Безбородьки нахмурився:
— Таки згадала баба дівера. Через вас, діду, про ці два стоги увесь світ і союзника знають.
— Та вони нам ні сіном, ні душевністю не пособлять, — і не думав змовчати старий. — Що ж ми, Антоне, через пару днів будем робити?
— Святого Лазаря співати.
— Заспівати можна і святого, і грішного, а чи виспіваєш у нього хоч в'язку сіна? Не знаєш? — неприступно стояв у темряві старий.
— Про це, діду, краще свого Марка Безсмертного запитайте, — ще більше насупився Безбородько. — Приїхала ваша порада і люба розмова.
— При Маркові я не питався б про таке діло: він допильнував би і людину, і скотину. — Дибенко, згадавши минулі роки, мимоволі зітхнув.
На мить побачив минувшину й Безбородько: справді, Марко якось завжди умів викручуватися. Ну, а тепер не викрутився б — війна. Цим Безбородько трохи втішив себе і вже спокійніше заговорив до старого:
— І чого ви так в'їдаєтесь? Думаєте, у мене душа не дратована цими нестатками?
— Напевне, мало, бо довели скотину до змору, доведемо й до падежу. Готуй мотузки підвішувати її. — Він зітхнув і вийшов із темряви, похмурий, зосереджений. — Чи не доведеться нам, Антоне, по людях, шапочку знявши, піти: може, хоч трохи чогось розживемося?
— Та, напевне, доведеться ж, тільки що тепер, практично, є у людей?
— Крім біди, мають вони й серце.
— І теж обідране. Ну, побачимо, що вийде з цього дива. На добраніч.
— Будь здоровий та начальству милий, — насмішкувато кинув дід і, не подавши руки, одвернувся од Безбородька. Той скаженими очима стрельнув йому в спину.
"Елемент! Ждеш не діждешся, щоб скинути мене з головування, на Марка, як на ікону, молишся. Нема, практично, порядку на землі!"
Не було порядку й на небі — по ньому то гаями, то зчепленими химерами купчилось потаємне з такими очима хмаровиння, що не можна було збагнути, чи зиму, чи весну обтрусить воно на землю. Хоча весна теж не мед голові колгоспу, та швидше б наступала, щоб, справді, не довелося на мотузках підвішувати худобу. Ще добре, що в нього не так і багато її: було б трохи більше — і вуха об'їла б.
На вулиці господарчі турботи вислизають з думок Безбородька, бо приходять інші, гарячі й огнисті. Тепер Антон Іванович якось меншає, наче вбирає всередину частку свого зросту, і не йде, а то чаїться, то по-злодійськи висотується поміж мурашниками землянок, купинами дерев и осиротілими печами; вони іноді, мов живі істоти, несподівано вигулькують з темряви і кригою обдають усе тіло чоловіка, бо ж не велика радість біля землянки полюбовниці наскочити на якогось свідка. І він про всяк випадок зарання підшукує відповідь, чого опинився на цьому кутку.
Ось уже горбатиться й землянка Маври Покритченко. Теж хтось вліпив таке прізвище якомусь покритченку і милосердія не мав у душі. У Безбородька на якусь мить прокидається жалість до Маври, яка не раз попоплакала, поки, стала його коханкою. Та й тепер вона ще не оговталась: коли заходиш до неї, старається спекатись тебе і сльозами, і клятьбою, навіть себе не милує, — теж проклинає за свій гріх. Чогось ніяк не може подивитися на бабську судьбу воєнними очима: живи, як живеться, люби, коли любиться, бо й це минуща річ: зійде приваба з лиця, то и ніхто вже тебе, жінко добра, не буде чекати, хіба що одна земля. Тепер Мавра кляне його й себе, а чи колись не буде жалкувати за цим? Буде каяття, та не буде вороття. От як воно виходить, коли, практично, глянути наперед. І чого воно так повелося на землі: хто менше горнеться до тебе, до того більше липнеш ти? Здається, й Пушкін про це писав у "Піковій дамі" чи десь-інде.
Ще просвердливши підозріливим поглядом темряву, Антон Іванович, як у молодості, скрадливими стрибками долає відстань од вулиці до підгородця, край якого кротячою норою темніє землянка. Не переводячи подиху, він затискує рукою льодком обкипілу дужку й починає виклямцювати оту скрадливу пісню, в якій є лише два і то однакових слова: "Відчини, відчини!" В цю мелодію зараз всотується все єство солодколюбця. Клямка стогне і благає змилосердитись над чоловіком, але з оселі не чути навіть шарудіння.
"Чи так міцно спить, чи, може, ночує в якоїсь подруги-вдови?" Невдоволення бере верх над обережністю, і він починає стукати, і потім гамселити кулаком у двері.
— Кто тамі? —нарешті чує такий бажаний і нічутіньку не сонний голос.
— Це я, Мавро, — повеселішавши, пригинається, щоб послати свій голос крізь дучку для дерев'яного ключа. — Добрий вечір тобі!
В землянці залягає тиша, потім недобре озивається голос удови:
— Чого вам?
