Безсмертний. Медицина підрізала мені середину, то тепер їм, як горобець, і п'ю наперстками.
Шавула. На сьогоднішній день вигідно тебе підрізали, бо що тепер головне у житті?..
Тримайвода (насмішкувато). План виконання і план здачі.
Шавула. А ти, голубе сиз, уже й проти планів націлився?.. Знаю твою вовчу думку. Чи не скаже тобі за це дехто: "А подати сюди Тяпкіна і Ляпкіна!"?
Безсмертний. Чого ви, Мироне, людей страхаєте?
Шавула. Не страхаю, а піклуюсь, щоб розумнішими були, щоб, к приміру, за його язик у селі не відповідало підспиння в районі. (П'є). Не дурний видумав: говори, та поглядай і на передні, і на задні колеса...
Броварник. Ти вже скоро не те що говорити, думати не даси.
Шавула. Робити треба, а не думати.
На останні слова входять Кисіль, Безбородько і Мамура. Гайшук, побачивши Киселя, спохмурнів, вихилив чарку,
Безбородько. Правильно, Мироне! Правильно і політичне! З приїздом тебе, господаре-хазяїне! (Вітається з Марком).
Безсмертний (стримано). Спасибі.
Безбородько. Спасибі — не відбудеш! От як у житті буває, товариші! На чоловіка похоронна прийшла, сльози ллються у матері, в рідні, а він потихеньку-помаленьку повертається додому, і ми (кивнув на Киселя) одразу знаходимо йому тиху й спокійну роботу — бібліотекарем аж у райцентрі. Сиди тепер, чоловіче, за книжками і підвищуй ідейність! О! Ну, як придумано?
Броварник (сміється). Здорово, Антоне! І чого ти так швидко взявся Маркову ідейність підвищувати? Боїшся з печаткою розлучитись?
Кисіль. Ну, що ви! Печатка в кишені — це тривога на серці!
Безбородько. І чого ти на мою печатку зазіхаєш, коли сам з такою ходиш?
Входить дід Євмен. Безсмертний весело примружився, згадавши видіння, поглянув угору.
Дід Євмен. Не з такою, голубчику, не з такою! Бачили ми твою печатку і на столі, і під столом, а пахне вона не так чорнилом, як самогоном. Уваж людям — здай її Маркові...
Безсмертна. Чого ти, єретичний дід, печаткою страхаєш мого сина? Краще сідай і їж мовчки! Вже маєш одного голову.
Дід Євмен. Безбородька? Та цей же правитель пустить нас із торбами старцювати.
Кисіль (несхвальне похитав головою). Війна завжди розв'язує язики, анархізм і вільнодумство.
Шавула. Так-так-так. Тут уже й проти державних планів деякі типи виступали.
Кисіль. Що?! Значить, дехто, ковтнувши лібералізму, сьогодні переглядає плани, завтра він може зажадати ревізії економічної політики, а післязавтра докотитись до Сибіру?
Безсмертний. Чого це ви, коли ми нестримно котимось до Берліна, Сибіром страхаєте?
Кисіль. Бо в нас, голубчику, без страху менше хліба вродить. У нас хліб не просто заготовляється, здається, а за хліб іде боротьба. А боротьба вимагає не реверансів, а й довбні. Така, служивий, філософія.
Безсмертний (гнівно). Вона вже нам вродила тисяча дев'ятсот тридцять сьомий рік.
Кисіль (зловісна). Он як? Ось де ми зійшлися на одній стежці з буржуазним націоналізмом, міжнародною реакцією, жовтою пресою і...
Безсмертний (підказує). Черчіллями...
Всі засміялися.
Хведько (з дитячою наївністю до Киселя). І чого ви, дядю, ніколи не посміхнетесь?
Броварник. На це часу не вистачає.
Гайшук (уже захмелівши, підходить до Киселя). Андроне Потаповичу, ви на питання без трибуни не відповідаєте?
Кисіль (сердито). На які такі питання?
Гайшук. Ви не скажете, чого ми такі бідні? Кисіль. Хто це ми?
Гайшук. Селяни нашої округи, значить, з одного боку, і сільське господарство — з другого. Ну, а хто проміж нами крутиться — той якось іще живе.
Кисіль. Мовчи, вусе, коли бороду бриють... .
Гайшук. А я все одно скажу. То я вас завжди слухав, плескав у долоні, а тепер ви послухайте мене... Бідне наше сільське господарство і бідні ми з ним. А багатими під вашим чуйним керівництвом, надіюсь, не будемо, яка, Андроне Потаповичу, ваша програма? Роби, роби дядьку, та давай, та виконуй, та вивозь, та плати, та знов ори, і сій, і давай. На трибуні ви про все згадаєте: про реманент, і про корови, і про свині, і про кури, про вівці, тільки не про дядька. А він теж, по своїй відсталості, і їсти хоче, і почути добре слово хоче... Це я вам напідпитку правду кажу, а тверезим і правди не вискажу. Чого ж ви не плещете мені?.. Я все життя чекаю оплесків...
Кисіль. Тепер дочекаєшся, голубчику, заплещемо, та так заплещемо!..
Гайшук. І з конюха скинете мене? І на мою посаду станете? Тоді ось вас мій батіжок! (Подає батіжок). Орудуйте, стьобайте ним худобу, коней, тільки не людей.
Кисіль. Я тебе... (Вискакує з землянки).
За ним вибігають Безбородько і Шавула.
Гайшук. Аплодисментів і тепер не вийшло...
