Я підбіг перший до дядька і остовпів: вершок шапки пробитий був кулею, та разом була пробита і дядькова голова; із-під шапки довгими краплями сочилась темна кров по побілівшій як полотно щоці.
Всі надбігли до дядька і мовчки стали, як громом прибиті.
А нещасний Петро подивився на покійника пильно, почухав потилицю і тихо сказав:
— Чи ба! Понизив!
А Марина як глянула, так як підкошена трава і впала; а уночі знайшли її на леваді: висіла на тім самім яворі, під котрим я її з дядьком бачив.
Так як же після цього в прикмети не вірити?