— Так відречіться, отче Хрисантію, від свого сану, повісьте рясу на городнє опудало, щоб власні діти не соромились вас, — порадив Марко.
— Не можу одрішитись од сану, тоді мій увесь рід перевернеться в могилі: він почав попівствувати ще за кріпаччини, це я сам знайшов у клірових відомостях, а батько мій був аж отцем-ключарем. То як же мені прощатись з попуванням? Та й літа мої не ті, і голос не той: керувати самодіяльністю не візьмуть, а заглядати в руки дітям не хочу, — зовсім одверто заговорив панотець. — Опасаюся тільки, щоб потім через мене чадо моє не уволили з дивізіону, — справжня зажура лягла на м'ясисте обличчя попа і на його похнюплений огірок носа.
— Хто ж його може уволити, коли він у самому пеклі побував! — заспокійливо сказав Марке.
— Е, не кажіть мені: я не сьогодні народився на світ. Фортуна — зрадлива дівиця. Адам в раю біля самого бога проживав, та прогнали ж його навіть із раю. Молюсь і за своє чадо, і за все святе воїнство. .
— І по сумісництву п'єте?
— І п ю, — погодився отець Хрисантій. — Цим християнин і відрізняється від турка. — Розгойдавши стан, він підвівся з парти, підійшов до чадного світильника, провів над ним рукою і драматично виморщив лойовите чоло. — Оце несамовите кіптюження скоро всіх святих у грішників оберне, і не знатимуть люди, кому поклонятися. І нащо такий клопіт святим?.. Гріхи, гріхи і воєнна суєта, піду ще благовіст почитаю. — Але спочатку він, похитуючись, звернув на крилас, де висів реєстр святих з означенням, хто з них і в чому допомагає грішним мирянам — чи в господарстві, чи в медицині. Там отець Хрисантій чимсь залишився невдоволений, бо забубонів, як осінній дощ, прочовгав чоботиськами по стертій підлозі й пішов у темінь.
Коли заскрипіли і грюкнули церковні двері, Григорій Стратонович запитав Марка:
— Як вам наш душеспаситель?
— По-моєму, життєлюб.
— І навіть бабодур.
— До цього часу?
Григорій Стратонович засміявся:
— До цього часу. Одного разу напідпитку признався, що його грішити заставляє тільки давня звичка, а не щось інше.
—Добре маєте сусідство. Чого він так пізно приходив. Перевірити, як приймак господарює, чи привела любов до храму божого?
— Скоріше любов до горілки. Напевне, десь трохи не допив. А у ризниці у нього є деякі запаси не тільки червоного вина. Може, скористаємось ними? Не раз отець Хрисантій спокушав мене в підходящу годину навідатись до його закапелка.
— Глядить, ще цей душеспаситель споїть вас, — посміхнувся Марко.
— Таке не загрожує мені. Але сьогодні можна було б відзначити ваш приїзд.
— Спасибі, утримаюсь.
— Не вживаєте цього зілля?
— Вживаю, але тепер, на жаль, перейшов на наперстки: медицина так обчикрижила мені нутрощі, що там тепер більше душі, аніж тіла... Напівживого розпатрали, розібрали мене якось у підземному шпиталі, а тут як вдарить артналіт і перекалічив мало не всіх, які порались біля мене. Залишився я сам і через якийсь час, прийшовши до пам'яті, зопалу підвівся на ліктях. Ніде нікого, тільки на операційному столі лежить біля мене вся моя середина й потихеньку парує. Ніколи не думав, що така вона неприваблива і так її .багато. Але потім медицина так походила з ножами, що залишились ріжки та ніжки: постаралися, щоб чоловік менше хліба і напоїв споживав.
Григорій Стратонович з співчуттям і захопленням поглянув на Безсмертного:
— Отак щоб хтось сказав про своє каліцтво, повірте, вперше чую!
— Повірю. А тепер заграйте, Григорію Стратоновичу, щось душевне, журливе.
— Журливе? Чому?
— А в цих піснях, здається мені, завжди більше душі.
— Ви ж підтягнете?
— За це не питайте. Тіло моє фашисти здорово перекраяли, а дух і голос майже довоєнного калібру залишилися.
— А мій голос, як і молодість, обірвався в турецькій неволі... Чував, що багато знаєте пісень.
— Хто з українців не знає їх? Чи на безхліб'ї, чи на хлібах, чи в хлібах виростає, а з піснею не розлучається.
— ,це правда, що коли ви повернулися з недоброго місця, то сім днів зі своїми друзями випивали і лише одні весільні пісні виводили?
Марко весело похитав головою:
— І тут прибрехали — тільки чотири дні.
— І лише весільні?
— Тільки їх. Тоді на журливі не тягло.
— І на чотири дні вистачило весільних пісень? — з недовірою подивився на Марка.
— Якраз тільки на чотири, а далі пішли працювати. Та ви не дивуйтеся, тоді у мене пам'ять цупкішою .була і до пісень, і до книг. Чи не почнемо "Забіліли сніги та забіліли білі"?
