— Таки топлять, Василино. Життя є життям! От подаруй мені поцілунок, а я для тебе навіть золотої цяцьки не пожалію. Не покаєшся.
— Золотої?! — чи то здивовано, чи глузливо запитала, кинула брови врозтіч.
— Золотої, моє золотко. От побачиш! — І він обняв жінку, та неждано отримав такого ляща, що мало не злетів на долівку. Оце сила! Аж перед очима темна метелиця закрутилась.
— А тепер, старче, вставай, щоб не приріс до лавки! — гнівно наказала Василина. — І в один чирк вимітайся звідси! Золото ж при собі тримай!
Вона підхопила Безбородькову свиту і торбу з одягом, винесла з хати і кинула далеко за поріг, ближче до свиней...
Розлютований Безбородько підхопився з лави, заступив у сінях дорогу жінці, всвердлив у неї очі змієїда.
— Ти, придзигльована, притримай свій норов для інших, бо коли я підведу руку, то в декого відвалиться шия. Ану зараз же принеси мені торбу й свиту!
— Хай тобі нечисті з пекла приносять твої шмотки! Чого свої буркала витріщив, як Гнатко-Безп'ятко?! — зашипіла Василина, плечем відштовхнула старця, вбігла до хати, миттю повернулась, ще й лихим оком зирнула в дзеркальце і так гайнула на подвір'я, що аж всі спідниці залопотіли злістю; між засніженими деревами її червоний кожушок зацвітав і гаснув, мов кущ багаття.
"Оце характер! Має ж Магазаник і рай, і пекло по сумісництву". Безбородько відчув, як злість почала сповзати з душі, дарма що й досі щеміла щока. Він, позиривши на всі боки, зібрав у оберемок своє добро, пішов до оселі, потім зачинив на засув вхідні сінешні двері, з других, які виводили в ліс, зняв штабу, а далі почав міряти кроками хату й зирити в усі морозом підмальовані вікна.
І незчувся, коли в його нутро вбивці і старця заодно заглянули оті темно-сірі, а грозою і цвітом очі, які й досі тривожать, дарма що не одні очі цілував, не до одних жіночих грудей тулив розімлілу від любощів голову. А може, постаріли ті очі, пригнувся чи роздався тополиний стан і насправді ти побачиш не вроду, а жалюгідні залишки її?
Вважай, майже двадцять років минуло відтоді, коли він утікав од неї, непримиренної і все одно прекрасної в спалахах гніву. Чи не перетліли за цей час і гнів, і краса? Ех, гетьмане, ясновельможний гетьмане, тільки через тебе твій вірний слуга позбувся всього. Чи не краще було б тихцем зашитися у ведмежий закуток, в якесь поліське лісництво і клацати на рахівниці дебети-кредити? На це підбивала його дружина, надіючись, що він чесною працею хоч трохи зможе спокутати свої гріхи. Та, напевне, шпалерами цифр не закрив би він страшні одиниці шибениць. Але й це хтось повинен робити, і до цього ще повернеться він, коли настане слушний час. А він повинен прийти.
Надворі зривалась метелиця, і душа лісу стогнала, наче людина. Отак, дивись, із нутра хуртовини і вигулькнуть непрохані гості. Пригнувшись до вікна, Безбородько вийняв з кишені пістоля, постукав дулом по долоні, кинув оком на тільця набоїв, що проглядали з черева зброї, і завмер, а потім полегшено зітхнув:
на подвір'я в'їхав засніжений Магазаник. Яку новину привіз йому? Як довго він порається біля коней, як довго оббиває чоботи на порозі, як довго вовтузиться біля дверей. Що ж ти несеш, хитромудра бестіє?
Нарешті Магазаник з харчовою торбинкою в руці заходить до хаги, скидає смушкову шапку, з снігом кидає на лаву.
— Хурделить. — А погляд в нього якийсь чудний, розгублений. — Василина дома?
— Не тільки дізнався, а й бачив, — навіть зітхнув чогось.
— Не може бути! — в тривозі і надії округлив облисілі очі.
— Виходить, може, — скидає лісник задубілу свиту, бере її за комір, щоб обтрусити сніг, і тепер вона стає схожою на обезголовлену людину.
— Говори ж! Не тягни!
— Скажу, — повісив одежину на кілок, підійшов до шафи, налив у чарки горілки, одну подав Безбородьку. — Замерз, — і одразу перехилив литво.
— Говори ж, нарешті.
— А що говорити? Бачив я в своєму житті одну красуню біляву, — і знову зітхнув. — А це побачив чорняву. Справді, на вроду — як зоря у ясну погоду.
— Не звітрилась краса?
— Виходить, не звітрилась.
— До ж ти її побачив?
— У райнаросвіті. Прийшов до завідуючого, щоб він, мовляв, вивозив з моєї ділянки дрова, а тут а якоюсь учителькою нагодилась твоя Ольга Сергіївна. Ольга! Вип'ємо за ЇЇ вроду... — І ще більше посмутнів.
Уже вечеряючи, Магазаник запитав:
— Скажи, Оникію, як ти зміг привернути до себе таку князівну чи королівну?
