Врешті я дізнався, що ми йдемо на Бірзулу і там з'єднаємося з Тютюнником. По місяцю я помітив дорогу назад.
І на одному привалі я свому другові козакові сказав, що тікаю, і кликав його. Він одмовився, сказав, що не хоче воювати, хоче додому. Ми а ним поцілувалися, я віддав йому свою банку консервів і з рушницею вийшов із кола кінноти.
Коли ми покидали Тираспіль, один мій товариш козак сумно подивився на мене і сказав:
— Жалко мені, Володька, що ти не йдеш туди, куди тебе кличуть твої мрії...
Я йому не довіряв і тільки загадково подивився па нього.
Я вийшов із кола кінноти, наче "оправиться", і пішов прямо.
Було місячно. Як на зло, жодна хмарина не затуляла місяця, який холодно дивився на мене.
Я йшов, куди мене кликали мої мрії.
І коли кіннота злилася з тьмою, я побіг. Це так, наче перший раз з високого місця кидаєшся у воду головою вниз... Я побіг не просто від кінноти, а кругом і назад, перерізавши нашу вже пройдену дорогу. Це я зробив на випадок погоні.
Біжу по ріллі, перетинаю дороги, на яких сухо й далеко дзвенять копита роз'їздів.
А серце хрипко й важко б'ється... Мені здається, що воно б'ється не в мені, а з правого боку, поруч мене...
Наскочив на якийсь курінь, впав і заснув. Але сон був божевільно швидкий. Я схопився і знов побіг. Потім покірно і стомлено йду.
Все одно, навіть коли перемогли петлюрівці, мені все одно. Я вже не можу з ними.
Рушницю, вже зайву, бо вдень з нею небезпечно, я взяв, повернув униз багнетом і встромив у ріллю. Хай може, який дядько візьме її.
Смутно прийшов день. Коли ми покидали Тираспіль, говорили, що в нім лишили охорону з 25 галичан.
Я обминув Тираспіль і йду на Одесу. Іду вже по дорозі.
Раптом підіймаю голову, і прямо на мене, колонами — кіннота!..
"Точка", — думаю. Але мені ні крапельки не лячно, навіть радісно. Це ж зараз мене рубатимуть "за весь бедный народ".
І я спокійно йду.
Виявилося, що то не кіннота, а євреї, що втекли з Тирасполя. Вони сиділи на високих німецьких тачанках, їх фігури були над кіньми і здаля здавалося, що це колони кінноти.
Євреї питали мене, хто в Тирасполі, я все, що знав, розповів їм. Спитав їх про червоних. Вони мені сказали, що, здається, червоні на Роздільній.
Це був сон тяжкий і радісний, коли я йшов на Роздільну.
Йду по виїмці і щохвилі чекаю на смерть. Бо ж нічого не знаю.
Нарешті показалася Роздільна.
На станційному шпилі маяв червоний прапор.
Пішов дощ. Я радісно біжу вже не по путі, а навпростець. Махаю руками, плачу й сміюсь. Грязь налипла мені пудами на штиблети.
Але мої ноги здаються легкими, як пух...
Підбіг до перону і впав на нього. До мене підбігли червонарми з командиром т. Фіногеновим і воєнкомом т. Мінським Андрієм.
Я сказав їм, хто я, і маршрут повстанців.
За ними зразу ж погналися броньові авто.
Це був новий комсостав для нашого полку.
Але вони не встигли.
Моя нездійсненна мрія здійснилася.
Мене записали в роту, і я став червонармом.
Слідчий мене спитав:
— Ви знаєте товарища Старого?
— Знаю.
— Он прислал бумагу, что знает ваши убеждения и социальное происхождение. Вы свободны.
Я крізь туман смерті здивовано глянув на нього і так розгубився, що тільки сказав:
— Разрешите пожать вашу руку.
І він простяг її мені, що одним розчерком пера могла послати мене під холодні дула вартових революції.
На вулиці я здивовано дивився на людей і на будинки, і не вірилося, що я вільно йду по залитому сонцем бруку, і кусав губи, щоб узнати, чи не сон це. Наче народжений удруге, ходив я по місту і слухав щасливі крики птиць у сині над золотими дахами.
Любі більшовики! Значить, у вас є правда, і бог удруге обдурив мене. Прийміть же мене в свої світлі ряди для останнього штурму. Тепер я навіки ваш.
І я пішов до своєї частини.
XLIV.
Цей полк був зовсім не такий.
У нас співали "Ще не вмерла Україна", казали не "товаришу", а "пане"... А тут усі товариші, всі такі рідні, і мені так радісно співати з ними "Інтернаціонал".
Тільки іноді, коли ми співали "Інтернаціонал", воєнком кричав на деяких червоноармійців, що в них дуже дерев'яні лиця, а треба співати натхненно. На зборах военком віісунув мою кандидатуру до культкому, і червоноарми обрали мене до культкому.
