Ми жили в маминої подруги. В такій же квартирі, що була в нас на Брянському Руднику. Повз вікон часто пробігали веселі англійські діти в твердих, білих, накрохмалених комірцях, з галстуками і в мужських сюртуках, тільки штанці в них були до колін, ну, панчіхи й штиблети. Вони були в окулярах, не всі, звичайно, дуже чистенькі, пихаті, нікого не помічали, на нас дивились як на щось не варто уваги і гелготіли як гуси...
У маминої подруги було двоє дітей. Вони лежали в другій кімнаті, хворі на скарлатину. Ми бідно жили, а хворі хлопчики не їли своїх булочок і оддавали нам а Колего. Вони тільки надкусували їх, а ми з Колею доїдали.
І от одного разу, коли я проснувся, мати сказала, що Коля захворів.
Він лежав на підлозі і жалісно дивився своїми темними, добрими, бархатними очима і тихенько стогнав...
Я сказав:
— А... Это он так, представляется...
Ми завжди, коли хотіли, щоб мати давала нам їсти більше і краще, по черзі "хворіли". А мати завжди таких "болящих" краще годувала і давала більше солодкого.
Але Коля не "представлявся".
Прийшов високий, красивий і огрядний, в пенсне, бородатий військовий лікар.
Він оглерів Колю і сказав, що в нього скарлатина.
Колю поклали на ліжко. Він був весь червоний і гарячий... Лікар кілька разів приходив і сумно дивився на Колічку, давав йому ліки, але ліки не допомагали.
На третій день, вранці, Коля почав умирати.
Він дуже любив маму і все просив її не відходити од нього. Мати нахилялась над ним, а він дивився на неї вже мутними оченятами і все знімав у неї з волосся на потилиці якісь "катушки"...
Перед смертю він попросив умитись, умився, потім попросив ікону Козельської божої матері, перехрестився, поцілував її й ліг... І ще він попросив, щоб його поклали на підлогу.
Його поклали... Мати дуже плакала, а Коля, щоб вона не плакала, навіть стримувався, щоб не стогнати... Так він її любив...
А батько втік... Він не міг бачити останніх мук свого синочка. Коля вмер уночі.
Він як живий лежав у великій кімнаті, і з його носика виглядала срібна піна...
На його пухкеньких ніжках були теплі панчішки й туфельки.
Я не вірив, що він умер, мені здавалось, що ось він зараз підведеться, одкриє свої бархатні очі під густими й довгими, красиво загнутими віями, і скаже: "А я буду хохленком!" Але Колічка тихо і срібно лежав перед нами...
А потім його везли по місту на дрогах, в білій, непофарбованій труні, а ми йшли за нею...
Байдуже диміли труби, проходили чужі, жорстокі в своїй байдужості люди, а ми все йшли і йшли за білою труною Колічки, йшли і плакали...
Потім ми в'їхали на цвинтар, і чужі люди опустили труну Колічки в яму і засипали землею.
Хрест на могилі братика був теж, як і його труна, білий, непофарбований.
Потім, коли ми від'їжджали з Юзівки, прийшли на Колину могилку прощатися з ним.
Мама дуже плакала, а татко став навколішки біля могили, і з його очей капали дрібні, дрібні сльози, як осінній дощик, що мжичив над нами...
Ми їхали, а за нами ще довго було видно хреста над могилою Колічки...
Ох, то не хрестик, то Колічка простягав услід за нами свої бліді, дорогі й неповоротні руки...
Як я потім картав себе за те, що був не ласкавий з Колею, що іноді бив його... Як би я тепер любив його, боронив од хлопців і собак!
V.
Села, все села... Іноді рудники... Але рудники — як бистролетні сни, рідні й неповторні... І шахти, кліті, стволи, шахтарі, запах милого дитинства од вугільної руди, рейок, сиве мелькотіння вагонеток і "страданье", срібний плач або буйний розгул золотих ладів під п'яними пальцями коногона, чубатого й одчайдушного.
Татко працював на рудниках більше креслярем, іноді шахтарем, а на селах учителював, був і сільським писарем. Працював і землеміром, а в основному — сільським адвокатом, писав селянам "прошения", починаючи од волосної управи і кінчаючи царем. Але про це потім.
На Кавказі я захворів на малярію, і вона мене часто трусила.
Але ще до малярії я щороку по п'ять днів хворів якоюсь чудною хворобою.
Ранком, після туманного й тяжкого сну, я прокидався якийсь кволий і сам не свій. Все зліва направо бігло перед моїми очима... Весь світ кудись безперервно линув... Я не міг ходити, а лежать було мукою, бо це мене не позбавляло од головокружіння, хоч трохи й послаблювало його... Я затуляв очі, але це не допомагало... Я ніби провалювався в якісь перетинаючі одна одну безодні, ніби розпадався на шматки, хмарно й гойдливо... Нічого не міг їсти. Все йшло назад... Часто мене тошнило...
На п'ятий день я прокидався без головокружінь, але не міг швидко повертатись, особливо ліворуч, коли я так робив, то падав на землю... Доводилося повертатися всім тілом, тихо, тихо. Ліва половина голови в мене була завжди якась туманна...
