скронях ломить... Під весну почали класти в нашу камеру більше хворих на тиф. їхні койки стояли в другому кінці камери, а я в своєму кутку зоставався вже сам через те, що хворі, які лежали разом зі мною, повиписувались. От раз увечері, під час обходу, і каже лікар фельдшерові: "Он той, що в кутку, через годину, через дві буде готовий,— то його негайно звідси в мертвецьку разом з койкою, а то зараза; тож миттю в мертвецьку І Ну, а ти, Кармелюк,— підійшов він до мене,— молодець... через три дні випишемо з лікарні..." Пішов ото лікар, а в мене все помертвіло в гру-дях... і ждав же цієї виписки, а як почув про неї, то й затіпався... Через годину знову прийшов до нас фельдшер, оглянув того хворого й бурчить, лається: "Дихає ще, диявол... Йому ж однаково, а ти не спи! Ей, Семене! — гукнув він.— Семене! Невже пішов до своєї шельми? Ну, накле-пають же тобі зуби, коли що! Вискочив, наче блекоти об'ївся..." Але Семен, як виявилося, був у лазареті, і фельдшер привів його в нашу камеру. "Ось,— каже,—той наказ: як тільки номер 15 дух випустить, негайно його витягти з койкою, розумієш — негайно, а тому тут біля койки й лягай спати та й прислухайся..." — "Згляньтеся, ваше бродіє,— відповідає Семен,— тут задуха, повітря важке... а я дві ночі, либонь, не спав... Дозвольте мені, ваше бродіє, лягти в сторожці, а я навідуватимусь..." — "Не базікати! — аж тупнув фельдшер ногою.— Мені через тебе не спати, чи що! Тут лягай, і все! А як номер одійде, мене не турбувати: поклич Івана. Та пам’ятай, що це наказ головного лікаря!" —і пішов... "А бодай ви повиздихали, чорти!" —вилаявся Семен і від злості шинелею та кашкетом об підлогу... "Знаєш що, Сеню?—сказав я,— лягай оно на ту вільну койку, а я замість тебе постежу: я ж цілі дні сплю, так мені постерегти—пусте, а тобі, бідолашному, й спочити треба".—"Спасибі,— відповідає.— Постережи, брате, а в мене вже й силоньки немає..." — І справді, таки був знеможений. Як тільки впав на койку, так і захропів, хоч за ноги тягни... Лежу я, прислухаюся до хворого — дихає ще, важко так, а дихає... Гомін і в лазареті, й на дворі стих,., і в нашій камері стало, як у могилі... Лежу я.., на серці в мене така вага, наче жорнами придушило, а в голові стукає одна думка: через три дні випишуть, а через чотири під стрій поведуть... "Та чи не повіситися тут?" — майнула мені думка, але чомусь після ножа.., вона мені здалася прикрою... Хворий тим часом якось чудно скрикнув і затих... Я схопився поглянути на нього й спіткнувся на шинель сторожа, бо в камері було майже темно; одна тільки лампада перед образом і освітлювала її. Спіткнувся я на шинель, мало не впав, і нараз немов блискавка осяяла мене: "А що, коли накинути цю саму шинель на плечі, а кашкета на голову, та просто до воріт... добре, що й чоботи тут мої під койкою..." Тільки хвилину, не більше, простояв я правцем і одразу зважився.' Прибрався я, братики мої, за одну мить солдатиком і просто на головний двір; іду собі сміливо, та ще покрикую: "Семене, де ти, чортяко, запропав?" Звісно, на мій поклик ніхто не відгукується: Семен у мене хропе, а в дворі, як на цвинтарі, тихо... Це мене підбадьорило, і я одчайдушно сміливо підійшов до воріт і постукав у хвіртку. "Хто там?" —відгукнувся сторож.— "Іван Стружев".— "Чого тобі?" — "Чи не бачили, дядечку, Семена Лубкова?" — "При мені не виходив, хіба що до моєї зміни... а що?" — "Та в нас,— кажу,— а серце в грудях тільки гух, гух, гух...—У нас,—кажу,—хворий помер,— так головний лікар звелів негайно ж винести, а його, диявола, немає: мабуть, у своєї Мотрони виніжується!" — "Ха! ха! Звісно!" — засміявся сторож.— "То пропустіть мене, дядечку, його покликати, а то перепаде йому!" — "Збігай, збігай!" — Я вхопився рукою за воротину, щоб не впасти,— так у мене закрутилося в голові і від радості, і від страху. Заскрипів засув, напіводчинилася на ланцюгу хвіртка: я насунув нижче кашкета, обкотив комір шинелі, начебто змерз зі сну, й нагнувшись, вийшов із двору.— "Проворніше ж! — каже сторож.— А то мені випускати вночі й своїх заборонено".— "Я, дядечку, миттю!" — гукнув я —і влупив... А сторож іще й підхвалює: — "Так, молодець, живенько!"
— Ловко! — зауважив Андрій, широко усміхаючись.
— Так уже ловко, що тільки руками розведеш... Ха-ха! — розсміявся Дмитро.— Вранці, гадаю, яка там веремія знялася в лазареті! Ой, бодай їх курка вхвицнула!
— А далі ж як, мій орле? — нетерпляче спитала захоплена розповіддю Уляна.