— Не князівну і не королівну, а вдовину дочку, — затарабанив пальцями по столу і потягнувся до кінви.
— Вдовівна! Княгиня Ольга! Не могла вона за тебе спроста вийти. Не могла! А в чари, особливо твої, не повірю.
— Які там чари, коли маю носище, мов постіл.
— Розкажи. Хоч пожуримось, що мав і ти в своїй сіті золоту рибку.
— Таки справді допомогла мені сіть війни, — перехилив чарку. — Влітку 1918 гуляла наша карна експедиція на Полтавщині, а як гуляла — ти сам знаєш. І от одного разу, коли я в своєму кабінеті переглядав карні справи, на поріг стала дівчина, та така дівчина, що навіть мої убивці при дверях без слова дали їй дорогу. Мимоволі підвівся і я з-за столу.
— Що вам, панночко?
— Брата мого заарештовано, — глянула такими очима, що не забуваються.
— Сідайте, панночко. Як прізвище вашого брата? — шукаю не так свої списки, як її очі.
— Іван Дорошенко!
— Іван Дорошенко!.. — похитав я головою. — І прізвище гарне, і хлопець він гарний, тільки бунтар, заколотник, — на чужу власність і землю зазіхнув. А п нас, панночко, влада не більшовиків, а ясновельможного гетьмана та хліборобів-демократів.
— Пособіть звільнити: його.
— Не можу, панночко. І хотів би, так не можу.
— Чому ж?
— Бо він уже не під моєю орудою, а під владою повітового старости.
— І що ж загрожує братові?
— Шибениця, панночко.
Вона розплакалась, а я очима нагнав своїх душогубців і почав її утішати. А потім було майже так, наче в якомусь романі чи опері: я влаштував їй побачення з братом і пообіцяв, що доб'юся його звільнення, коли вона вийде за мене. Поплакала панночка-вчителька і над братовою, і над своєю судьбою та й дала мені слово, зажадавши тільки одного: щоб я зразу ж покинув державну варту. Отак воно й буває у життєвій веремії.
— І що ж далі?
— А далі я не покинув державної варти, і Ольга відкинулась од мене, бо не могла її правдивість сусідити з убивством.
— Ох, і дурень ти! За таку красу я не тільки задрипану державну варту, а й велике князівство покинув би.
— Бо в тебе не було чи навіки заснув голос ідей! — одразу розізлився Безбородько. — Ти — лише виконавець у житті! Спалахнув і Магазаник:
— Аз твоїми ідеями тільки ходити до свиней, а не до людей.
XVI
За що воно тільки робиться?.. Село, немов чуми, сторонилося Семена Магазаника, який тепер чорним вороном налітав зі своєю шомполівкою на людську безпомічність. Правда, це він старався лише при Ступачеві, коли той приїжджав робити рознос, а без Ступача і Магазаник притихав, ще й Стьопочці наказував не дуже розшнуровувати варги, бо кожний час має свої ваги. Вже й так за ті виступи, яких вимагав од нього Ступач, люди перестають здоровкатися, а старий Ярослав Гримич при зустрічах самою їддю допитується, коли він устиг із простого чорта зі свічечкою перешерститися на підпомогача самому дзяблу?
Тоді жорнувате обличчя лісника відразу напухало кров'ю і гнівом:
— Не варнякайте, діду! Ви знаєте, які тепер міжнародності й внутреності?!
— Де вже нам знати внутреності, коли ти в них заліз, як щур у борошно, — глузував старий. — Я знаю тільки одне: хто дияволу служить, той з чортом дружить. Ге ж, правду кажу?
— Це я служу дияволу?! — несамовитів Магазаник і хапався за шомполівку.
— І служиш, і служив! Не тільки сьогодні парша роз'їдав твою душу, — на щось натякав Гримич.
Від цього "щось" холонуло нутро лісника. Що ж знає про нього старий?
І знову його розтривожену пам'ять бичами молотили нашмаровані сірим солдатським милом петлі, а між небом і землею коливалися молоді, із вітром чуби. Цю минувшину не зітреш і теперішньою запопадливою пильністю.
А коли Гримич бачив Магазаника із Стьопочкою, то презирливо бурмотів:
— Який біс печений, такий і варений.
І дивно дивнеє: скільки Магазаник не ставав цапки на старого, однак не вкинув на нього жодного доноса, чим немало дивував Стьопочку.
— Ви ж чули, тату, що він галамагає про нас: який біс печений, такий і варений. То доки йому давати попуст? Чи не пора уговкати його, і вообче?..
Магазаник, зітхаючи, вбирав голову в плечі, виморщував на чолі глибокодумність.
— Не будемо підшукувати приключку на чиюсь старість, бо й так вона скоро відділиться від світу гробовими дошками. А от товаришу Ступачу треба допомогти: треба ще підпустити підшопоту про Данила.
— Мені ж у нього характеристику доведеться брати.
— Це одне одному не заважає. Він уже, вважай, у мішку, тільки треба зав'язати...
— Зав'яжемо!..
(Продовження на наступній сторінці)