"Отак можна й набити собі ціну, ще й когось уцінити. І чого я, дурень, до цього не додумався?" — дедалі більше гнівався на себе Артемон.
— То я пішов, а ти зразу ж біжи до правління, бери людей — і сюди! — Омелян обернувся і рівно, щоб бачили його хоробрість, пішов до оселі вчительки.
Артемон і тут позаздрив йому: іде так, наче й справді має взяти книгу. Що тільки надрукується в ній? Ще, гляди, доведеться над ним чи свічку ставити, чи псалтир читати...
Страх прийшов до Омеляна тільки тоді, коли поклав руку на солом’яний дідух, що охопив двері, й почав намацувати клямку. "Поки знайду клямку, він відтягне курок". Та силою волі чоловік причавив боягузтво і потягнув на себе хатні двері, що по якійсь дурості були незачинені. От і стає Омелян біля порога, набирав в ноги, в душу дрижаків, а в нього з опаскою ввірчує насторожений погляд вилицюватий Мирон Снігурський. Правда, ніякої зброї в його руках не було.
— Добрий вечір вам, чоловіче! — ніби не впізнає його Омелян.— А наша вчителька дома?
— Ні, її немає,— не спускає з нього викруглених очей Снігурський і опускає руку в кишеню.
"От і кінець!" — блідне Омелян, хоче кинутись на Снігурського, та раптом відчуває, що ноги його не несуть, що втратив усю сміливість, яку в молодості мав. Він відхиляється і приростає спиною до дверей: що буде, те й буде. І жаль йому стає себе і свого життя: пропетляло чорт зна по якому.
— Ти дуже перелякався, Омеляне? — криво посміхнувся Снігурський і вийняв з кишені цигарки.— Закуриш?
— Ой! Так це ви, пане сотнику?! — ніби тільки зараз пізнає його Омелян, і починає виходити з криги страху, і знову перепитує: — Це ви, пане сотнику?
Снігурський зібрав докупи кущі брів:
— Ні, Омеляне, пан сотник помер п’ятнадцять років тому.
— А хто ж ви тоді будете?
— Кооператор. Комерсант!
— Комерсант? То ви, виходить, повернулися з-за кордону і сумирно десь проживаєте собі? — прокинулось розчарування. А він даремне і се і те шеретував у голові.
Снігурський поморщився, закурив ненаську цигарку і втомлено сказав:
— Знаєш, Омеляне, я зараз прибився до своєї жінки і хочу говорити тільки з нею, а більше ні з ким.
— А де ж вона? Я прийшов до неї по книжку.
— Її немає. Не знає, що так мало часу в чоловіка.
— То вона й не знає про ваш приїзд?! — знов ожива надія, що цього вечора йому посміхнеться фортуна. Хоч би тепер вчепитися за її поли, хай навіть переступивши через чиєсь життя.
* * *
Захекавшись, Артемон увірвався до кабінету Туровця і всім рукавом тернув по росі, що вийшла на чоло.
— Що, за тобою сто вовків гналось? — відривається од паперів голова.
— Гірше, Максиме Павловичу, набагато гірше! — дихає, мов ковальський міх.— У нас об’явився шпигун! І ми його з Омеляном вислідили. Діла!
— Ти з Омеляном? Це з перепою? — на повних потрісканих устах Туровця, в його темно-сірих очах і навколо кібчастого носа затанцювала насмішка.— Ось хто найпильніший у нашому селі! А ми й не знали. Діла!
— А ви не дуже насміхайтесь,— образився Васюта.— Ви мали геройство за громадянську війну, а геройство може бути й тепер. Бо поки ми теревенимо, Омелян, можливо, й душі позбувся.
Але й це не розжалобило Туровця, він так само насмішкувато сказав:
— Людина не може позбутися того, чого в неї немає.
— І ви туди! — витирає чоло другим рукавом.— Багато хто грішить на Омеляна, але сьогодні доведеться їм міняти пластинку. Омелян оце щойно, життя не шкодуючи, сам на сам пішов на шпигуна.
— Де ж він такого дурня знайшов?
— Коли скажу, не повірите: у хаті нашої вчительки, у хваленої вашої Софії Петрівни Снігурської, якій вірять і довіряють усі. Зараз же подзвоніть у район, та й біжімо на допомогу Омеляну.
Відповідь Туровця приголомшила Васюту.
— Ти ввесь час хвастаєшся за своїм Омеляном, допомагай йому й зараз.
— А ви не будете?
— Ні.
— Ви відмовляєтесь?! — Артемон незрозуміло і навіть перелякано поглянув на голову.
— Як бачиш.
— Оце так! Не чекав такого! — обурився, але одразу чогось і зрадів Артемон, вискочив з кабінету й бігцем подався на пошту, де молодесенька телефоністка, нахилившись над романом, переживала чиюсь любов.
— Ой, це ви? — злякано поклала руку на роман.
— Зараз же з’єднай мене з Хворостенком! Тут таке робиться! Диверсія! — одним духом вихекнув Артемон.
Дівчина, розпашіла від чужої любові, кинулась до своїх патронів, щось злякано заальокала і через хвилину подала йому трубку.
