«Нанана Бoceлe» Володимир Свідзінський

Читати онлайн казку Володимира Свідзінського «Нанана Бoceлe»

A

1 c.

    Зулуська казка

    Утім краю, відкіль весна нам перші вісті шле,
    Була собі вдова одна — Нанана Боселе.
    Дві дівчинки росло при ній і ще дитя мале.
    І кажуть люди,
    що вдова поставила свій двір
    Коло дороги, де блукав і кочовик, і звір,
    І що двора не прихищав ні тин,
    ні частокіл,
    Нанана смілива була і певна власних сил.
    От сталося, пішла вона у гай по вітролом2,
    Аж до оселі слон бреде, виляючи хвостом,
    Неначе скирта лугова, оперта на стовпи.
    Від човгання незграбних ніг
    здвигаються степи.
    "Які дівчатка чарівні! — зітхнув він: —
    Ох-ох-ох!
    Одна чорнява, друга ні, та що? Я з'їм обох!"
    І проковтнув обох дівчат, лишив мале дитя
    Та й геть пішов. Напасник звик чинити
    щохотя3.
    Тоді вернулась Боселе: "О темний світ мені!
    Де милий цвіт життя мого —
    дівчатка чарівні?
    Чи то здобичники4 лихі взяли їх у полон?"
    Дитина їй: "Твоїх дівчат із'їв великий слон,
    Старий-старий, з одним іклом!" —
    "Вони померли?" — "Ні,
    Не відаю, адже ж вони, як кірочка, міцні".
    На другий ранок, ще з роси не висохла лука,
    Бере Нанана гострий ніж, гладушку молока —
    І просто в степ. Іде та йде, аж ось прийшла
    над яр,
    Де жив потужний леопард,
    чиє кубло — чагар.
    "О леопард, ти скрізь бував: скажи,
    нема вістей,
    Де велет-слон з одним іклом, що з'їв моїх
    дітей?"
    Стряслося листя на гіллі, а в загороді бик,
    Коли озвався з чагаря жахної пащі рик:
    "Він там, де камінь край води стримить,
    як білий зуб,
    І де над каменем шумить широковерхий
    дуб".
    Нанана знов іде вперед, іде не день, не два,
    Коли проглянула з куща рогата голова,
    І очі темні, і в очах замислена печаль,
    І ніжна мордочка жує солодкий чорноталь.
    "Газеле, матінко, скажи,
    де капловухий кат,
    Великий слон з одним іклом, що взяв
    моїх дівчат?"
    "Шукай, де камінь із землі стримить,
    як гострий зуб,
    Іде над каменем росте високостанний дуб".
    Нанана далі в степ іде, всіх звірів обійшла,
    І мова всіх одна була. Нарешті спроквола
    Зринає дуб із-за горба. Ось камінь край води
    Біліє гострим щолопком. Нанана йде туди.
    Прийшла — а там великий слон з надламаним
    іклом
    Стоїть, мов пагорок живий, виляючи хвостом.
    Нанана каже:
    "Батьку мій, чи ти не мав вістей,
    Де велет-слон з одним іклом,
    що з'їв моїх дітей?"
    Озвався неохоче слон: "Не чув я; далі йди.
    Шукай, де одинокий дуб і камінь край води".
    Тоді Нанана: "Не дури! Ти сам — той підлий
    кат,
    Гультяй, бродяга світовий, що з'їв моїх
    дівчат.
    Ягнятка милі! Я для вас пройшла степи
    й гаї..."
    Розгнівався великий слон та й проковтнув її.
    Тепер спокій! Куняй собі в тіні лапатих віт...

    Прийшла вдова в слонів живіт,
    а там великий світ!
    Блищить вода, цвітуть сади, красуються ліси,
    Багато скель, багато сіл, худоба, люди, пси;
    Коза на прискалку стоїть, леліє ковила;
    Тут птах зривається з кущів,
    як золота стріла,
    Там райдуга встає з-за гір на дивоглядь очам.
    Своїх дівчат маленьких теж
    Нанана бачить там.
    Прийшла, дала їм молока.
    "Ну що, ну як у вас?"
    "Недобре, мати, голод, сум,
    та ми спимо весь час".
    "Які ви дивні та чудні! —
    Нанана їм на те. —
    Адже ж у звіра м'ясо є, чому ж ви не їсте?"
    Ага, прийшла й тобі біда, розбійнику старий!
    Нанана накладає дров — і ось вогонь жаркий
    Ярує, нишпорить, сичить,
    мелькає між полін
    І рветься вгору тут і там
    за димом навздогін,
    Вдова печінку у слона вирізує ножем
    І настромляє на рожен, і смажить над вогнем.
    І здивувались люди всі, що понивали там:
    "Ого! Дивись: слона їдять!"
    Зчинився гамір, гам,
    Всі ріжуть, смажать та печуть... Забувши свій
    полон,
    Весілля, грища завели... Тоді великий слон
    Сказав до почету свого: "Ой зле мені, ой зле,
    Відколи з'їв я жінку ту, Нанану Боселе;
    Як скорпіон, гніздиться біль у череві моїм!"
    Відрік на те гіпопотам, що був тоді при нім:
    "Владарю мій!
    Не прогнівись, що правди не втаю:
    Адже у тебе там людей — як цвіркоту
    в гаю!"
    І от минув великий час, і вмер владика-слон,
    Щоб стати здобиччю гієн, шакалів та ворон.
    Нанана каже:
    "Ну, ходім! Прощай, лиха маро!" —
    І розтяла його ножем, і вийняла ребро.
    Виходять півні:
    ку-ку-лук! погляньте-но, земля!
    Бики виходять:
    у-у-ум! яка краса — земля!
    Виходять кози:
    ме-ме-ме! — о радість, о земля!
    І люди вийшли сміючись:
    земля! земля! земля!
    І всі раділи: і старий, і жінка, і маля.
    Обдарували Боселе: хто дав отару кіз,
    А хто овець, а хто биків, хто борошна привіз.
    Додому з милими дітьми вернулась Боселе.
    Лише ступила за поріг, устріч — дитя мале,
    В долоні плеще: "Світе мій! Дівчатка чарівні!
    А я ж казала, що вони, як кірочка, міцні!"

     

    1 Зулуси (зулу амазулу) — один із народів корінного населення Африки (Південно-Африканська Республіка, провінція Наталь, а також Мозамбік, Свазіленд, Зімбабве тощо).
    2 Вітролом — хмиз.
    3 Щохотя — що заманеться, що завгодно.
    4 Здобичники — розбійники.

    Інші твори автора