Ми зайшли в тиху кімнату, де на канапі в синьому костюмі з рудою борідкою Христа сидів маленький чоловічок, схожий на західного робітника, і читав газету.
Товаришка Піонтек попросила мене почитати їй свої вірші.
Я читав їй мої російські поезії, а маленький синій чоловічок читав газету, не звертаючи на нас жодної уваги.
Я спитав Піонтек:
— А вы понимаете по-украински?
— Да.
І я почав читати їй "Відплату".
Коли я читав, наш сусіда одіклав газету і уважно слухав, доки я не скінчив. Потім він підвівся з канапи і підійшов до нас. Це був товариш Кулик 2.
— Хто ви такий будете, товаришу? — спитав він мене.
Я сказав.
І Піонтек попросила товариша Кулика одкликати мене з армії як молодого поета, що подає надії.
І товариш Кулик, як завагітпропу ЦК КП(б)У, одкликав мене через "Учраспред" ЦК з армії.
Пока оформлювали моє відкликання в розпорядження ЦК, я, як командирований з периферії військовий політробітник, був улаштований в "Червоному готелі" і мав багато вільного часу.
Я познайомився в редакції газети "Вісті" 3 з товаришами Коряком 4 і Блакитним 5.
Коряк — маленький і гостроносий, в довгій кавалерійській шинелі, перебивав мене захопленими вигуками, коли я читав йому "Відплату".
Він дякував мені за "гарні переживання" і говорив:
— Де ви були? Ми так давно чекали вас в українській літературі... Нам доводиться друкувати таку їрунду!
— А ви цієї їрунди не друкуйте, а друкуйте мене, — наївно сказав я йому.
Читав я Корякові й мої вірші російською мовою про любов, трави, шахти, і крізь спомини і розлуки з рідним селищем — "солодкий дим заводу".
І Коряк порадив мені про це ж саме написати українською мовою.
На другий день я приніс йому "Червону зиму".
Хоч місто і взяло мене в свій солодкий полон, але мені все снилися зелені пахучі береги Дінця, ріки мого смуглявого хлоп'яцтва, з якими я познайомився ще малям...
Одгорів метушливий день. Я повертався до готелю.
В номері з меблів були ліжко, стіл, стілець і шафа з дзеркалом для одежі. От із цією шафою, власне, з трюмо в ній, і зв'язане народження "Червоної зими".
Я стояв перед трюмо, звідки на мене дивився смуглявий юнак, і раптом я ніби розтанув в тумані і зник у свічаді, а замість мене простяглася важка, грозова й радісна дорога мого молодого життя...
Я пригадав свої перші трудові кроки, друзів своїх, з якими ділив і радість і горе, рум'яних чорнобривих дівчат, і місячні половники, і те, як радісні робітничошахтарські колони вітали революцію, а я, сп'янілий од щастя, ішов у цих колонах і цілувався з такими ж, як я...
Ось тривожно і грізно кричить заводський гудок, і цей залізний і довгий крик туго і владно б'є по нервах і кличе, кличе...
В небі рвуться і тануть димки шрапнелі, наче безжурні хмарки, але з них летить смерть...
Ми з гвинтівками в руках біжимо до заводу по вулицях, повних кулеметної стрілянини, на бій за владу Рад...
Дороги, дороги, дороги...
Сніги, ешелони, кров...
І нарешті, мов казкова жар-птиця, в радісних руках мільйонів — Перемога!
З тисячами таких же, як і я, повертаюсь на село.
Мене тяжко засмутила смерть брата Олега, що так і не дочекався мене з фронту з галіфе для нього, про яке він наївно мріяв, працюючи на заводських каламажках... Пому було сімнадцять років.
Туга і радість злилися в мені в золотий спомин душі, що вилився в пісню і став "Червоною зимою"...
Я дивився в трюмо і співав і плакав, співав і плакав... Про форму я не думав. Вона сама виникла з ліричної повені, що залила мою душу...
Я не писав, а складав поему.
І коли я скінчив, то відчув таку щасливу спустошеність, якої більше ніколи не відчував ні до, пі після "Червоної зими".
Все: і композиційна будова, і лірико-епічний сюжет з наростанням ліричного струму, його кульмінацібю і спадом, мелодика в будові словесних сполучень, образи — все це народилося з пережитого і передуманого, як дитина першої любові, в сонячному русі почуття, вагітного думкою...
Слова, як намисто на нитку, нанизувались на мотив і зливалися з ним, щоб стати піснею моєї, нашої революційної юності.
Другого дня я пішов до Василя Блакитного. Він кудись ішов з товаришем і спускався сходами. Там же, на сходах, я дав йому рукопис поеми. Він глянув на перші рядки, і враз його очі синьо й щасливо засіяли...
— А гарно... Дивись! — захоплено вигукнув він до товариша і прочитав те місце, де "шикують злидні нас юнак до юнака"...
У поеми не було ще назви, і Блакитний взяв її з самого тексту: "О не забуть мені Червону ту Зиму!" Він порадив мені назвати поему "Червона Зима".