Одного разу я писав відозву: чому червоноармам треба ходити до свого клубу, а в кінці додав строфу із своєї поеми "1918 год":
И будем мы идти вперед с кровавым флагом, где в солнце новых дней со мглою бой кипит, застонут камни гор под нашим гулким шагом, с протяжным воем зверь в пещеры убежит..,
Военком Андрій Мінський прочитав відозву й питає мене:
— А это чьи стихи? Может быть, ваши? Я сказав, що це з моєї поеми.
Він тоді схопив цього листа, побіг до свого ад'ютанта й кричить:
— Какая у нас могучая поэтическая сила...
Він був такий ентузіаст, цей воєнком, і так усім захоплювався. Він був молодий, стрункий і гарячий, у шкіряній куртці, з лахматою шапкою й мавзером, чомусь нагадував мені анархіста. У нього була така рішуча і романтична походка. Він завжди дивився трошки з-під лоба і коли говорив до червоноармів у клубі промову, то в перервах його промови йому завжди грав оркестр. Це його підносило. Він так чудесно одкидав з лоба своє буйне каштанове волосся. Ще він любив чомусь гіпнотизувати бандитів, хоч із цього гіпнозу, звичайно, нічого не виходило. І тільки доводилось вживати більш рішучих методів.
Був кінець квітня. Поляки почали наступать 2. Під їх тиском наші частини захиталися. Обози вже в паніці добігали до Тирасполя, бо в тилу лютував Тютюнник 3.
З приводу цього в нас був мітинг.
На ньому виступали й жінки, робітниці Тираспольського жінвідділу. Було радісно й бадьоро. Виступала повна й спокійна жінка. Вона без захвату говорила, що ми в деяких місцях уже переходимо в наступ... що тривожного нічого нема... Після неї виступила дівчина, вся в чорному, з таким же, як у воєнкома, розпатланим волоссям, що вона його таким же жестом одкидала назад. У неї були старі, покривлені черевики, але вона на це не звертала уваги і говорила. Вона сказала кілька слів, але вона їх так сказала і з такими рухами (у неї тонкі бліді руки), що ми всі посхоплювались з місць і громом оплесків вітали натхненну дівчину.
Я бив долонями до того, що вони в мене стали наче огняні. Після мітингу до мене підходить червоноарм:
— Тебе кличе воєнком.
Я пішов, але я не знав, що треба стукотіти в двері, а одчинив їх просто так... На ліжку лежали воєнком і та струнка дівчина.
Він спокійно встав, поправив на собі одежу, а дівчина лишилась на ліжку, тільки закурила цигарку.
Воєнком одрекомендував мене їй.
— Знакомься, Ольга. Это — Сосюра, светило нашего полка.
У Ольги було тонке аристократичне лице, темно-карі очі були туманні й глибокі. А на губи їй мені було соромно дивитися... Вони були такі повні, червоні й страсні. В мене аж мурашки по тілу бігли.
Я почав їй захоплено розказувати, як я мучився у Петлюри, як я рвався до Червоної Армії і яким неможливим здавалося сном, що я буду колись червоноармом.
— Мені наче сниться це. От я дивлюсь на вас, — казав я Ользі, — і ви для мене — не ви, а вся Червона Армія...
Вона попросила мене читати їй вірші. Я читав їй вірші, а вона дивилась на мене мутно й загадково.
Але мені треба було швидко їхати до Одеси по командировці, і я попрощався з нею.
Вона мені так гаряче і нервово тисла руку, прямо тонула в мені очима і казала:
— Мы еще встретимся, мы должны еще встретиться.
XLV.
В Одесі, в нашому подиві1, я зустрів свого товариша по заводу. Ми багато з ним говорили, і він дістав мені командировку на політичні курси там же, при подиві.
І я лишився на курсах.
Було синє й чудесне море. На лекціях казали, що "бытие определяет сознание" 2, що душа "продукт производственных отношений..." I мені страшно стало, що я, людина, яка керує своїми думками й поступками, раптом підлягаю якійсь табуретці і взагалі мертвим речам.
Мені перестало хотітися жити, і я умовився з однією курсанткою повіситись...
Але море було таке чудесне, і увечері на Дерибасівській вулиці золотою ниткою тремтіли в небі ліхтарі, а повітря було ніжне, тепле й бархатне, і я роздумав умирати. Я познайомився з одеськими поетами, вони прийняли мене в свій гурток. Раз на тиждень у нас були читки віршів. Я був такни соромливий. Особливо мені було соромно, що у мене білі обмоткп. Одного разу я читав вірші, а через піаніно на мене дивилася смуглява дівчина в буржуазному вбранні, у неї на шиї було янтарне намисто. Взагалі на мене дивилося багато дівчат, і од того мені було соромно ще дужче. Дівчина з янтарним намистом попросила в мене прикурити. Я їй простягаю запалену цигарку через піаніно, але вона не бере, а хоче, щоб я їй дав прикурити з рота. Я взяв цигарку в рот і перехилився до неї через піаніно, а вона до мене, й наші очі майже зійшлися... Коли її цигарка загорілася, вона сказала:
— Как хорошо жить!
(Продовження на наступній сторінці)