Та Володимир не втонув: між крижинами показалася голова, а з берега хтось кинувся у воду й крикнув:
— Тримайся, Володимире! Тримайся!
І хлопчак тримався, вчепившись пальцями в крижину. Він кілька разів намагався вилізти на неї, але вона ставала сторч, і Володимир почав захлинатися.
— Тримайся, хлопче! — підбадьорює його плавець, маневруючи між крижинами.
— Я тримаюсь... — уже не чуючи пальців, насилу вичавлює хлопчак.
— Ти ж у мене козак! — підбадьорює його і голосом, і очима Стах Артеменко. Він через якусь хвилю віддирає хлопчака від криги і серйозно питає: — Змок?
Оце завжди старші щось, як із кілочка, зморозять меншим, тому й Володимир так само відповідає:
— Змок, але в чоботи води не набрав.
— Ох і брехунець же ти, — посміхається посинілими вустами Стах та й гребеться до берега, який тепер став таким принадним і дорогим. Як би це добре було добратись до нього, забігти в хатину та на піч і щоб мати нічогісінько не взнала. Та, напевне, люди геть усе розкажуть їй, а тоді без голосіння і сліз не обійдеться.
— Ой дядьку Сташе, у вас кров із обличчя йде.
— Це дурна крижина пошкрябала, — захищав плечем від крижин дитину.
Вони вибираються на берег, до них першим кидається заплаканий Миколка, а вже від присілка, надломлюючись, біжить Оксана, біжить, зупиняється і, не витираючи сліз, знову біжить. І тепер Володимирові не жаль себе, тільки мами жаль. Ось вона, бліда, постаріла, зупиняється проти них трьох і знову ж, як тільки дорослі можуть, питається не голосом, а розпукою:
— Живий?
Кому ж не видно, що він живий? А от питають про таке. Не дочекавшися відповіді, мати охоплює руками, притуляє до себе й так тисне, що на ньому живкотить одяг.
— Мамо, ви не плачте, бо й я зараз почну плакати, — кривить уста Володимир. — Це мене дядько Стах витягнув, а його крига пошкрябала.
— Ой Сташе, — схиляється головою до хлопця, а він ніяково підтримує її руками.
— Таки не плач, Оксано. Як обдуримо кашель, то все й минеться.
— То не я, то моя доля плаче, — поглянула болем, вдячністю й сльозами на Стаха, а сина запитала: — Що б я, шибенику, робила .без тебе? Скажи, що?
— Хіба я знаю? — жалісно відповів Володимир, бо мати завжди знайдуть таке, щоб розжалобити.
— Ой, скоріше, скоріше додому! — тернувши пальцями по очах, захапалась Оксана. — І всі зараз же мені на піч.
— А я, мамо, в переляку їсти захотів, — шепнув Володимир, щоб задобрити її.
— Горенько ти моє, — трохи розпогодилась мати, поцілувала його та й побігла зі своїми болями і згадками від осоружного броду.
Вдома Оксана загнала Стаха й Володимира на простору піч, кинула їм білизну переодягтися, потім напоїла чаєм з малиною і суницями, нагодувала, вклала спати Миколку та й взялася за мокру одежу.
— А це що в тобе? — здивовано спитала Стаха, розглядаючи так-сяк стягнутий нитками шматок рибальської сітки.
— Отаку маю собі нижню сорочку, — посміхнувся Стах. — Я її з бредня пошив.
— І для чого вона тобі?
— Щоб рибою і нашими бродами пахло мені.
— Дива, — повела плечем Оксана, почала прати, а Стах мовчки стежив за вдовою, мовчки смалив скажений самосад та іноді щось гмукав, одповідаючи своїм думкам.
— Сташе, не пора спати?
— Пішов мій сон блукати бродами. А чуєш, як ваша хата гучить?
— Сухе дерево, то й перехоплює усі вітри і навіть хвилю з броду. Як там дитя? — підійшла до Володимира, поправила ряднину. — Наче не горить вогнем.
— То я горю вогнем, — вихопилось у Стаха.
— Справді? — перелякалась вдова. Стах сумовито посміхнувся:
— Ні, то я від цього тютюну, що ти в Гримичів узяла. Ох і громобійний. О, чуєш, ніби грім озвався?
— То крига у броді. Весніє... Саме щастя послало тебе, — знову страхалась нинішньої пригоди. — І як ти, Сташе, не побоявся кинутись у воду?
— Треба ж було хлопця рятувати.
— Чим я тобі тільки віддячу?
— Спасибі, Оксаночко.
Вдова здригнулась:
— Не називай мене так.
— Чому?
— Тільки мати і Ярослав отак звали мене.
У хаті надовго запала мовчанка. Стах, накурившись, здається, заснув. Оксана загасила світло, лягла біля Миколки, що посміхався своїм снам. І хоч який був тяжкий сьогодні день, вона швидко, наче у воду, ввійшла у сон. А коли прокинулась, спочатку злякалась — недалеко від неї, притулившись до вікна, сидів одягнений Стах.
— Ти чого? — сполохано запитала.
