Проти воріт навпоперек якийсь забудинок, теж мурований, — немазаний був, то й видно, що з білого каменя. Це стайня, маштарня, дроварня і комора під одним дахом, а той двірок — класи, — князь дав. Класи стоять по праву руку, як іти від воріт, і по дорозі по тім же боці на стовпі разбитий дзвінок висить. Все це було новина для Люборацької, що тягла через подвір’я перший раз сама не своя, наче зварена. Та де ж смотритель живе? Кого поспитати? Наче бог послав якогось панотця, теж з сином.
— За мною, — каже, — я вже бував тут.
Знов подякувала Люборацька богу і пішла. Минають класи, повернули в праву руку за класи, а там ще обернулись в праву руку і стали спускаться ступанкою наче в льох. Кожен ступінь озивався внизу, озивався і в душі нашої паніматки.
— Як до його приступити? — питала вона сама себе. І здалась на божу волю: що, — дума, — робитиме цей панотець, то й я робитиму. А що вже син того панотця, то йшов білий, як глина. Не втікло це від гострого маминого ока. — Бідні діти, — думає вона, — не дарма мої татуньо покійні кажуть було, що будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі…
Ступанка не довга була, східців шість, а там вправо ще ступанка в сінці, на два східці. Ступнів зо два зробивши сінцями, на ліву руку двері. Скільки тут молилося, зітхало! Скільки плакало, ридало! Нема того, щоб перелічив. Топтавсь і я тут… Здається, з меншим страхом ставали люди перед суд інквізиції, як отут. Душа, було, завмре, зовсім завмре, як муха восени. І землі під собою не чуєш, і світа перед собою не бачиш, тільки в вухах шумить та серце б’ється, як рибка на гачку. Вертаєшся, було, то наче ззаду чорт доганяє, — так помикаєш. Аж тоді трохи відійде на серці, як за ворота вийдеш та оглянешся, що нема нікого за тобою.
В цих сінцях панотець вийняв гребінь з кишені, розчесався, обтер чоботи полою, розчесав сина й узявсь рукою за клямку.
— Чи ви вже готові? — пита Люборацької.
— Пождіть, чи не забула-м чого, — відказала вона.
І стали вдвойзі, позадумувались. Діти стояли, як повкопувані; ще Антосьо не так, а що той, то як стовп — щоб поворухнувся!
— А що? ходімо! — заговорив далі панотець.
— То й ходім, — відказала Люборацька. Пригладив той коси, бороду, вуса; глянув на свій вузлик, що ніс смотрителеві, глянув в руку на гроші. Люборацька те ж зробила, і двері, тихо відчинившись, ще більш страху завдали. Чого б, бачся? Та вже хто його зна — чого, а чогось страшно, що й не сказати. Довго стояли "родителі", нім вийшов "єго високоблагородіє"; і кашляли і відкашлювались, — все коло порога; гомін чути, а самого нема та й нема. Як ось відчинились двері з другої кімнати і вийшов смотритель — стрижений, голений; ніс йому карлючкою, а очі світяться, як у кота, — здається, от і кинеться, як кіт на мишу. Вийшов і став. Поклонились панотець і паніматка.
— Здравствуйте! — заговорив він, пишно дивлячись, як панотець і паніматка на столі вив’язували калачі і вино; далі панотець підійшов до його:
— Мое вам нижайшее почтение! — каже. — І взялись за руки. Тут і щезло те, що в панотця в жмені.
Те ж зробила і Люборацька.
— Ваш сын первый раз? — пита Люборацької смотритель.
— Так єсть, ваше високоблагородіє, — відказала вона.
— А умеет он читать?
— Каже мій піп, що вміє, а я неписьменна. В церкві читав, сама чула-м.
— А ну, мальчик, прочитай нам что-нибудь, — заговорив смотритель до Антося і взяв книжку з стола.
— Вот это, — каже.
Куди як оторопів Антосьо!.. Господи, — в душі молилась паніматка, — допоможи ж йому!
