"Гай-гай, невже й вона щось у любові петрає? А чого ж, Джульєтта була значно молодша за неї",— провівши поглядом дівчину, він почав знов думати над своїм уроком...
Ранок почався тривожно. Богдана неприємно вразило, що до нього на урок прибув і Антон Пасикевич, зверху на його очицях стояла ображена гідність, а під нею у схованці чаїлась зловтіха.
Богдан тихцем запитав Меркурія Юхримовича:
— А чого прийшов Пасикевич?
— Як чого? — здивувався завуч.— Антон Антонович заочно вчиться на філологічному факультеті. Крім того, наш колега має дар Ціцерона і міцні зуби, чуєте, міцні! — Озирнувшись, додав: — Краще б ви помирилися з ним. Хочете, я шепну кілька слів, і все обійдеться.
— Обійдемось без шепоту.
По крижаних скалках очей Меркурія Юхримовича пройшлися недобрі тіні:
— Гординя — це той кінь, що невідомо де спіткнеться, не раджу вам поганяти його.— Він пішов до Пасикевича, щось зашепотів йому.
У класі на задніх партах з блокнотами і зошитами усілися всі мовники куща, директор і завуч. Іван підбадьорююче підморгнув Богданові, і той, намагаючись забути гостей і їхнє канцприладдя, почав урок про письменника, якого любив ще з шкільної парти. Після першої напруги нервів впевненіше став входити в життя письменника, в його слово, в його образ. І вже ниті уваги стали довірою, і вже на його посмішку посміхнувся увесь клас, а директор перший відклав олівець. Лише незворушно сидів Пасикевич, підозра і злість сочилися з його очиць, а рука зрідка дірявила олівцем папір.
Ударив дзвоник. Богдан полегшено зітхнув, а Іван показав йому п’ять пальців — мовляв, відмінно, і сам запишався. Підійшов Володимир Сергійович, сердечно потиснув руку і шепнув одне слово: "Молодець!"
А Меркурій Юхримович медоточиво звернувся до вчителів:
— Товариство, після перерви ми в кабінеті директора обговоримо урок нашого колеги.
— Що ж тут обговорювати, коли урок пройшов чудово! — сказав гривастий вислочолий гість, що більше скидався на повстанця, аніж на вчителя.
— Не кажіть, не кажіть, є різні думки,— заперечив йому завуч.
"Коли він уже встиг зібрати різні думки?" — майнуло в голові.
В кабінеті за стіл директора сів Меркурій Юхримович, з усього було видно, що це місце подобалось йому.
— Товариство, перед тим, як обмінятися думками, може, в когось будуть питання?
— У мене є,— по-школярському підняв руку Пасикевич і заглянув у своє писання.
— Прошу, прошу вас,— шанобливо нахилив до нього голову завуч.
Пасикевич підвівся. Тепер на його просмаленому обличчі, на грушоподібному носі, на одкочених губах і на вусах стояв невмолимий присуд:
— Я хотів би запитати шановного колегу, навіщо він затушкував класове єство даного письменника?
— Ого, як розмахнулись! — вирвалося в гостя, що був схожий на повстанця.
Пасикевич напівобернувся до нього і вмочив своє слово в отруту:
— Це "ого", Яремо Григоровичу, відноситься до мене чи до мого шановного колеги?
— Тільки до вас і до вашого закиду,— почув насмішкувату відповідь.
— Це ви вважаєте закидом? Гаразд! Я вам дам відповідь у виступі,— багатозначно пообіцяв Пасикевич.— А поки що послухаємо нашого шановного колегу.
Богдан зітхнув і смиренно відповів:
— Я не зрозумів усієї складності запитання шановного колеги.
Серед учителів прокотився смішок, і його чотирма очима почали гасити Антон Антонович і Меркурій Юхримович. Потім Пасикевич знову звернувся до Богдана:
— Я, та й не тільки я, хотів би довідатись, чому ви нічого не сказали про класову приналежність письменника.
— Я згадав, що він син поміщика.
— Це біографічна деталь, лише біографічна,— підкреслив Пасикевич.— А чому ви обійшли питання про класову приналежність, чому не підкреслили, що він поміщицький письменник? Це у вас вийшло позасвідомо чи свідомо?
— Свідомо! — відрізав Богдан.
У кабінеті стало зовсім тихо, і в цій тиші народжувалась тріумфуюча посмішка Шинкарука, а з засідки виходили непримиренні очі Пасикевича. Він переможно оглянув учителів: от, мовляв, які маємо кадри, і вже голосом слідчого запитав Богдана:
— Виходить, колего, ви не погоджуєтесь із підручником, схваленим Наркомосом, що даний автор — поміщицький письменник?
Богдан зблід од хвилювання і відповів непедагогічно:
— Я стверджую, що даний письменник — народний письменник! І нічого нам своє добро роздавати поміщикам — завелика честь для них. І нічого нам полювати на письменників, як на птицю!
Тепер зблід Пасикевич.
— Це ви про кого?
