І хто його зна, чи то картопля, чи то чари варились тієї вечорини в її чепурній хатинці, бо того ж вечора затривожилось серце молодого бурлаки, що півпарубком подався у Летичівські ліси до партизанів Ткаченка...
Ще на світ не заносилось, коли сурма покликала партизанів у ліс. Прощаючись з Василиною, він запитав:
— Які ж у тебе очі?
У дівчини затремтіли вінчики вій:
— Як приїдете колись удень, побачите.
— Неодмінно приїду чи прийду до тебе.
— Я чекатиму вас...
І як вона тільки виглядала його з вечорів, із дібров і туманів, як боса вистоювала на холоді та росі, як розсипала пінковий сміх, коли він зігрівав її задубілі ноженята своєю шапкою, як побивалась, коли знову збирався в дорогу.
— Кинув би ти бомби, Максиме,— з опаскою торкалась до його широкого пояса, на якому висіло з півдесятка з роздутими пиками смертей, вироблених по Англіях та по Германіях.
Тоді він клав руку на їхні тьмяні насторожені морди і питав у неї:
— А хто, люба, має битися з імперіалізмом?
— Хай би собі старші бились.
— Дістається і їм тепер.
Вона зітхнула.
— Ти чого? — припав устами до її коси, яка пахла ромен-зіллям і на яку лягав відсвіт зорі.
— Уже, Максиме, й мені починає діставатися.
— Тобі? — здивувався, не повірив.— А це ж з якого боку?
Василина оглянулась на село, що чаїлось за її плечима в туманах.
— Переказують, щоб не стрічалася з тобою, бо останеться одне тіло без душі.
Він розгнівався:
— Це переказують оті чорноязикі, у яких ти і досі не заробила чоботят?
— Різні, Максиме, різні. Налякане тепер село всілякими властями, бо що не день, то власть, а то і по дві міняється. І кожна тільки розстрілювати норовить.
— Дарма, незабаром останеться тільки одна власть!
— Чия ж?
— Наша, революційна!
Василина обережно повела рукою, ледь торкаючись його пояса:
— І тоді ти бомби скинеш?
— Скину, тільки одну лишу.
— Це ж для чого?
— Про всякий випадок. Коли лягатиму, то в узголов’ї, як свічку, поставлю. А ти через ці нашіптування дуже мені зажурилася?
Вона знову зітхнула і ошелешила його своїм розважливим словом:
— Журбою не здивуєш нас: ми родились і живемо в ній; не відстає вона від нас, як ото в гнізді відстає від птаха мамина шкаралупа,— і сумно поглянула на ті зорі, що з віків долетіли до її пахучої коси.
Він посміхнувся і зрадів, що знайшов собі таку дівчину. От дістане їй чоботи, навчить грамоти та й... Що буде після того "та й" — не знав і нахилився над нею:
— Ти, Василинко, прямо філософ!
— О! — здивувалась незвичному слову.— А що це таке "філософ"?
Він споважнів, зібрав на чолі усі зморшки і почав назбирувати в голову все, що чув у лісах про давніх чудернацьких учених.
— Філософ — це людина, яка має дуже велику голову, багато в ній лою і різних думок, найбільше проти царів та капіталістів, і живе собі в бочці.
— У бочці?! — жахнулась Василина.
— Еге ж, у великій, сорокавідерній,— зі знанням справи ствердив він.
— От кому не позавидуєш,— поглянула на свою хатку-білянку, що, як біле гуся, тулилася у вишняку і давала притулок ластівкам.— І чобіт філософи теж не мали?
— Про чоботи брехати не буду, не знаю. Завтра ж спитаю в комісара. А що ти будеш завтра робити?
Вона поглянула в далину, де за весняним туманом дрімала четвертинка її сирітського поля.
— Буду червону пшеницю сіяти.
— Дукачам, людям чи собі?
— Собі, Максиме,— посміхнулася, притягнула його чубату голову до себе і ніяково зашепотіла: — Як буде все гаразд, то з цієї пшениці коровайниці випечуть нам коровай.
Він також побачив за туманом ту латку далекого поля з червоною пшеницею, що виколихає йому зерно і коровай, і навіть почув жіночі голоси на їхньому весіллі:
Коровайниці п’яні Усе тісто забрали, То в пазухи, то в кишені — Своїм дітям на вечерю. А як підійшло тісто, То й в пазусі тісно.
Охоплений добрими любощами, вдячністю, він пригорнув дівчину, поцілував її уста, на яких теж лежав одсвіт далекої зірки.
І тепер, коли він приходив із лісів до Василини, одразу ж питався:
— Як там наша пшениченька?
І вона посла йому на зволожених устах тиху довірливу посмішку:
— Уже й зазеленіла...
— ...Уже й стебло вибиває...
— ...Уже й колос викинула...
— ...Уже й зерно наливається...
