— Вибачте, мадемуазель... дозволите й мені?.. Дівчина здивовано, нічого не розуміючи з несподіванки, дивилась на купця, що вийняв з бокової кишені сюртука пляшечку з коньяком, а з чемодана склянку і, побажавши жінкам здоров'я, вихилив одним духом. Жінки подякували і запросили його до своєї трапези. Купець подякував таким тоном, немов відмовлявся, а тимчасом захопив у них з газети складаним ножем шматок шинки і довго й старанно жував її, смакуючи.
— Добре! — сказав він і, настромивши на ніж ще один шматок шинки, відрекомендувався жінкам:
— Купець... по галантереї... Що? Гільдії? Я без гільдії. Я задоволений тим, що є.
Потім налив ще півсклянки коньяку і заховав пляшечку до кишені, бо жінки від його частування відмовились. Вихилив коньяк з склянки і голосно проковтнув його. Потім, не поспішаючи, взявся за пиріжки.
Тепер усі троє дружно чавкали, ковтаючи разом з їжею й слова.
Надія зранку не думала про їжу. Підвела голову і побачила, як пристав з сусіднього купе дивиться на неї. Не зрозуміла, чи він зацікавився нею, чи просто з нудьги блукає очима по вагону. Думала про те, що добре було б і їй, щоб не викликати підозри в пристава, взятися й собі з виглядом безтурботності за снідання. Та це було над її сили.
Пристав не одвертав од неї свого погляду. Тоді дівчина удавано позіхнула і знову взялася за книжку.
— Десь я зустрічав вас...— промовив несподівано до неї купець без гільдії.— Не пригадую... Але ваше обличчя мені добре знайоме.
Загірна подивилась на нього суворо, роздратовано, і купець без гільдії заметушився.
— Пардон... мадемуазель... Вибачайте. У мене така вдача — як випив, то іншим не даю спокою... Більше я — ні слова... Читайте спокійно.
Потім показав відставленим великим пальцем за плече, назад, до купе з Григорієм і вартою:
— Везуть...— голос його притих до шепоту.— І звідки? З нашого Чернігова!.. Значить, і в нас вони є... Голубчики!.. Не можу .втямити. Тисячу літ стоїть місто, тисячу літ спокій і благодать. Чого ще людям хотіти? Є робота, є хліб і картопля... Є святині, що тішать православну душу. Чого людям треба?! — закричав раптом він і, злякавшись, знову перейшов на шепіт.— Я люблю людей Що я без них? Але, скажіть, чого вони хочуть?
Надії не до вподоби була його розмова, і вона знову нахилилась над розкритою книгою. Тоді купчик без. гільдії підсунувся ближче до жінок. .
— А ви до Києва?
— До Києва. У Лавру везу дочку. Ще не була ніколи... У нас завод — свічки робимо... Дочку заміж віддаю. От перед весіллям хай побуває...
Купець був зворушений такою відвертістю старої жінки, їх розмова перейшла на родинні теми. Потім до купе зайшов пристав і сів проти жінок, біля Надії, з явною метою розважитися й собі. Від розмов про зятів, придане і архієрейський хор перейшли на Державну думу. Пристав, коли говорив, то все оглядався в бік
Надії, бажаючи, певне, почути підтвердження своїх думок від неї. І їй доводилось іноді якось висловлювати й свою думку. І пристав і купець без гільдії відразу ж поставились до Надії з повагою. Певне, їм імпонувала її суворість і небагатомовність.
А Надія запитувала себе: підозріває її пристав чи просто хоче розважитись? І, немов відповідаючи на її насторожені думки, пристав почав говорити про соціалістів і студентів, що намагалися пройти в Думу.
— А я гляну на людину,— говорив він, завзято підкручуючи довгий чорний вус,— і бачу, чим вона дише. Порядну людину відразу пізнаю,— і він уклонився поштиво в бік Надії,— а коли ти агітатор, то переодягайся хоч би й у спідницю — відкрию, тільки гляну...
Володарка свічного заводу, що після сніданку і чаю з ромом не витримала політичних розмов чоловіків і почала дрімати сидячи, раптом кліпнула очима і вставила своє:
— Порядні люди богом мічені, а злодії і крамольники — чортом... Прости господи...— вона перехрестилась і вмить знову задрімала.
Пристав попросив дозволу закурити, а купець без гільдії випередив його і галантним жестом підніс розкритий срібний портсигар. Пристав .подякував і взяв цигарку.
І знову поточилася нудна подорожня розмова. Надія намагалася не брати в ній участі і прислухалась до розмови вартових унтерів у сусідньому купе. З уривків, які ловила вона, можна було зрозуміти, що один з унтерів хоче трохи відпочити... У нього було якесь чергування вночі, він не спав і тепер хотів заснути. Через хвилину Надія почула, як він гуркотів чобітьми на лаві, вкладаючись спати. Це було добре, і Надія терпляче почала вичікувати слушного моменту.