— Що далі, моя люба? — усміхнувся Кармелюк і теж обпалив її поглядом.— Завернув я за ріг та й пустився не до міста, а до лісу, що зараз же чорнів над Дніпром. Біг я до лісу щодуху і аж тоді, як ускочив у густу ліщину, впав на землю й з півгодини відпочивав. Потім уже вільніше став пробиратися в гущавину, перебігаючи-галявини й просіки... На —світанку я вийшов на якусь доріжку й наткнувся на чоловічка; він дрімав на акуратному візочку, а в— нього була запряжена міцна конячина.. Спершу я хотів був сховатися в кущі, а потім ризикнув спинити чоловічка.
— Гей, пане-брате, куди їдеш? — гукнув я.
— Га?! — кинув він спросоння.
— Куди,—кажу,—їдеш? .
— На ярмарок у Трубайськ, пане службо.
— От і гаразд: мене теж посилав туди мій ротмістр.— Коня йому й візок під речі треба купити...
— Та я сам,— каже,— їду туди продати свого.
— То будемо сватами,— зрадів я, і чоловічок теж радий. Ну, наторгувався я для проформи, і вдарили по руках. Дядько запрошує мене в своє село могорич запити; та я відмовився, а попросив його продати мені ще свою свитку: на ньому була біла свитка, а зверху кожушок. "Солдатська,— кая£у,— шинель вітром підбита, а тепер ще ранками приморозки, то якраз саме під шинель була б свитка..;" Продав він і свитку мені за три карбованці...' Розпитав я ще в нього про. дорогу й, попрощавшись, сів на візка, та й покотив собі паном діло... Перепало таки першого дня конячині: тільки раз коло якоїсь"лісної корчми підгодував, роздобув у жида собі шапку та й махнув далі... Наступного дня вже спокійніше їхав, навіть у якомусь містечку купив собі дві пари одягу й доправився без будь-яких пригод до Проскурова... Ну, там уже треба було бути обережнішим: міг хто-иебудь і впізнати; я, на лихо, по дорозі постригся й поголився, а то в лікарні був отакенну бороду запустив, та не терплю тільки її... Ну, виходить, знову треба було мати, щоб відвести очі, бороду; от я й переодягся жебраком-дідом, змайстрував лляну бороду та й рушив іменем Христовим у рідні місця... По-справжньому навіть не знав, де б розвідати про вас, мої друзі, про своїх; думав у своєму селі розвідати, а от мене й привів господь просто до своїх та ще до яких, до найближчих моєму серцю, до найкрев-ніших!
— Голови за тебе! — крикнули Андрій і Дмитро.
— Ну, то і я ж кожному другові вет за вет,"— скрикнув сп’янілий від бурхливої радості Кармелюк, обнімаючись з своїми друзями.— Ну, а пані дозволить... по дружбі... по-приятельському... як товариша... посланого богом?
— Ще б пак! — підтримав Дмитро.
Уляна стояла якусь хвилину, зашарівшись і потупивши в долівку очі, потім блиснула ними й мовила завзято:
— Що ж? Коли друзі, так друзі! — і-дзвінко, гаряче поцілувалася з отаманом. .
— Ур-ра! Бий з фронту! Вип’ємо тепер за здоров’я нашого батька, за його визволення, за нашу радість! — вигукнув Дмитро.
Уляна кинулась усім наливати повні склянки, і всі
•почали пити за здоров’я один одного з радісним гамором, поєднані однією любов’ю, одним поривом... А тепла,_ сповнена солодкою знемогою ніч непомітно пливла й наближала чао до світанку.
— Ну, пора і по дворах! —■ промовив, нарешті, Дмитро й рішуче підвівся з лави.— Отаман ще й після хвороби не дуже зміцнів та й натомився в дорозі... а ми все чаркуємо.
" Давно йому пора спочивати; вже, здається, світає,— стурбувався й Андрій,— а де ж батькові постелять?
— Тут, тут! —■ заметушилася господиня.— В цій хаті просторо.— Я зсуну два, три ослони...
— О-о,— потягся Дмитро,— наша господиня — золото, ублаготворить як слід... Ну, добраніч! Ходім* здоровило, до свого хлівця...— І Дмитро, ухопившись для рівноваги за плече Андрія, вийшов за ним, покривулявній, з хати.
Стривай, молодице,— заговорив Кармелюк, коли зостався з Уляною віч-на-віч,— я не зніжений, звик більше на сирій землі або на голому камінні вилежуватися, то для мене не труди своїх ручок...
Що ти, пане? Щоб я допустила свого дорогого гостя валятися, як наймита? — запротестувала вона й дужими руками підхопила ослона.
*** Та стривай же, люба! Покинь! — І Кармелюк узяв її за руку.— Звідки ти знаєш... може, мені приємніше бути в тебе за наймита?
Моєму панові? Моєму отаманові? Моєму батькові та бути за наймита? — жахнулась Уляна і нараз уся засоромилася, спалахнула, як полум’я, й закрила довгими віями свої очі.
Ну, в батьки то ще рано,— усміхнувся Іван,— в батраки, в наймити до такої кралі — і то щастя!
(Продовження на наступній сторінці)