"Ще й питає, бестія, наче не знає чого", — задоволене посміхається Безбородько і, смакуючи радість зустрічі, цілує повітря. В оселі зашаруділи жіночі ноги. Мавра підійшла до дверей і строго промовила:
— У мене тітка ночує.
Напевне, довбня не ошелешила б так Безбородька, як ці несподівані слова.
"Оце так ні за що ні про що і влипає наш брат, як муха в мелясу. І принесло ж його на своє безголов'я. Хіба ж не знає він Мавриної тітки-язичниці, в якої рот— неначе хлів: як розчиниться — замком не зачиниш, квачем не затулиш. Практично, завтра по всіх кутках задзвонить язиком, наче церковним дзвоном. Не мав чоловік лиха, та пішов до полюбовниці. Марія йому тепер і хату, і голову рознесе... Як же тут вискочити хоч напівсухим із такої халепи? Тоді і оком не накидав би на відьомський рід у спідницях, де він узявся на нашого брата?"
Хапаючись то за одну, то за другу думку, він обтрушує їх, мов лушпиння, ще гарячкове длубається в пам'яті, в книжках, де пишеться про такі штучки, перед очі лізуть якісь шматки із сцени, і раптом його осіняє догадка:
— Ху! — полегшено зітхає чоловік і з гідністю говорить крізь двері: — Ну й хай твоя тітка ночує собі на здоров'я. Вона, знаю, компанійська щебетуха, — піддобрюється до чортової язичниці. — А тобі телеграма прийшла. Дай думаю, занесу, порадую людину. Чи, може, завтра візьмеш — не буду кодошкати твою рідню.
Він, зітхнувши, полегшено обертається, щоб вийти на подвір'я, а його доганяє болісний зойк, і одразу ж од порога відскакують двері.
— Почекай, Антоне. Від кого ж вона^ ця телеграма? — благанням простягаються руки вдовиці. Вона стоїть перед Безбородьком, як печаль, як сподівання, як біль, а вітер перебирає подолки її сорочки і широкі рукави. — Від кого? Від Степана?
— Та що ти, жінко добра, говориш! Схаменись! — Безбородько страхається такого питання і ніяково входить у землянку. — Це ти спросоння?
Мавра повертається за ним на одному місці і вже в безнадії перепитує:
— Не вїд Степана?
Безбородько мерзлякувато поводить плечима:
— Чого питати про це — його ж убито.
— А може, й не зовсім убито, — одразу в'яне жінка і голос її насочується сльозами і мукою.
— Ну, чого ти, сердешна? Не треба тривожити себе, — починає заспокоювати вдову, а сам проганяє дурні думки: чи полегшало б їй, якби повернувся Степан, — він, ревнивець, не помилував би її, місив би, мов тісто в діжі, а вона і зараз як побивається за ним. І хто збагне у світі, що таке жінка і що таке жіночі сльози і серце?
Мавра тільки тепер у темряві знаходить на бильці ліжка спідницю, швиденько одягає її через голову, а сама тремтить, ніби у лихоманці:
— Як ти мою душу сколотив, наче обірвав її з останньої нитки.
Він крадькома торкається руками її ще сонних плечей, що пахнуть розігрітим сіном, жіночністю і гіркуватістю курної землянки.
— Чим я тебе сколотив?
— Телеграмою, будь вона неладна. Ніколи ні від кого в світі не мала їх, окрім свого Степана... Тільки сказав ти оце слово, а я побачила його, мужа свого, й ожила, і обмерла: а може, він якимсь чудом уцілів.
— Яке вже там чудо може бути, коли на міні підірвався? Знайшли від нього, сама знаєш, лише пару клаптиків шинелі і шматочок серця. Як тільки не розвіявся цей шматок серця, коли навіть кості димом розвіялись? — безцеремонне, ніби й не при жінці, згадує смерть чоловіка, а сам тупцює по землянці, придивляється до ліжка й лежанки. Але чому ніде нікого не бачить .він? — А де ж твоя тітка? — запитує повеселілим голосом.
— Яка тітка? — забувши свою брехню, крізь сльози дивується Мавра.
— Драстуйте вам! — Безбородько насмішкувато вклоняється в пояс удові. — Вона ще й питає — яка! Твоя ж — язичниця-похатниця!
— А-а-а... Це я зі сну сказала, — неохоче відповідає Мавра й засвічує сліпак.
— Ніби ти вже спала? — недовірливо косує Безбородько і на жінку, і на мигунець.
— Заснула. Від кого ж телеграма прийшла? Хто .міг згадати мене?
— Ге-ге-ге, — ніяково гелгоче Безбородько. — Інтересуєшся?
— Та щоб дуже, то ні, бо радості зараз нема ні в листах, ні в телеграмах. — Обережно ставить на припічок блимаюче світло. — То від кого?
Безбородько засміявся:
— Це я, Мавро, вигадав під твоїми дверми, коли ти мені тіткою такого страху нагнала. Треба ж було за якусь заключину вхопитись...
(Продовження на наступній сторінці)