— Нічого, нічого, — підвів голову боєць, навіть посміхнувся і для чогось показав командиру запалений шнур. — Повертайтеся назад! Я сам... Відводьте платформи.
Мірошник доповз до середнього бика, вчепився руками в залізо ферми, знайшов ногами отвір толової криниці і обережно опустився на смертоносний вантаж, що роки чекав свого часу. Тут юнак вирвав уже непотрібний електродетонатор, замість нього вставив цурпалок бікфорда і, завагавшись на хвильку, приклав до нього прядивляний шнур. Вогненне око бікфорда смертю глянуло на хлопця. Над собою він ще почув рев і гудіння ворожих танків, а з учорашнього вечора прибився шматок пісні: "Зоре моя вечірняя, зійди над горою". От і не зійде більше над ним зоря — обірвалась у вісімнадцять неповних літ...
Блиснули блискавки, струсонулась земля І ріка, моторошно піднявся угору середній бик, роздалися в боки залізні ферми і настил мосту, і тільки потім шалено прогуркотів вибух...
На двох платформах, вантажених вибухівкою, селітрою, гліцерином, детонуючими шнурами, підвелися, скинули пілотки, мовчки вклонилися річці і своєму товаришу бійці.
І лише один Стьопочка, вже надівши пілотку, не витримав!
— От і повернувся один синочок...
— Помовч, блазню! — мало не вдарив його Данило. Стьопочка зміряв його ненависним поглядом, хотів сказати щось дошкульне, та передумав і тільки презирливо буркнув:
— Ох ці вчені. Чекай од них добра...
IV
Тo наближаючись до самого пекла фронту, то вискакуючи з його вогнів і механізованих лапищ, невтомно ніс свою небезпечну службу взвод лейтенанта Кириленка. Висаджуючи в повітря мости і станції, залізничні колії і телеграфні лінії, він одкочувався од лапищ війни, чорніючи від кіптяви вибухів і болю утрат.
Почорнів, постарів за ці дні і Данило Бондаренко. Від командування він уже мав дві подяки — перші подяки за руйнування. Чи ж думалось колись про таке людині, яка жила зеленими сходами, білим цвітом і обважнілим колосом своєї доброї, рахманної землі? А тепер він здиблює, перепалює її вибухівкою на печину і має порох цієї почини не тільки в чубі, а й у самій душі.
Сьогодні теж довелося...
Ранок почався майже так, як усі ці ранки. Десь у самому небі, відриваючи його від землі, шаленіли гарматні громи і блискавки, під небом захлинались од перевтоми бомбовози, а тут, за обезлюдненим, зруйнованим полустанком, бійці ворожили біля громіздкої, звареної із п'яти рейок петлі Черв'якова. Ось її, незграбу, підвели під збурені колії, лейтенант дав знак машиністу, паровоз рушив, — і петля почала з м'ясом виривати і розкидати по боках рейки, шпали, костилі. Робота була непосильна: метал, вириваючи метал, вибивав із себе скрегіт і жалі, далі починав нагріватися, розжарюватись і десь після дванадцяти-п'ятнадцяти кілометрів розвалюватись. Тоді треба було їхати в депо, знову зварювати рейки і все починати спочатку.
Саме, коли тріснула петля, до лейтенанта Кириленка охляп на коні підскакав зв'язківець з батальйону і подав пакета.
По виду командира бійці прочитали, що нічого втішного не було в тому пакеті.
— На коні — махнув рукою лейтенант, а сам швидко підійшов до закіптюженого машиніста, що, мов шпак із шпаківні, виглядав зі свого віконця.
— В депо? — запитав той.
— Ні, трохи ближче, — показав кружалко на карті. — Женіть, як тільки можна!..
— Єсть гнати, яв тільки можна! — по-військовому відповів машиніст, хоча був сугубо цивільною людиною.
Степова станція зустріла їх зеленим шумом молодих осокорів і червоним цвітом мальви. Начальник станції, прочитавши наказ, поблід, для чогось скинув картуза і отак побіг виводити своїх підлеглих з приміщення станції. А бійці Кириленка, не дляючись, почали її мінувати. Потім настала черга великого мурованого зерносховища, що стояло по той бік дороги; обабіч неї бігли до блискучих ниток колій спалахи квітучої мальви, а за коліями на обсадженій акаціями дорозі нетерпеливилось четверо осідланих коней.
Коли Данило з вибухівкою на плечах увійшов до зерносховища, його вразило добірне золото пшениці, що підіймалось мало не до самого даху.
"Уся сортова", — подумав і зітхнув, не наважуючись скинути на це добро смертоносний вантаж.
— Жаль робити з пшениці попіл? — тихо запитав лейтенант Кириленко, який теж вийшов із хліборобського роду.
— Ще який жаль. Я цією пшеницею все поле, до самого неба, обсіяв би.
— А ми до самого неба пустимо пожарину, — лейтенант черпнув у жменю зерна. — Колись у цій пшениці перепілка дітей виводила... — І гірко посміхнувся: — Ох, ці селянські жалі...