Вона сіла в поїзд з надією допомогти Григорію втекти. Організація не хотіла втрачати Григорія Камищука і, поки не пізно, треба було організувати йому втечу. Мали зробити це без Надії, але вона настояла, щоб на цю операцію було призначено й її. Все мало статися в Києві на вокзалі. Там уже було троє товаришів, які чекали на прибуття поїзда і все підготували для втечі.
Сидячи в вагоні, Надія боялася, що втеча може не відбутися, Григорія одвезуть до тюрми і... тоді не було шансів на порятунок. Ця думка не залишала її.
Григорій був близько, за яких два кроки від неї, за стіною, але не чути було його голосу, кроків, ніякого шуму. Цe дивувало Надію. А проте вона уявляла: Григорій сидить біля зачиненого вікна і дивиться на лани, луки й ліси, що тепер особливо чарують його своєю широчінню, багатством травневого вбрання, млосним духом привілля. Можливо, він думає зараз про неї. Згадує, як рік тому одної із таких же травневих неділь вони вдвох плавали човном по Десні, далеко за містом блукали в лісі, мріяли про майбутню роботу, про свою майбутню долю.
Пам'ятає вона розмову одного ясного травневого дня на високому березі Десни, за Черніговом. Вони сиділи, майже заховавшись у траві. Внизу, коло води, безпорадно лежав їх човен, якого вони витягли на пісок. Вона читала впівголоса "Что делать?" Леніна. Григорій слухав, напівлежачи на лікті, і поволі жував травину. Пам'ятає, як він спинив її читання і несподівано промовив:
— Знаєш, Надіє, я ніколи нізащо не відійду від боротьби, хоч би мені загрожувала й петля.
— Чому ти про це говориш?
Вона подивилась в його обличчя і нервово стисла плечима.
— Так... Прийшло в голову... Та поки це станеться — ми ще поробимо... Ще поморочаться з нами архангели.
Він засміявся і жестом попросив її продовжувати читання.
І все ж таки було весело, радісно... Невідоме майбутнє усміхалось їм. Як швидко і несподівано все закінчилося...
В кутку купе, сидячи, дрімала побожна мамаша. А проте завжди, коли дочка занадто захоплювалась розмовою, вона розплющувала очі. і дочка відразу опановувала себе й приборкувала в собі охоту до розмови з чужими чоловіками. Ти не дозволялось багато говорити, а личило тільки коротко і стримано, без жодної усмішки, відповідати на запитання.
В вагоні панувала нудьга. Бракувало цікавих людей, не вистачало тем для розмови. Купчик без будь-якої церемонії незабаром розтягнувся на полиці і захропів. Панночка випадково зайшла до сусіднього купе та й залишилася там. На обличчі пристава засвітилося задоволення. Він немов тільки й чекав цього. Кахикнув по-змовницькому разів зо два і, галантно пробачившись, запитав Надію:
— Можна поцікавитись — далеко їдете?
— До Києва,— зовсім необережно відповіла дівчина і схаменулась: зовсім не слід було йому про це говорити. Пристав блиснув зубами.
— Прекрасно... Значить, разом: я теж до Києва... Маю важливе доручення.
І раптом Надія вирішила, що з приставом треба розмовляти, треба тримати його біля себе. Незабаром передбачалась пересадка на київський поїзд, і в неї буде привід їхати знову разом і не викликати в цього поліцая підозри. Вона змінила свою звичайну стриману манеру.
— Ви з Чернігова? Мені здається, я вас зустрічала там...
— Дуже можливо... Мене там, правда, ще мало знають... Я нещодавно туди перевівся з Одеси.
— О, з Одеси до Чернігова!.. Яка рація?
— Була рація... Сам навіть просився.
— В Чернігові нудно...
— Мені весело. Тим більше, що я часто дістаю різні відповідальні відрядження до інших міст. Наша робота швидше небезпечна, ніж нудна.
— Що ви кажете — небезпечна?.. Невже небезпечна? Здивування Надії явно подобалось приставу. Він гордо поглянув на неї.
— Ми охороняємо державний лад, а це в наші часи небезпечно.
—— Не уявляю.
— О, є багато людей, що їм ми, охоронці ладу, не до серця...
Пристав на мигах показав на сусіднє купе, хоча розмовляли вони впівголоса, щоб не прокинулись пасажири, і їх все одно далі цього купе чути не було.
— А хто там? — таємниче запитала Надія. І пристав, запалюючи цигарку, недбало, немов між іншим, кинув:
— Державний злочинець... Замах на губернатора.. В минулому коло десятка терористичних актів... Військовий суд... Петля...
— Що ви кажете?! Це жахливої Він, певне, страшний?..
— Прегидка мордяка... З першого ж погляду переконуєшся, що це злочинний суб'єкт. Але бувають подібні люди й з приємними фізіономіями, навіть жінки...
— Не уявляю! — вигукнула Надія.
— Запевняю вас. Навіть вродливі. Я сам якось мав справу з революціонеркою, що була красунею. Вона стріляла в мене з браунінга.
— Просто важко повірити!.. — все дивувалася Надія. — У Чернігові?
— Ні, в Одесі.
— Дуже цікаво!
(Продовження на наступній сторінці)