Безсмертний. Налийте, люди добрі, по повній, щоб вік наш був довгий. Я хочу підняти цю чарку нікчемного самогону за людину, яка завжди вставала раніше сонця. Ви подивіться на її руки — які вони красиві з усіма шрамами, мозолями, зморшками і землею в них, бо ці руки орали, сіяли, косили і своїм хлібом годували не так свою сім'ю, як білий світ. Ви подивіться на її добрі і! лихі очі — які вони гарні, бо люблять і землю, і людину, і дітей, і тихі води і ненавидять злобу і зло. Ви подивіться на її плечі — не найкраща одежа, а найтяжче горе, нестатки і війна лягли на них і не вгнули їх. За тебе, Іване.
Гайшук (розгублено). Що ти, Марку... Я ніколи не був таким красивим. Я тільки хотів бути таким, але чогось не в ті списки попав — усе робили мене то елементом, то продуктом, а потім війна пройшла по моїх кісточках і став я гіршим...
Безсмертний. Ти кращий, ніж я сказав. Ти собі ціни не знаєш, а ми такими поставали, що по своїй і великості, і нікольству не дуже придивляємось до людей і не дуже шануємо ні себе, ні своїх... За тебе, Іване!
Дід Євмен. Що? Хіба не голова приїхав? Тому приймай, Марку, завдаток як голова. (Бережно витяг і подав Безсмертному якусь втемнілу книгу).
Безсмертний. Що це, діду?
Дід Євмен. Довоєнний список нашого села.
Входить нахмурений Безбородько, пальцем кличе Гайшука, але той заперечливо хитає головою, тоді Безбородько погрожує кулаком, а Гайшук простягає йому батога.
Пам'ятаєш?
Безсмертний. Пам'ятаю. (Обережно, обома руками бере книгу. Розгортає).
В землянці одразу став тихо. Повів минулих років пройшовся по всіх обличчях, згадалося, що нема вже на землі багатьох людей, які були в цих списках.
Антоненко Федот Володимирович...
Василь Тримайвода. Під Варшавою в танку згорів. Ордени розплавились на грудях...
Безсмертний. Бакун Михайло Тимофійович...
Гордієнко. На Букринському плацдармі героєм став... Тепер командує бригадою. Якщо захоче — в генерали вискочить.
Безсмертний. Вовк...
Дід Євмен. Був і залишився вовком. Утік, як поліцай, у безвість. Утікаючи, проклинав долю. А хіба вона винна?
Безсмертний. Геращенко Максим...
Гордієнко. Зв'язківець. Пише, стільки розмотав кабелю, що вистачило б оперезати всю землю. Напевне, бреше.
Безсмертний. Дибенко Іван...
Дід Євген опустив голову. Важко підвівся сивоголовий Броварник.
Броварник. У високих Татрах закрив дота грудьми. Словаки поховали воїна, а пісня про нього живе.
І тієї миті вона, та пісня про воїна-героя, обізвалася звідкись згоди; зажуреними дівочими голосами. Слідом за Броварником підвелися всі в землянці. Схлипнула Безсмертна. А старий Євмен підніс до очей долоню, зірвав сльозу.
Тому і маєш, Марку, так жити, щоб не почав, як ось він (показав на Безбородька), ще на цім світі відділятися од живих.
Безбородько. От який тепер народ пішов! По живому чоловіку панахиду правлять!
Д і д Є в м е н. Мертвий ти чоловік, і очі в тебе мертві, і думки, і голова. Тільки живіт живий...
Безсмертна (в розпачі). Люди добрі, їжте, щоб менше говорили!
І засміялись люди добрі, і ще дужче спохмурнів Безбородько.
КАРТИНА ТРЕТЯ
Прихмарена місячна ніч тремтить над покаліченим війною селом. За обвугленим садом бовванів самотня церква, у вікнах її блимає вогник. Десь далеко-далеко тужить дівоча пісня. На вулиці стоять Марко Безсмертний і дід Євмен.
Безсмертний (сам до .себе). Невже це земля мого дитинства, і щастя, і горя. Невже ці почорнілі дерева були колись садом і цвітом?
Дід Євмен (вибиває з кременя огонь). Головне в теперішній задачці по те, чим вони були, а чим будуть... І сьогодні сад мені снився. Начеб зацвів, забілів, як турман, а трава в ньому по пояс, і соловей співає. Скинув я чоботи і. пішов по траві, а роса осипається, осипається і лоскоче мені ноги, як у дитинстві лоскотала. Догадуєшся, до чого я нитку веду?
Безсмертний. Догадуюсь.
Дід Євмен. То будеш садити сад?
Безсмертний. Ні.
Дід Євмен. Чого?
Безсмертний. Бо його зараз тільки в раю не обкладають. (Посміхнувся). Що б ви, діду, зробили, аби потрапили до раю?
Дід Євмен. Перетягнув би туди усіх коней і жінок.
Безсмертний. Жінок?
Дід Євмен. Еге ж! І хай би тоді всі Адами в смертельній самоті пройшли хоч однорічні курси, як треба шанувати своїх Єв.
Звідкись згори долинав простуджений клекіт гусей.
Безсмертний. Гуси летять...
Дід Євмен. Летять, як і перше, коли було більше птахів у небі і менше калік ва землі...
Безсмертний. Гуси, гуси-лебедята, візьміть мене на крилята! (Підняв угору костури, і в цю хвилину він сам скидається на підбитого птаха а одерев'янілими крилами).
(Продовження на наступній сторінці)