— Прорвалися німці?
— Прорвались... Робіть ямки! — наказав бійцям. Солдати руками вигребли в пшениці ямки, поставили в них смертоносні лантухи, трохи присипали їх і почали з'єднувати детонуючим шнуром. Коли все було готове, лейтенант ще раз смутком окинув золоте родовище і запитав Данила:
— Підпалиш? Не затремтить рука?
— Тут і камінна рука затремтіла б... Але мушу підпалити.
— Дивись.
— Краще було б не дивитись на таке.
Данило витягнув із кишені прядивляний обрізок шнура, запалив, дмухнув на нього і, вгрузаючи в пшеницю, підійшов до того мішка, в який була вбита запалювальна трубка. Піднеси вогонь до неї — і вся людська праця стане тліном. Ніколи в житті не доводилось йому кинути на вітер хоча б жменю зерна, а зараз він віддавав на поталу сотні тисяч пудів... Ох, ці селянські жалі...
Коли з зерносховища повискакували бійці, Данило приклав свій вогонь до запалювальної трубки і кинувся бігти від того приреченого золота, що вже не порадує землю, людину і птаха. З темені його осліпили сонце і цвіт мальви, на очах забриніли сльози. Ллє не так зрозумів ці сльози лейтенант Кириленко.
— Терпи, козаче, отаманом будеш.
— Чи не багато тепер отаманів появиться?.. — Данило в напрузі обернувся до зерносховища, з опаскою дивлячись на нього. Ось воно рівно-рівно піднялося вгору, на мить застигло, наче зупинилось у повітрі, і, курявою беручись, почало розвалюватись. І тільки після цього гримнув вибух. Тепер вивільнені дим і вогонь одразу почали жерти й отруювати людську працю.
— От і все. Ні собі, пі людям, — похмуро сказав лейтенант. — На конях умієш їздити? — І глянув за колії, де норовились ув'язані до акацій коні.
— Чому ж не вмію.
— Тоді з Ромашовим і Магазаником залишайтесь на станції, — і пішов віддавати наказ, щоб увесь взвод їхав у депо, де тепер розташувався батальйон.
Коли паровоз, набираючи швидкість, зник з очей, лейтенант звелів Ромашову й Магазанику вилізти на дах станції і стежити за всім, що робиться довкола. Данила він залишив на пероні, а сам пішов у кімнату начальника станції.
Збираючись лізти па дах, Стьопочка, який отупів за ці дні чи то від вибухів, чи від потаємних думок, запитав Данила:
— Чи довго ми будемо нищити все на землі?
— Хіба це ми нищимо? Це лихо наше орудує.
— Не думав я, що ви пустите з димом оцю пшеницю, — показав рукою на пожарину, од якої солодкувато віяло димом і тугою святого хліба.
— Я теж не думав, — понуро відповів Данило, не можучи одірвати погляду від руїни, вчиненої його ж руками. — Лізь на дах!
— Бондаренко, нічого не видно?! — висунув голову з вікна лейтенант.
Данило пильно оглянув увесь обшир, що сиво достигав у тремкому мареві літа.
— Нічого, тільки пшениця горить.
— А не чуєш: наче гармати ближче б'ють?
— Ніби ближче. — І враз у далеких полях він побачив, як з-під спекотної юги вихопилось кілька танків. — На заході з'явилися танки.
— Танки! — крикнув з даху Ромашов.
— Наші?!
— Не видно. Здається, німецькі.
Лейтенант вискочив з будинку, підбіг до Данила, підніс до очей бінокля.
— Німецькі.
— До нас ідуть. Треба скоріше по коням — і дьору! — закрутився на даху Стьопочка.
— Помовч трохи! — обізлився Ромашов. Він перший помітив, як із степової дороги вискочили три гарматні запряжки, розвернулися і з ходу вдарили по танках. Один із них клюнув гарматою донизу і зупинився.
— Прощай, життя, — сказав Стьопочка.
— Чого ти рознюнявся? — витріщився на нього завжди спокійний Ромашов.
— Тю на тебе! Це ж я не про себе, а про оті гарматні "сорокап'ятки". Хіба не знаєш, що їх прозвали — "Прощай, життя"? О, а танки повернули від них. Дива!
Справді, танки, відстрілюючись, повернули назад, але не втиснулись у небо, а через якийсь час розтяглися ланцюжком біля самого небозводу.
— Як там? — звернувся до Ромашова лейтенант.
— Танки йдуть стороною.
— Ох, коли б не відрізали нас, — заскімлив Стьопочка. Лейтенант вікном вскочив у кімнату начальника станції, подзвонив і, чавлячи невдоволення, поклав трубку.
— Що батальйон? — запитав Данило.
Гіркі складки затремтіли біля уст лейтенанта.
— Сказали, щоб не панікувати... Це ми панікуємо!.. У цей час від невеликої пристанційної площі Данило почув скрип возів і тихе погейкування:
— Гей-гей, воли!
— Гей, гей!
(Продовження на наступній сторінці)