— Не боїшся?
— Не боюся... Я ще буду просити, щоб ви мені хоч трохи розтолкували одну книгу.
— Зараз?
— Коли можна, зараз.
— Якщо це діло дуже пильне, — посміюється голова, то ходімо до світла.
В хаті він розгортає книжку, спочатку дивується, потім зосереджується, насуплюється, насурмонюється, і на його щоках з'являються горбаки.
— Ти де її взяв, таку розумну?
— У попа, — розказую, як було діло.
— Ага! — зловтішне говорить дядько, а його обличчя так червоніє, що навіть зникають латки лишаїв. Він перегортає кілька сторінок, знов учитується, нарешті, встає з-за столу і, дивлячись мені у вічі, говорить: —Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне — знати землю, знати і ділити її бідним людям. А потім уже будемо добиратися до неба. Завтра занеси книгу попові і перекажи йому, що я просив давати тобі ті книги, які зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього, і завтра ввечері знов приходь до мене. Зрозумів?
— Зрозумів.
— То й будь здоров, — прощаючись, подав велику, обплетену жилами руку...
Скільки років минуло відтоді. Я вже, було, й забувати почав цю химерну історію з космографією, коли з невеликого розуму хотіли насміятися з малої селянської дитини. Але все це, як з води, піднялося того дня, коли селянський син нашої рідної землі вперше в історії людства піднявся у космос... Справді, добре сміється той, хто сміється останнім!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
— Михайле, вставай! Чуєш!
— Ді-і-ду, іще тро-о-шечки... — ніяк не можу розплющити обважнілі повіки, а в цей час навколо мене тріскається і, наче крига, розповзається мій добрий сон — з ранковими імлистими полями, з набакиреними полукіпками по них, з долиною, ставочком і дуплавими вербами над ним. Мені все це хочеться з'єднати, та руки мої вчеплюються не в клапті полів, не в полукіпки, а в рядно, яке стягує дідусь. Голос у нього м'який, лагідний, наче дідусь теж стоїть у сні.
— Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.
— А я й не хочу купувати коня, — намарно відгетькуюсь од діда. — Не хочу, та й годі.
— То який же з тебе господар буде? — посміюється дідусь. — Що ми варті без худоби? Вставай.
— Діду, хоч крапелинку...
— Нічого тобі ця крапелинка не пособить. Уже зовсім розвиднілось, та й сніданок парує на столі. Чуєш, як пахне? — витягує мене зі сну.
Я вдихаю повітря, але не знаю, що це пахне: чи поля, що снились, чи набитий сіном мішок, на якому я сплю, чи прив'яле зілля на божниці, чи їжа. Нарешті, мружачись, я підводжуся з вузенького ясенового тапчанчика, якого змайстрував для мене дідусь.
За вікнами іще тремтить блакитнавий сон, під ним сизо росяніє спориш, а на сході ширшає небесна прозелень, яку ніжно визолочує і шафранить невидиме сонце. А в хаті по кутках ще старцями туляться тіні.
— Прочумався, нарешті? — співчутливо обертається од печі мати. На її обличчі міняться гарячі полиски, а на рукавах сорочки оживають вишиті квіти. Хоч ми й бідні, та маємо квіти і в городі, і на комині, і на полотні, яке зодягає нас. — Що тобі снилось, дитино?
— Забув, — насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння і язик, і губи не розчиняються. То вдень — друге діло: тоді мати каже, що мені треба дратвою зашити варги, наче нема на що інше тратити дратву.
— Вмивайся, вмивайся, хлопче, — квапить мене дід. — Час вести коняку.
Вода і рушник стирають з мене останні клапті сну, і тепер я чую, як на всю хату прокислим хмелем пахне тісто, свіжозварена розсипчаста картопля і підпалок * (* Перепічка.). Дідусь знає, що я дуже люблю гарячий підпалок, він бере його прямо з чорної пательні, ломить на чотири шматки і одну четвертину, що аж димить, подає мені:
— Бери, часнич, їж та рости великим!
Еге, коли б це збулися дідові слова, то, може, не крутили б тобою по-всякому. Щось тільки скажеш чи зробиш не так, зараз і соромлять: "Такий великий, а що витворяє. Чи ти сорому і клепки заодно позбувся?" А щось попросиш собі, то вже зовсім іншої співають: "Ти ще малий. От коли підбільшаєш..."
Але люди чогось не так швидко ростуть, як би їм хотілося. То тільки гриби після дощу за ніч повискакують з землі та й один перед одним похваляються шапками. Згадавши це, я трохи розпогоджуюсь і починаю посміхатись. Дідусь це помічає і добряче мружиться мені:
— Бачиш, які смачні у нас підпалки, а ти ніяк вставати не хотів.
