благання.
Біля струмка зачалапали кроки ї обізвався занепокоєний голос Безбородька:
— Ген, хто там огонь погасив!? Не знайшов, чим бавитись?.
Євмен Дибенко, забувши, що сам задмухав огонь, підняв ліхтар, щоб краще бачити голову, який стає насупроти нього і гнівно дихає горілчаним духом.
— Діду, чого темно у стайні?
— А хіба коли-небудь було світло в домовині!? — рубонув навідмаш старий.
— В домовині? Про що ви мелете? — обурився Безбородько. — Чи не випили часом зайвину? Здається, ясно питаю: чого нема вогню у стайні?
— А хіба ж це стайня? — натягується голос у старого. — Це вже домовина! Чуєш, яким стогоном проклинають коні твоє безголове головування? На, посвіти над ними похоронною свічкою, — втиснув у руку голови ліхтар, з якого височувався чад.
Безбородька пересмикнуло, наче в його руці опинився не світильник, а жаба. Він одразу ж навідліг жбурнув його у струмок і накинувся на Євмена:
— Їй-богу, ви, діду, або запили, як останній швець, або натурально збожеволіли...
— З горя збожеволів. А чому ж ти не збожеволієш отак хоча б на кілька днів та не мотнешся по всіх усюдах шукати якогось порятунку? Вже завтра можеш приносити акти про падіж. Та після цього байстрюк ти чи голова?
Безбородько затрясся:
— За такі слова, старе одоробло, в тюрмі будеш кістками цемент вигрівати! В тюрмі!
— Сам, тобі на радість, піду в тюрягу. Усі примусові по твоїй резолюції і відроблю, і відбуду, тільки врятуй, Антоне, коні, бо, їй-бо, не можу витримати — душа перерветься, — і аж застогнав старий.
— Легко сказати: врятуй! А чим я їх рятуватиму? — трохи одійшов Безбородько. — Може, спробуєм завтра вигнати в ліс?
— Вигнати можна, якусь бруньку знайдуть, та на ній не виживуть. Сіна, хоча б соломи їм треба.
— Зрештою, чи розумієте ви: я все робив, що міг, — стишив голос Безбородько. — Трохи пособила держава, а більше не може, бо війна.
— На її плечі усе можна скинути — і вкрадене, і згноєне. Але цією байкою не нагодуєш худоби.
— Ну й пальцями я теж не нагадую їх! — простягнув руки до Євмена.
— Такими пальцями не нагодуєш, — погодився старий, — бо приросли вони не до живого діла, а до печатки. Заважка вона для тебе, Антоне, заважка.
Безбородько мимоволі намацав у кишені печатку, але стримав себе, не скипів, а глумливо подивився на конюха:
— Коли завидуєте на мою печатку, залюбки можу її передати вам.
— Ти краще Марку передай її.
— Що з вами говорити! — махнув рукою. — Краще порадьте, де щось коням добути.
— Чому ж ти раніше, влітку, не радився зі мною? Але й зараз ще не пропащий світ, тільки не послухаєшся мене, ще й гніватись будеш.
— А може, й не буду?
— Будеш. Знаю тебе, Антоне, як облупленого, — аж зітхнув старий.
— Все одно кажіть.
— Прошу тебе, чоловіче, коли таке тяжке діло, знайди в своєму нутрі те, що великодушністю зветься. Кинь на харчування усю свою чисту і нечисту грошву, навіть палац продай, а потім ще більше наживешся на цих же конях і на нас, дідько з тобою, не пожаліємо! Коли не заглядаєш наперед, як голова, заглянь, як лихвар, що проценту чекає. їй-бо, не помилишся! І перед районом гоголем випливеш, усім пір'ям заграєш. Не один скаже: є ж такий голова, який і оселі позбувся, щоб громадські коні врятувати! Це ж, Антоне, в перспективу, в анкету, в характеристику тобі самим прибутковим ордером впишеться!
Ці слова одночасно і обурили, і здивували Безбородька: дивись, старий дідько почав заглядати у його кишеню. Але який чудернацький і не такий уже поганий хід каруселиться. Гляди, щось можна виграти ним і навіть трохи авторитет свій підняти... Таки є клепка в голові конюха. Але, коли подумав, що має позбутися всіх своїх статків, одразу ж злякався і обурився: з такими прибутковими ордерами сам, неначе кріт, у землянку потрапиш, а коли, не доведи господи, скинуть з головування, то станеш посміховиськом усього села. Біля рота він виморщив криву посмішку для старого:
— Ну й штукар ви, діду, яких світ не бачив. Такого наговорили та налихословили, що на вас навіть гніватись по-справжньому не можна...
— Нічого не кинеш на коней? — зів'яв. Дибенко.
— Ви думаєте, що я банк чи його філія? Хтось, може, й лічить у моїм гаманці гроші а насправді там вітер свистить.
— Не в гаманці, а в голові свистить, — зітхнув старий.
— Скільки у нас є тепер найслабших коней? — нетерпляче перебив його Безбородько.
— Або що? — насторожився старий: він завжди нюхом відчував якусь каверзу чи лиходійство. " Біля Безбородькового рота ворухнулась жорстока складка:
— Доведеться добити їх!
— Добити ? — з жахом перепитав старий, і в нього пригнулася голова наче по ній мали вдарити молотом. — Ти що? При своєму розумі?
— А що маю робити?.. Я вже радився з одним начальником, він теж пристає, що слабіші коні треба вбити і їхнє м'ясо згодувати свиням, щоб хоч вони вижили.
— Раніше мене з своїм начальником уб'єш, розтрясця вашій матері, а потім уже коні! Геть, душогубе, геть, іроде, звідси! — закричав не своїм голосом Дибенко і, піднявши угору кулаки, ладен був пустити їх у діло.
— Сказився старий! — з опаскою вигукнув Безбородько, позадкував і зник у темряві, не дочекавшись, поки в стайні засвітять світло.
— Конеїд! Балаболка! Довбеха! — навздогін жбурнув йому старий, чуючи, що його валить із ніг. — Ех, серце, дурне серце, — промовив сам до себе, але потягнувся рукою не до нього, а до очей, що не могли втримати сліз. Плачучи, він підійшов до струмка, навпомацки знайшов ліхтар, почав його витирати тремтячими руками і полою свитки.
(Продовження на наступній сторінці)