— Нічого. Місяць став біля твого вікна, то дивлюсь, — і глянув на неї отією безнадією, в глибині якої чаїлись росинки надії.
Вона відвела погляд від нього і спитала, аби спитати:
— Чом не спиш?
— Я ж казав: мій сон пішов на татарський брід. Чуєш, як дзвонить він у свої дзвони?
— Провесна. Як Володимир?
— Ні разу не бухикнув.
— А серце чогось так болить.
Стах похитав розкустраним чубом і сказав чи то вдові, чи комусь:
— А серце й повинно боліти — і за себе, і за когось. Це якщо ти людина, а не кендюх, який тільки й знає — усе пхати в себе, як отой Магазаник пхає.
— Ой Сташе!.. Я й гадки не мала, що ти такий, — тепер вона в подиві почала шукати його очей, що вже були приховані тінями. — Це ти вичитав десь?
Стах ніби образився і вже не скоро відповів:
— Вичитав, Оксано, у тій широкій книзі, яку орю, яку засіваю, жну, та поки що хліба для себе вдосталь не заробляю. Ще дуже бідні ми, але чесні і ділечком, і серцем, і вами, жінками. Та й на добраніч, Оксаночко...
Тепер вдова вже нічого не сказала, що він знов назвав її так. У доброму здивованні вона й у сон забрала його слова і про серце, яке повинно боліти, і про чесність, забрала й той погляд, що в безнадії сподівався чогось...
Коли Оксана прокинулася вдруге і шурхнула на лежанку подивитися на сина, Стаха вже не було на печі. Дослухаючись до вікон, пождала його з двору, а перегодя, напівроздягнена, занепокоєна, вийшла па подвір'я. На ньому не було нікого, тільки в небі пробивався із хмар пізній місяць та внизу непокоївся татарський брід.
Ураз страшна завія здогадів, минувшини та сьогодення (і отой вечір, коли Стах перестрів її в лузі з непочатою водою, і його виказані слова, й невиказані болі, і дзвіниця, і вчорашнє лихо) увірвалися в її душу. Охоплена жахом, Оксана вскочила в хату, похапцем сяк-так зодяглася, напомацки знайшла в сінях весло й побігла до татарського броду. На хвилях і досі перешіптувались, шерехтіли крижини, і кожна із них несла в далечінь шматки украденого місяця. Оксана одв'язала від прикореня човен, зіпхнула на воду й, оминаючи, крижини з украденим одсвітом, погребла до другого берега. Він наполохав її пташиними крильми — з-під самих ніг з лопотінням вилетів самотній крижень і, закриваючи місяць, шугонув у небо.
А може, це не крижень, а душа померлого?.. Забуті, приспані забобони прокинулись у ній, і, караючись, вона вже каялась: чом не знайшла хоч сьогодні для Стаха жіночого слова, посмішки чи погляду, якого так, певно, очікував він. Хіба тільки щаслива людина приносить іншій полегкість? Мусить її приносити навіть безщасниця. Тільки як? Хоч отак, як ти, чавлячи болі, приносиш відраду своїм дітям. Як пізно, як пізно вона почала здогадуватись, що таке жіночність.
Загнана батогом думок і забобонів, Оксана увійшла в село. Біля крайніх хат, що хилились у придолинок, вона почула голоси закоханих і злякано зупинилась. Та ні, то в леваді обізвався голос в'юнкого бурчака, що колись перейняв од людей шепіт кохання і схлип немовляти. Оце ж напевно і є життя: шепіт кохання, схлип немовлят і погойдування землі на срібних вервечках місяця. Тільки ж чого так перегойдує нею? Ой Сташе, Сташе...
І негадано, вже дійшовши до самої дзвіниці, вона почула тихий сумовитий голос, що вхопив її за серце й одразу почав одводити від нього болі:
Світи, світи, місяцю,
Ще й ясна зоря,
Просвіти доріжку
Аж на край села,
Просвіти доріжку
Аж на край села,
Аж до того двору,
Де живе вдова.
Не до двору, а від двору вдови ішов, віддалявся Стах. От і зник він за вербами, за хатами, от і стихла його пісня, а вдова має якусь полегкість і вже картає себе за дурні думки. Знесилена, вона хоче присісти хоч посеред вулиці. Але ж тут її хтось може побачити, і вона підходить до цвинтарної огорожі, відчиняв хвіртку й зупиняється перед старою дзвіницею, наче перед своїми молодими літами. І не повірила спочатку, що були в неї вони, поки вгорі, у дзвонах, не зашеберхали весняні вітерці.
Не знати для чого, вона відчинила двері дзвіниці і скрипливими східцями почала підійматися до тих вітерців і до тих дзвонів, що вже багато років озивалися у її душі.
Знов перед нею в таємницю побігли вибілені місяцем дороги, знову підводились угору оброшені зорями хати і сивіли долу Охресні хутори. І знову в серці не було спокою.
"А як там Володимир? — занепокоїлась і відразу втішила себе давньою мудрістю: — Дитя спить, а доля його росте". Яка ж то буде у її дітей?
Мовчить дзвіниця, мовчать дзвони, мовчить і земля...
(Продовження на наступній сторінці)