Гармати тупо, монотонно і все на одному місці б'ють по лінії на Старо-Костянтинів та Деражню... Це дві самі крайні точки, до яких фундаментально могли дійти наші.
Коли Деражню захопили, козаки наскочили біля ешелону на запізнілого мадяра, який, побачивши їх, взяв бомбу, зняв з неї кільце й притулив її до щоки... Йому одірвало голову...
Ми все крутилися між Деражнею й Проскуровом...
Головний лікар Акулов був такий: коли червоні відступають, то він за Україну, коли ж ми, то він — більшовик. А фельдшер Чепурний — все одно чи наступають, чи відступають червоні — був червоним. Він захоплено малював мені героїзм червоних, яких оточили фронти, а вони всіх б'ють. І доводив мені з цифрами в руках, що в порівнянні з робітником селянин е дрібний буржуа.
А головний лікар, тому що получав грошей більше за всіх, казав, що кожний сам за себе, і був дуже скупий. Він тільки зі мною не був скупий, бо я часто читав йому свої поезії, які він дуже любив слухати. З нами був і піп. Це була дріб'язкова і вредна людина. Коли роздавали хліб (а давали нам його дуже мало), він норовив одрізати собі найбільше. Коли ж червоні наближалися, то він хапав свого чемодана, злякано бігав по хаті й кричав:
— Та куди ж його? Ой боже ж мій! Та куди ж його?.. Ще лікар Акулов зі мною поводився гарно тому, що я з робочих. Бо ми кілька разів околодком усім хотіли перейти до червоних.
Відступаємо на Кам'янець на Поділлі. Літо. Наш обоз тихо їде. Як летить низько над землею аероплан, і з нього на сонці щось блиснуло. Всі — врозтіч.
А я біжу прямо на блиск, бо він був паперовий. Радісно біжу по житах, через болотяний ярок... Листівки.
Я схопив дві. І, поки добігли хлопці, які вже все зрозуміли, встиг прочитати. Одна була відозва: "Все в Красную Армию", а друга:
"Приказ рабоче-крестьянской Украины по петлюровской армии". В ній було написано приблизно так: "Сдавайтесь. Вы окружены. Переходите группами с белыми флагами. Мы знаем, что вы обмануты Петлюрою. Если же вы будете защищаться с оружием в руках до конца, то никому из вас пощады не будет". Підписів не пам'ятаю. Відступаємо на Кам'янець. Часто писали в газетах про старшин, які з великими грішми тікали за кордон. Наш полковник Виноградов теж хотів утекти з великими грішми за кордон. Але його козаки заарештували і розстріляли. Це було так.
По дорозі, по грязі два козаки вели нашого полковника. Він, ніби це його не торкалося, йшов попереду конвойних з закладеними в кишеню руками і з задумано нахиленою головою. Він був кубанець і дуже бойовий. Він любив мордувати червоних. Один козак із конвойних тихо навів карабін в голову полковника... І не стало Виноградова... Тільки шапка підстрибнула вгору і впала, повна крові, на труп. А дві баби, що йшли мимо, з переляку сіли прямо в грязь.
Лишилося більшовикам захлопнути віддушину поміж Смотричем і Кам'янцем, і нам — кришка. Як у цю віддушину ринула галицька армія, вигнана з Галичини поляками. Вони перейшли Збруч, і, коли наші лави бігли безнадійно назад, почулося "стій!", і в наші лави синіми фігурами влилися галицькі лави...
Червоні думали, що це німці, і почали панічно відступати.
XLIII.
Що пан сотник скаже, то для козака закон. Козаки — телята. Я й думаю, коли я буду паном сотником, то мене будуть слухати козаки. І я перейду до червоних зі своєю сотнею. По полках було наказано національне свідомих козаків з освітою за чотири класи гімназії посилати до Житомирської юнацької школи, яка стояла тоді в Смотричі.
Довго, наче чув, не хотів осавул полку дати мені командировки, але я його упросив.
Звичайно, якби в школі був іспит, то я б провалився, але мені повірили на слово, і я став "майбутнім старшиною". Це було в липні 1919 року. Ми стояли в Смотричі.
Коли була мобілізація, мене поставили на мосту провірятп документи у селюків; я ні в кого не провіряв документів. Всі проходили повз мене, а я стояв і тільки марив про Констанцію... Одному дядькові, я хоч і знав, що він буде бити нас, а не "ворони на городі", як він казав, я дав обойму патронів. Він обіцяв мені за них принести хліба, але хліба не приніс. Обдурив мене.
Коли ми Київ узяли разом з денікінцями 1, було урочисте свято. Нас вистроїли на майдані, і наш сотенний Зубок-Мокієвський з російським акцентом почав нещиро говорити нам, що в Києві кацапів уже немає. Він вважав за кацапів більшовиків. Хто ж тоді, по його, були денікінці, які разом із нами увійшли до Києва?..
Цей Зубок-Мокієвський був знавець своєї справи. Він цифрами доводив, що воєн на світі чим далі — все більше. Це був поет мілітаризму.