Журливою тугою і стогоном обізвалися струни кобзи; в сумовитому звучанні зажурилася пісня двох бурлак над судьбою невідомої людини, яка замість долі мала кривду, холодну, наче сніги, що забіліли, але мала й вірність побратимську, гарячу, ніби кров, наточена з чистого серця.
Мовчазні святі, застоявшись на своїх довічних місцях, з подивом прислухались до житейського співу, а Маркові не раз здавалося, що їхню пісню слухає іще хтось, причаївшись у темені біля дверей. Це знову й знову нагадувало йому зустріч з невідомою жінкою.
"Чи не химерна доля у нього?" — послав думки до зруйнованої школи і ген-ген по всіх усюдах, де стрічався чи розминався з тим, що люди назвали судьбою.
Десь, наче в підземеллі, невиразно проспівали перші півні. Марко стрепенувся, дослухаючись до напівзабутого співу.
— Як швидко час пройшов, — почав збиратись додому.
— І для мене майнув, наче хвилина.
Григорій Стратонович проводжав Марка до руїн школи. Тут він, як перед цим Марко, теж підняв шматок холодного каменя і німотно поглянув на нього.
— Питаєтесь, коли шкода буде?
— Питаюсь, бо живу нею і в усіх найкращих снах бачу її. Думаєте, розкіш морозити ваших дітей у церкві, а своїх у дзвіниці?
— Як у дзвіниці? — здивувався і похмурнів Марко.
— А хто ж мені взимку в спаленому селі міг приготувати хороми? От і знайшов собі в дзвіниці тимчасовий притулок. Є у мене п'ятеро дітей...
— П'ятеро!? — з недовірою перепитав Марко. — Скільки світу, стільки й дива! Коли ж, вибачайте, ви розжилися на п'ятерко дітей? Де час узяли?
Задніпровський посміхнувся:
— Час про мене сам подбав.
— Близнятами нагороджував?
— Ні, обійшлося без них, а то ще більше було б.
— Так ви до зустрічі з Оксаною вже мали діток? Нічого не розумію.
— Та не косуйте, Марку Трохимовичу, доведеться ще затримати вас до третіх півнів однією історією.
— Розказуйте.
— Може, присядемо на зрубі?
— І це можна. — Марко, зачепивши головою ключку журавля, сів на дилину, а проти нього примостився Задніпровський.
— Історія ця тяжка і проста. Був у моєму загоні один розвідник-шибайголова, з тих, що і в пекло з піснею полізе. Сам статурний, очі великі, з вогнем і сміхом навпіл. Викличеш іноді його, даєш таке завдання, що в самого наперед душа умліває, а він стоїть, посміхається і очима грає, мов на досвітках:
— Виконаю, товаришу командир, їй-бо, виконаю, а що мені, молодому-нежонатому.
Попервах його самовпевненість дратувала, морщила мене — все грішив, що легковажить або бравує чолов'яга, і починав свою лекцію:
— Розумієш, Кульбабенко, що від цього завдання залежить доля сотень людей? Тямиш, яку потрібно виявити спритність і обережність, розшифровуючи фашистську систему охорони? На цьому ділі, як і сапер, можна помилитися лише один раз. Нічого не роби, як це ти умієш, з копита!
Він наче й посерйознішає, блисне подвійним поглядом сміливця й дотепника і одразу ж запевнить:
— Аякже, товаришу командир, все зрозумів до кришки! На болючий зуб чортові маю стати. Але не сумлівайтесь: причаюсь у есесівців під носом, як миша під мітлою...
Випалить таке, і в тебе від серця одляже.
— Бережи себе, Іване.
— Авжеж, берегтиму, батьку. Ніч-прамати — не дасть погибати, — скаже повнодзвонню, впевнено, козирне і з усмішкою зникне, розтане в пралісах, немов лісовий цар. І так само несподівано виринав з ночі, в грязі, в своїй і чужій крові, але неодмінно виконавши завдання. В його фортуну почали вірити навіть скиглії і кислії, які більше, ніж треба, думали про смерть. Хтось про нього навіть пісню склав. Вона прибилась і до нашого загону. Пам'ятаю, одного вечора заспівали її хлопці біля вогнища, і на неї саме нагодився з розвідки герой. Зрозумівши, що співають про нього, він одразу поблід, обурився, замахав руками:
— Хлопці, покиньте це неподобство.
— Чого? — здивувались партизани.
— Бо я ще живий...
Скільки його не переконували, він стояв на одному, що пісні мають співати лише про мертвих, і страшенно сердився, коли хтось починав співати про нього.
Та якось в люте голоморожжя зайшов до мене в землянку наш особіст, ви його знаєте, він тепер працює в нашому районі начальником МВС.
— Як його прізвище?
— Григоренко Демид.
— Григоренко? — вражено перепитав Марко.— Цього знаю ще з двадцятого року. Хороший чолов'яга, тільки страх яким недовірливим був.
(Продовження на наступній сторінці)