— Прошу вас! — В очах її одразу почав виростати образ Васюти.
— Що там, Васюто, в тебе? — почув напівсонний голос Хворостенка.
— Костянтине Прокоповичу, дорогенький, у нас, у селі, значить, об’явився закордонний шпигун!
— Що? Шпигун?! — Артемон почув, як з голосу Хворостенка обтрушується сон.
— Істинно так! Ми його культурненько вистежили з Омеляном Безкоровайним!
— З Омеляном Безкоровайним? — недовірливо перепитав Хворостенко.— Та він же бандит бандитом.
— Він, Костянтине Прокоповичу, перебудувався. Ось і зараз, ризикуючи життям, пішов до хати виполошити скритника, шпигуна, значить. А я кинувся до нашого голови, хваленого Туровця. Але він одмовився допомогти нам. Тоді я до вас, бо до кого ж інакше? Тільки ви нам один світите і грієте,— не пошкодував хвальби, бо нею своєї каші не зіпсуєш.
— А хто ж цей шпигун?
— Колишній петлюрівський сотник Мирон Снігурський. Він з якимсь наміром прибився до своєї жінки. Вона, видно, теж... Словом, наскочили на клубок.
Якийсь час Хворостенко мовчав, потім крекнув і сипнув у провід кашель і сміх:
— Ну, Артемоне, дорогий, порадували мене і ти, і Омелян. Не думав, не гадав, що ви такі завзяті. Порадували! Правда, в Снігурського є офіційний дозвіл побачитись із дружиною. Він приїхав до нас із делегацією закордонних кооператорів. Але ви — молодці! Про вашу пильність повинен знати наш район. Передай сердечний кооперативний привіт Омеляну.
Голос замовк, і Артемону стало невимовно жаль, що Снігурський має офіційний дозвіл. Але й так, видать, вони з Омеляном відхоплять якусь жменю чи пригорщу слави. Навіть дорогим назвав його... Кому-кому, а Омелянові в цьому ділі он як поталанило,— бо сам Хворостенко похвалив, а в нього мало хто заживе похвали. Тепер, дивись, з підсудного Омелян сам статте суддею над кимсь.
На пошту тихцем увійшов Омелян, в його очах перемежовувались і ніяковість, і непевність: та влада, яку він годину тому відчув над Артемоном, одразу ж зникла, коли Снігурський показав йому один документ. Оттак ускочити в халепу. А тепер остерігайсь: Артемон не забуде, як він хотів узяти гору над ним, і неодмінно десь підчепить рогом.
— Що сказав Хворостенко?
— Назвав тебе і мене молодцями.
Це вже щось важило, та Омелян удав, що їх зобидили, зітхнув:
— Тільки й того?
— І говорив, що про нас мав знати весь район.
— Оце добре. Може, я хоч тепер стану комірником,— не важив на велике для себе Омелян, він більше дбав про дружка й прошепотів йому на вухо: — От, може, й виспів твій час сколупнути Туровця. Коли не вміє сам раювати, дай іншим, їй-бо...
Ідучи наосліп вулицею, Артемон місив ці слова, як місять тісто на коровай, і підіймались вони теж, як добре тісто, і трохи приглушували той біль, що залишила йому Ярина. Куди тільки викинути його і її заразом? Кажуть, жінку найкраще забути через жінку. То чи не забратись кудись на пухові подушки, що линяють без чоловічої голови?
На краю села, за обмерзлим мостом, блиснув вогник у хаті Соломії Громишиної, потягнув до себе Артемона і нагадав йому гріх голодного року, що приніс йому не тільки гроші, а й непевні любощі.
...Того весняного дня за цвинтарем стояв голодний ярмарок, на якому мучились люди й худоба: тут за безцінь збувалась і пам’ять дідизни, й остання сорочка; тут темніло сонце в людських очах і темніли старого письма боги та й за відро бараболі переходили в чужі руки.
Через цвинтар до Васют приходили й приходили нужденні покупці. Усі вони мали однаково страдні обличчя, та не однакові ноги: в одних вони були підсушені, а в других роздуті голодом. А коли передвечір’я перервало ревище худоби і торг, до них у хату зайшла Соломія Громишина. Голод вибілив її обличчя, провів синці на повіках і під ними, а між повіками навісив підволохачений сон чи півсон.
Глянув Артемон на молоду вдовицю, що притулилася косами до одвірка, і здивувався, і подякував долі, що вона послала йому такого покупця. Він торкнувся рукою кишені — там лежали ключі від комори — і побачив себе з нею в коморі, де їстівне тепер дурманило людей.
Похитуючись, Соломія підійшла до столу, за яким сидів він, і підняла на нього свій блакитнавий сон чи півсон і сірий голод. Ось, як прив’ялий квіт, розтулились її уста, і застогнало не слово, а середина її. А в нього саме негадано брязнули ключі. Вона здригнулась, злякано вмовила, бо чула цей самий брязкіт у руках його батька.
Не знаючи, як звернутися до неї — на "ти" чи на "ви", він нарешті запитав:
— Ви хочете щось купити?
(Продовження на наступній сторінці)