У нас форма була така. Жовті чоботи, сині галіфе з білими тоненькими кантами, френчі захисного кольору з наплічниками (звичайні погони "в зародку") і кашкети германо-польського зразка з тупими козирками. У старшин було все так само, тільки лампаси на галіфе широкі, срібні відзнаки на рукавах, коміри срібні і такі ж хлястики на кашкетах.
Муштровий статут, затверджений Симоном Петлюрою, був перекладений просто з німецької.
Зубок-Мокієвський казав нам, що армія повинна тільки воювати та готуватись до війни, а політика — не її справа. Армія повинна бути аполітичною і у військовій техніці бути європейською армією. У Смотричу юнаки (ще до мого вступу до школи) роздавили погром, який улаштував наш кінний полк (забув назву його). Було розстріляно юнаками 25 кіннотників. Євреї цілували юнакам руки.
Да. Ще в санпотязі я читаю російську книжку. Підходить до мене старшина й каже: "Ви чого читаєте кацапську книжку? Ми ж з кацапами воюємо".
Я йому нічого не сказав. Не міг же я йому сказати, що просто нічого читати і книжка цікава. Його ж не обдуриш.
А: "Учітеся, брати мої, думайте, читайте. І чужому научайтесь, свого не цурайтесь"2.
Він у запалі боротьби навіть і це забув. А з старшиною сперечатися ж не можна.
А Зубок-Мокієвський на муштрі, коли треба спочити й покурити, казав нам:
— Спа-а-ачить.
— Можно па-а-лить.
І казав не "прошу", а "проше". Словом, польсько-російсько-українська мішанина. Сам він граф. Одного разу до нас приїхав начальник школи Вержбицький. Він красиво і кам'яно сидів на норовитому коні. І наші сотні під музику проходили повз нього і на його вітання і похвали відповідали під ногу:
— Слава Україні!
Наша сотня неправильно відповідала "Слава Україні" (не під ногу), і Зубок-Мокієвський гнав нас бігом аж на гору. Він біг поруч із нами і хрипко кричав: "Загоню, сукины сыны..." (бач, коли хвилюється, так говорить російською мовою). Але він же біг разом із нами. Він уже літній, а ми молоді, повні сил хлопці (нас годували гарно, але мало. І ми пекли й їли ще кукурудзу). Ясно, що він захекався швидше нас. Команда:
— Кроком! — І ми, в душі сміючись, струнко йдемо полем Поділля.
Нас виховували декоративно.
Ми постояли ще в Цівківцях, у маєтку Римського-Корсакова 3.
А восени вирушили до Кам'янця.
У мене в цей день, як на зло, народився чиряк під коліном, і мені не було сили розгинати ноги. Я поклав рушницю на дроги і хотів їхати на них. Коли Зубок Мокієвський побачив мене і послав до ладу.
Я сім верст ішов, шкутильгаючи, і аж в Кам'янці розійшовся.
Нас розмістили в духовній семінарії. Ми ходили на варту до "високої директорії" 4. Юнаки дуже любили козиряти, віддавати честь. Вони робили навіть так. Рідко ж зустрічаються на вулиці старшини, яким треба козиряти. Так вони в неділю підуть у парк і групами ходять і козиряють один одному. Наче вони зустрічаються випадково.
Мене, як недисциплінірованого, не ставили біля кабінету Петлюри, а все в його садку. Була осінь, і я "добре" стеріг Петлюру: полізу в сусідній садок та й їм собі груші. Вони холодні, гарні. Я дійшов майже до божевілля і хотів заколоти "українського Гарібальді", як писали про нього італійські газети. Петлюра у профіль дуже скидався на Раковського5.
Коли ми йшли по місту, українська інтелігенція кричала нам "слава" і обсипала квітками наші стрункі, наче вилиті з міді, ряди. А Зубок-Мокієвський, коли нікого з панночок немає, мовчки йде поруч. Як тільки побачить панночок, зараз же починає кричати на нас:
— Головки выше!
— Руки...
— Багнети...
І одного разу нашу варту зміцнили галицькою жандармерією (охорона республіканського ладу), і я стою вночі на одному розі вулиці, а на другому галичанин. Я почав говорити з ним про політику, і ми зійшли з своїх місць, власне, галичанин підійшов до мене. А на посту ж не можна балакати. Якраз було викрито атентат білих на Петлюру.
Раптом чую з кущів голос Зубка-Мокієвського (він був тоді вартовим старшиною):
— А це що таке?..
Підбігає до мене й кричить, тупочучи ногами, що я не юнак, а баба, і що він мене відкомандирує назад до мого полку. Для кожного юнака це було крахом кар'єри, а для мене — смертю моєї чарівної мрії. Я спокійно сказав:
— Пане сотнику, ви мене ще не знаєте. На ранок Зубок-Мокієвський жартівливо звертався до мене і не згадував про мій полк. Раз я побачив у кіно Констанцію. Тільки в Констанції блакитні очі, а в цеї чорні. Як я клично не дивився на цю, вона не звертала на мене уваги і дивилася кудись вбікКоли я був на варті у військового начальника, я бачив махновців, що їх з обозами віддав нам Махно. Вони були в лахматих шапках. Я розговорився з ними, і коли вони дізналися, хто я, вони мені сказали:
— Какого ж черта ты сюда попал? Тебе место у батька Махна.
(Продовження на наступній сторінці)