Мене призначили інструктором преси при ЦК КП(б)У.
Звичайно, інструктор преси з мене був нікудишній, я тільки ходив по шумливому Харкову, закохано пив юнацьким серцем його життя, мріяв і складав у голові вірші.
Поетична лабораторія у мене і зараз у голові. Я перекреслюю і виправляю рядки віршів у голові, а не на папері, а коли впливаю образи на папір, то жодних перекреслень і виправлень не буває. Звичайно, іноді я виправляю і перекреслюю на папері, але, як правило, поетична лабораторія у мене в голові і в серці.
Я записався в марксистський гурток при агітпропі ЦК.
Старий більшовик товариш Ікс, що вів цей гурток, якось сказав усім, показуючи на мене (я любив задавати запитання, і ця звичка у мене залишилася змалку й до сивини):
— Судя по вопросам этого товарища, у него знаний на профессора, но только они у него не организованы.
І він нам розповідав, як треба систематизувати набуті знання, розкладати їх у голові "по полочкам".
Чудесна людина був дорогий і незабутній товариш Ікс.
Його спокійне і мудре лице і добрий зір із-за шкельців пенсне стоїть переді мною як приклад великої самодисципліни, спроможності і організованості. ' Але не довго я був інструктором преси.
Між іншим, моє інструкторство показує, яка чула і прекрасна більшовицька партія. Як мати, в особі тт. Піонтек, Кулика, Коряка, Блакитного, вона зрозуміла мою душу поета, майже не пристосовану до життя людину, і давала мені всілякі поблажки, "панькаючись" зі мною, як казали мої вороги, на протязі довгих років і піднімаючи мене доброю рукою, коли я падав серцем на гостре каміння жпття.
Велика партіє. Якби я вірив у бога, я б молився тобі, так я люблю тебе і схиляюся перед тобою як твій смуглявий син, якому ти дозволила і допомогла залишити до сивого волосся дитячу душу і юну пісню, що живе тільки тобою, моя партіє, мати моя геніальна!
Оргбюро ЦК, в особі товариша Гордона, призначило мене членом оргбюро Всеукраїнського пролеткульту6, куди увійшли товариші Захар Невський, Рижов 7, Коряк, Пилипенко 8 і Василь Блакитний, Міша Майський 9 і Хвильовий '°.
Ми стали працювати разом у будинку на Московській, 20, де я часто приймав участь у літературних вечорах.
І там я познайомився з Хвильовим.
Він одразу ж захопив мене своєю любов'ю до життя й поезії.
В шкіряній куртці й кепці, а потім, пізніше, у шинелі з врангелівського, або, вірніше, з англійського сукна, в сивій смушковій шапці ще з імперіалістичної війни, невисокого зросту, швидкий і динамічний, чорнобривий і зеленоокий, він зачарував мене своєю магічною індивідуальністю.
Тільки щось у моїй підсвідомості опиралося його волі.
Я з делікатності погоджувався з ним, що треба писати верлібром, а прийду додому і пишу ямбом.
Це повторювалось не один раз, що я погоджувався з ним на словах, а на ділі не погоджувався.
Нарешті Хвильовому це обридло, і він махнув на мене рукою.
Він: "А тьі, Володя, себе на уме!"
Я: "А что ж ты думаешь, Коля, что я под твоим умом?"
Так Хвильовий і не перехрестив мене в свою поетичну віру.
Тоді ж (це був 1921 рік) приїхав з Галичини до Харкова Валеріан Поліщук п, синьоокий красень з вкрадливими манерами, які особливо впливали на дівчат, з усмішкою — собі на умі.
Величезна ерудиція його мене захоплювала.
Та ще сонячна бадьорість.
Тільки не подобався мені натуралістичний біологізм у його поезії, але окремі вірші й місця величезних поем мене захоплювали.
Хвильовий часто любив повторювать із Поліщука:
"Котра година, товаришу? "Друга". І далі пішла сіра смуга дороги під ноги...
Або: "Нема Нікандрика, нема 12..." — про брата Валерія.
І було дві сестри, Ліка і Льоля 13, які обидві закохалися в Валерія, і він обох їх любив.
Дивно?
Але це так.
З Льолею до Валерія у мене була любов. Тільки коли я йшоп від неї, то після її пестощів почував себе так, ніби ію мені проїхав з гуркотом і дзвоном трамвай.
Я знав, що це не любов, але нічого не міг з собою поробити, бо її очі були такі містичні й таємні. Вона завжди їх так томно, по-східному мружила. Та ще вона причарувала мене піснею:
Это было на радостном юге, в очарованом мире чудес, где купается розовый лотос в отраженной лазури небес 14.
І от туди приходила купатися красуня єгиптянка Радоніс.
Одного разу високо над нею пролітав орел. Побачив своїм гострим орлиним оком туфельки Радоніс і вкрав одну з них.
Пролітаючи над садами Мемфіса і5, резиденції фараона, він загубив туфельку красуні в сад владаря Єгипту.
Фараон по туфельці закохався в Радоніс і наказав її розшукати.
(Продовження на наступній сторінці)