— Діду, може, повести коняку в гаї?
— Можна й у гаї, там зараз така любота! — охоче погоджується дідусь, душа якого змалку зріднилася з лісом. — Тільки далеко не заїжджай.
— І торбу мені дайте трохи більшу: може, якраз на опеньки нападу.
— От і добре, — згоджується мати. — Все якийсь приварок у хаті буде. — Вона підіймає важку ляду скрині і подає мені торбу, пошиту з широкого рукава сорочки, на ній і досі червоніють квіти її дівування.
Надворі вже пофоркує і нетерпляче б'є копитом наша лукавоока хитрюга. Побачивши мене, вона привітно мотнула головою: сідай, мовляв, скоріше, бо мені теж пора снідати. Знаємо твою вдачу: коли голодна — покірна, а напасешся — не підступись, тоді навіть на свої оксамитні губи назбируєш злість.
Сива, шкірячи зеленкуваті зуби, підходить до порога і починає шиєю тертися об моє плече. Іч, як піддобрюється зранку. Я вичитую, яка вона паршива, неслухняна й підступна. А їй хоча б що: знову зачіпає моє плече і квапить на ту пашу, в якій заплутались роси і клапті туману.
От і сонце викотилося з-за чумацького шляху й повисло між крилами вітряка. Дідусь широко відчиняє ворота, а я, випростуючи плечі, на які вже всівся холодок, виїжджаю з подвір'я. І враз радісно-радісно стає мені на душі; згадалася вчорашня розмова з дядьком Себастіяном, згадав, що маю сьогодні говорити з попом, узяти в нього книжку, — і од усього цього не втримався, щоб не засміятись.
— Ти чого, шибенику, регочеш? — несподівано обізвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погойдуються грабки, за поясом — кушка, з якої виглядають брус і мантачка.
— Хіба, дядьку, не можна? — сміючись, зупиняю перед ним коняку.
— В пісний день не можна.
-А я вже сьогодні скоромину їв.
— Осквернив себе м'ясоїдженням? — погрізнішали в дядька обличчя й серписті вуса.
— Осквернив, — смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тільки вдає з себе сердитого.
— Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, — покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Микола. — І що ж ти наминав із скоромини?
Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно підбріхувати:
— Та оце ласували вепрятиною з підпалком, натертим часником. Мама сьогодні саме хліб печуть...
Але дядька вже не цікавить, що пече мати. Він скоса зиркає на мене і перепитує:
— Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
— О, таке й скажете, — я зовні ображаюсь, а всередині сміюсь, як це часто робить дядько Микола, — в нього ж цю науку проходив.
— І яка на смак вона? — обережно допитується чоловік.
— Та яка: сало як сало, тільки трохи дубувате і жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:
— І де ж ви її доп'яли? — дивуються його очі, ніс, уста і зморшки на чолі.
— Де — я, пригадуючи оповідання нашого полісовщика, одчайдушно пускаюся берега: — До нашої свинки унадився веприк. Тільки звечоріє, а він уже — хвіст бубликом — і чеше з лісу на наше подвір'я: добрий вечір вам...
— Ах ти шибайголова! — розреготався дядько Микола. — А я, старий, і вуха розвісив-мало не повірив баламутству. В кого ти тільки вдався?
— В кого? Це ви поспитайте в моєї матері, — сміюся і я. — Вона часом каже, що не тільки в дідька і оглашенного, а навіть у вас.
Це ще більше розвеселило дядька Миколу. Він поліз рукою спочатку до очей, потім до вусів, похитав головою і підбадьорив мене:
— Отак і живи, хлопче, з радістю! І навіть, коли прибрешеш для сміху, не біда. А кислієм усякий може бути. То й будь здоров! — і він, завзятий, веселогубий, рівно іде з косою по землі, щоб до останнього свого дня розкидати по ній сонячну щедроту душі.
Мені після розмови з дядьком Миколою усе повеселішало навкруги: і перехрестя вулиць з іще не розтоптаною росою, і розчинені хати, і жінки в очіпках, що вибігали з відрами по воду, і дівчата в хустинах, які гнали до череди худобу, і рибалки, що йшли стежиною — один з саком, а другий з довжелезним бовтом, — і дзвін коси, яку хтось клепав у саду, і голос містка під копитами коня, і он клапоть туману, що зачепився за городні ворота і не знає куди податися: чи принишкнути до землі, чи піднятися вгору.
(Продовження на наступній сторінці)