Коли мені був один рік, мене поклювало стадо гусей. Служниця залишила мене одного на подвір'ї, а сама пішла до хлопців на вулицю. Я, мабуть, лежав на правім боці. Гуси мене клювали все в голову, все в голову... Я не кричав... І про це нічого' не пам'ятаю... Це з слів матері.
Вся ліва половина голови в мене була після нападу гусей в моргулях завбільшки з голубине яйце...
А двох років я обварився до пояса кип'ятком. Це я пам'ятаю. Я стояв у низькому коридорі, а за спиною в мене служниця поставила мідний таз, повний кип'ятку. В цей час по коридору проходив татко. Я чемно дав йому дорогу, одступив на крок і... сів у таз з кип'ятком...
Немов крізь страшний гарячий туман бачу все це... Татко ШБИДКО рве на мені чорні бархатні штанці, а мати рве на собі волосся і то підіймає, то опускає руки. Крику її я не чув... Це було як у сні...
А далі — тьма...
Далі — з слів матері.
Лікував мене наш третяротський фельдшер Трохим Іванович.
Я обварився так, що залишився останній слой кожі, за яким, якби зліз і він, була смерть.
Мати платила фельдшеру (щоб не знала бабуся) щоденно по карбованцю за візит, а бабуся (щоб не знала мати) давала стільки ж.
Він підсипав до моєї мазі якоїсь гидоти, що викликала знов запалювальний процес, і я трохи не вмер.
Батьки дали лікареві на аналіз цю мазь, і після аналізу стала ясною причина, що трохи не загубила мене. Фельдшера прогнали.
А ще до того бабуся, яка часто сварилася з мамою, щоб дати їй зрозуміти, що значить любов до сина і тривога за ним, взяла мене, закутаного в пелюшки, коли мати кудись ходила, і засунула в темний далекий куток під кровать...
Мати трохи не вмерла од жаху, бо ніде не могла мене знайти. Вона шукала цілий день, а я весь цей час лежав на голій і холодній підлозі...
Мати потім ніяк не могла собі з'ясувати, чому я цілих шість місяців безперервно кричав, і вона нічим не могла мене заспокоїти.
Ну, звичайно, це в мене був ревматизм. На Брянському руднику, перед сном, у мене часто ламало ноги, і мама робила мені масаж, натираючи їх лампадним маслом або керосином; потім закутувала Їх теплою вовняною хусткою...
Отже, мені пощастило.
Перед тим, як потрапити на село, ми приїхали в Харків. Жили на Потинській вулиці, 110. Нам дав притулок дідусь по матері. А дідуся по батькові вже не було. У маминого батька було дві дочки й три сини: Клава, Ніна, Льоня, Костя і Ваня.
Дідусь часто випивав, і тоді він ставав буйним. Жахливо лаявся з бабусею і дітьми, з мамою — теж. На мене ці сварки діяли, як грози без грому... Вони безперервними блискавицями палили мою душу... Це було дуже часто.
Тільки мені було дивно, що вони всі лаються і лаються, а не б'ються... Це було жахливо — чекання бійки, напевне, з сокирами і т. ін.
Я, тремтячи від жаху, все чекав, коли ж почнуть битися... А вони не бились і тільки лаялись як попало... Кімната сповнювалась нервовою бурею, і ця буря рвала моє серденько на шматки. Це — як перед пострілом. Не такий страшний постріл, як його чекання.
Вони були жахливі неврастеніки, крім мого татуся. Всі, як туго натягнуті струни, дивно напружені і повні погрожуючого дзвону, що ось-ось порвуться...
Я бігав на вулицю і на шумливих яскравих тротуарах співав з хлопчаками:
Вставай, піднімайся, робочий народ!..
Тільки, замість "крик мести народной", ми співали:
"крицместер народный".
Це був 1905 рік.
Дядя Ваня вчився у жерстяній майстерні, проте мріяв стати машиністом. Ще маленьким він співав:
Тут, тут поезд стоит пять мипут.
Його мрія здійснилася.
Але про це потім.
А коли ми повернулися в село, в рідну Третю Роту, я бачив робітничу і селянську маніфестацію.
Через майдан, на Червону вулицю йшли статечні молоді хлопці в піджаках і яскраво начищених чоботях.
Вони йшли повільно і співали:
А у Питере, на троне,
сидит чучело в короне...
Вони співали протії царя.
А поліцаї поховалися.
Робітники йшли до содового заводу...
Так і стоїть вона в моїх очах, ця яскрава, смілива й спокійна, що нікого не боїться, маніфестація.
Я тоді не розумів, навіщо це робиться, але мені подобалось море людей у яскравих від сонця сорочках, підперезаних красивими шнурками з китицями. Вони йшли, твердо ставлячи ноги на запилену літню землю, ці світлі і до сліз рідні мені господарі нашої землі.
Мама говорила, що вони йдуть завойовувати свободу, а у татуся очі були світлі-світлі, як у орла, коли він дивиться на сонце.
VI.
Харків, знову Харків...
Він нескінченно широкий і шумливий.
Я вже ходжу в школу.
(Продовження на наступній сторінці)