* * *
Стояло літо з високим сонцем, з високим небом, з високими надіями. Максима викликали до себе командир і комісар, трьома очима і однією пов’язкою обміряли з усіх боків, поторгали його вінок бомб, розреготались.
Bin знав, що це був добрий сміх, бо в останніх боях його почали звати то одчайдухом, то героєм, то... махновцем. Махновцем за те, що відбив бандитську тачанку з сороміцькими написами. На її передку було написано: "Чорта втечеш", а на задку: "Біса наздоженеш". Та Максим наздогнав її, захопив коней, і тачанку, і кулемета на ній. То й мас за це якусь славу і прізвисько до неї.
Бритоголовий, з чудернацьким прізвищем і одним оком командир насмішкувато запитав:
— Для чого тобі, Максиме, цей вінок бомб? Утікати ж буде важко.
— А я, батьку, не збираюсь мастити смальцем п’яти. Хай імперіалісти мастять.
— І все-таки — для чого так багато?
Максим знав завзяту і веселу вдачу командира, тому й сміливо звів свої очі на його одне:
— Щоб ворожити на них: любить — не любить,— і підняв на поясі дві довгорукі з роздутими мордами бомби.
І комісар, і командир з того дива отетеріли, далі розсміялись, потім похитали чубом і лисиною і запитали:
— А таки любить?
Він принишк, одвів погляд у куток просторого куреня, де жужмом лежали новісінькі ремінні шкірянки — мрії напівроздягнених партизанів.
— То любить?
— Та не без того...
— Ромео! — сказав комісар.
— Що-що? — не зрозумів незвичного слова.
— Кажу: Ромео і Джульєтта!
— А що воно таке? — насторожився, чекаючи якоїсь насмішки і готуючись гідно відповісти на неї.
Та комісар обійшовся без насмішки, чогось одразу розкис, пригорнув його з усіма бомбами до себе і сказав командирові:
— І в мене точнісінько такий зух росте. Все з батька насміхається, що той по землі ходить.
— А ваш у морі плаває? — запитав Максим.
— Гірше,— зітхнув комісар.— У небі на фанері і полотні літає. Вже двічі збивали його з небес.
То Максим і втішив комісара:
— Дарма. Скільки он ми збиваємо архангелів і святих з неба, а вони собі живуть.
Командир і комісар так розреготалися, що довелося на щоках пекти раки. Висміявшись і витерши очі, командир паче підріс і урочисто сказав:
— Вітаю тебе, Максиме, зі святом.
І хоча справді щось святешне обізвалося в ньому, одначе насторожився, щоб не пошитись у дурні.
— Це ж із яким святом?
— З великим, Максиме... Чого б ти зараз побажав?
— Для міжнародності чи для себе?
— Для себе.
Він замислився і розквашеним носком чобота почав колупати долівку куреня.
— Говори ж, вояче!
— Говорити не штука, а ви знову почнете насміхатись, а я знов почну пекти раки, і коли вийду од вас, хлопці скажуть, що від мого виду можна прикурювати цигарки.
— Кажи, кажи, Максиме!
І йому набігли на очі і озеречко червоної пшениці, що нагойдалося собі за літо, і хата-білянка, і оте чорнобриве дівчисько, що босе жде його на вечірнім порозі й назбирує на косу відсвіт далеких зірок і від якого пахне материнкою та ромен-зіллям.
— Та оце не завадило б мені гарні чоботятка, дівочі.
— Дівочі? — перепитав командир і з подивом глянув на його розквашені чоботи.
— Еге ж, бо маю собі таку красу, що гріх буде застудити її на холоді.
Командир посмутнів, торкнувся своєї пов’язки, яка заміняла йому око:
— От чого не маємо, того не маємо.
— У якогось христопродавця роздобудем! — утішив комісар не зовсім партійним словом і приязно посміхнувся Максимові: — Бо не можна застуджувати чи нівечити красу... Запам’ятай, Максиме, це і після одруження. Ми ж такі лобуряки: перед дівчиною мало на коліна не стаєм, а жінку по коліна в землю вганяємо. А про свято командир вірно сказав: за хоробрість вище командування нагородило нас орденами і... шкірянками. От і вибирай собі орден чи шкірянку. Що тобі?
Дурним же він, дурним був тоді, не знав, що таке орден, а одягнутись не було в що, і несміливо сказав:
— Мені б шкірянку.
Він побачив, як одразу нахмурився комісар, а командир крекнув, обернувся, через плече тицьнув пальцем у куток і невдоволено буркнув:
— Вибирай, яка на тебе дивиться. А як почне пересихати, рициновою олією змащуй.
"Чого вони відразу перекапустили і собі, і йому свято на будень?"
Відчуваючи невдоволення і командира, і комісара, він зрозумів, що їм або шкода шкірянки, або він ще не заслужив її, і, покопирсавшись у купі, схитрував:
(Продовження на наступній сторінці)