— Про вас, шановний колего, і про ваше нічне полювання на качок. Невже ви такі жадібні до цього м’яса?
Вчителі засміялися, навіть на плескатому обличчі Меркурія Юхримовича з’явилася подібна до посмішки тінь і застряла біля носа.
— Я цього не попущу! — пригрозив Пасикевич чи то Богданові, чи то вчителям.— І ми всі не попустимо! Я пропоную кваліфікувати урок і зухвалу відповідь учителя Романишина політичною близорукістю і намаганням затушкувати класовий антагонізм. Це видно й неозброєним оком, а коли озброїти?..— Він зробив багатозначну паузу й переможно опустився на крісло.
— Отак за онучу можна підняти бучу! — не витримав Володимир Сергійович.— Я не літератор, але думаю, що ми прослухали дуже інтересний урок, і не знаю, навіщо комусь шельмувати нашого дійсно шановного колегу?
— Це, Володимире Сергійовичу, невиправдане з вашого боку добродійство, невиправданий гнилий лібералізм,— принципово через голову директора звернувся Меркурій Юхримович до вчителів, що сиділи в кутку.— Ми, вчителі, від природи ліберали, і ліберали на шкоду собі...
— І Антон Антонович ліберал? — єхидно запитав Ярема Григорович.
— Почекайте, Яремо Григоровичу, ми знаємо ваше вільнодумство і почуття гумору,— зупинив його м’якою посмішкою, за якою нетерпеливилось злорадство.— Товариство, я пригадую собі приказку мого рідного села: старе веретено уміє прясти пряжу. Це уміння сьогодні ще раз продемонстрував наш вельмишановний Антон Антонович. Він розкрив нам очі на такі нюанси, що могли пройти повз нашу увагу. Мене дивує абсолютна легковажність Богдана Васильовича, який поміщицького письменника назвав народним. Але я не хочу бути суворим суддею, знову ж таки згадуючи прислів’я: хто не був молодим?.. Зважаючи на недосвідченість молодого колеги, думаю, нам варто пом’якшити свій присуд і в протоколі кваліфікувати урок тільки як формалістичний. Це на перший раз.
— Ми цим самим вилущимо з нашої кваліфікації політичний аспект і дамо привід для подібних вправ,— не погодився Пасикевич, неспокійно дихаючи животом.
— Біда,— зітхнув хтось у кутку.
— Це не біда, а тільки прибідок. Попався ж колега...
І тоді підвівся гривастий вислочолий Ярема Григорович.
— Може, Яремо Григоровичу, досить? — благально попрохав Меркурій Юхримович,— Питання ясне, а роботи в нас вистачає. Ми не збираємося вбивати молодого колегу...
— От у цьому я й сумніваюсь! — загримів Ярема Григорович.— Я теж хочу сказати про старе веретено, що вміє прясти пряжу. Але сьогодні воно пряло не пряжу, а ткало сіті. І на кого?
— На молодого колегу,— озвався Іван.
— Гірше, колего, гірше! — поправив його Ярема Григорович.— Це старе веретено ткало сіті на святині наші, на дух наш, затискаючи його лещатами невігласької схеми. Пізнаючи себе, стверджуючи себе в новому світі, ми повинні гордитися духом своїм, словом своїм, історією своєю, а не четвертувати їх псевдонауковими схемами, чи старим веретеном, чи товкачкою. Один філософ стверджував: найбільше диво у світі — зорі і те, що криється в голові людини. І грішно тьмарити і зорі, і розум!
— Дозвольте, дозвольте! — Од гніву на обличчі Пасикевича побільшало крові і м’яса.
— Поки що не дозволю — я ще не закінчив,— пронизав його повстанськими очима Ярема Григорович.— Кожен із нас може помилитись, бо нива наша нелегка. Так і про помилки своїх колег ми повинні говорити без підсиджування, без ярмаркового ґвалту, без стукоту клеймом, бо ми ж одна сім’я, одна рідня. Це я веду до того, що в питанні Антона Антоновича бачив жагу сенсації і тільки не бачив ні грана інтелігентності. А ми ж, друзі, волею і старанням свого народу стали інтелігентами. Тільки прислухайтесь до цього слова: інтелігенти! — І він прислухався до нього, як до далекої музики.— Це ж з пастухів, з наймитів, з бідноти безчобітної!
— Я протестую! — скрикнув Пасикевич.
— Ви не протестуйте, а попросіть пробачення перед колегами,— поправив його Ярема Григорович.
У Пасикевича відвалилася нижня щелепа, задихаючись, він запитав:
— За що... Я маю просити пробачення?
— Я не хочу це називати своїм ім’ям.
— Назовіть! — з погрозою зажадав Пасикевич.
— Тоді просіть пробачення за хамство.
Пасикевича залихоманило:
— Я цього не забуду вам і на тому світі.
— А ви й там будете дошкуляти грішників своїми запитаннями? — здивувався Ярема Григорович і звернувся до вчителів: — А Богдану Васильовичу, друзі, варто подякувати за урок.
(Продовження на наступній сторінці)