Та книжка була псалтир гражданського друку. Антосьо вмів лиш по-церковному і то читав на наське, а не на московське, то й почав: блажен муж ко-то-рый не хо-дыш по пуши…
— Того стоило б попушить, кто тебя учил читать! — тукнув смотритель. — А кто он таков? Кто учил тебя читать? — запитав далі.
— Га? — озвавсь Антосьо.
— Питають, дурнику, хто тебе вчив читати, підхопила мати. — Кажи: татко.
— Татко, — за мамою сказав Антосьо.
— Мій старий сам його вчив, — додала Люборацька.
— А сам-то он где учился?
— Ми люди старосвітські. В школах мій старий не бував; так, коло дому навчився.
— Так и видно, — заговорив смотритель, — не так бы дитё читало. Его бы стоило попушить, чтобы не брался, коли не способен. А где вы остановились?
— Ще нігде, — каже Люборацька.
— Ну, так ступайте к Волоской.
Ввесь оцей час панотець стояв коло порога з сином.
— А вы где? — пита смотритель.
— У Волоской, думаю, — озвався панотець, — если будет ваша милость позволить.
— Хорошо! — І пішов собі назад, звідкіль вийшов, а ці і собі пішли.
— Що то за Волоська? — спитала Люборацька панотця, як уже вийшли з того підземелля.
— Та то вдова, дячиха.
— Тут якась вже вербувала мене до себе й сказала, щоб до Волоської питатись, — чи не вона це буде?
— Та сама, — підхопив попович, — другої Волоської нема.
— Як там у неї — добре стояти?
— Ні, — каже попович, — я вже рік там, а нічого доброго нема.
— Чого ж так смотритель за нею? — пита паніматка.
— Платить, — каже панотець.
— Та ще й доносить, — додав його син, — іноді ще й підбреше. То смотритель й любить її.
— Он як!.. А чому ж в другім місці собі станції не знайти?
— Опісля злитиметься смотритель, — заговорив попович, — й буде за що, чи ні, так і б’є.
— Хай йому цур! — озвалась паніматка.
— І я кажу, — каже панотець. — Лучче нехай вже дитина так перемучиться, а додому приїде, то відживиться, аніж мають нізащо здоров’я відняти.
— Добре мої покійні татуньо говорили, — подумала Люборацька, — що то будуть не ученики, а мученики; не вчителі, а мучителі. — Далі заговорила: согрішили ми перед богом, прогнівали його милосердного! Недарма стоїть написано: нашлю на вас мучителів, грабителів, розорителів, і вкорочу вам, як будете злі… Не одному дитяті за наші гріхи тут віка вкоротять, — додала сумно.
— А що не одного талану позбавлять, то й бог забув, — додав панотець.
Так, то іначе, а все на один лад кметуючи, дійшли вони аж до Волоської, покинули дітей своїх і поїхали, розпивши могорич. Що то вже плачу, як мати виїжджала, а виїжджаючи наказувала: "учись, синку, а то будеш битий". — Антосьо не бував дальш Тернівки — і то з матір’ю, а тепер остався за дев’ять миль! і гірко плакав та щиро. Та плач, хоч і цілий океан-море наплач, а лиха не обійдеш, не об’їдеш. І мати сплакала і поїхала, поцілувавши сина в голову.
III
Від жнив аж до різдва бідував Антосьо у Крутих: і страху не раз набрався, аж крізь сон жахався, і голодом не раз намлівся, і всякої нужди натерпівся, і чого не було? Як приїхав додому, то сестри зустріли його на подвір’ї, ввели в хату, а там батько збирався "з молитвою йти" і вже стояв зовсім готовий.
— Здоров! здоров! — каже старий, як Антосьо підійшов привітатись. Та, привітавшись, і став неборак під грубою. А батько підійшов до його, погладив по голові й каже:
— Змерз, га?
Антосьо нічого нe відказав і навіть не подививсь на батька.
— Та подивись-бо на мене! — каже тато і взяв його рукою під бороду та й підняв голову. Та голова підвелась, а очі в землю дивились або по боках.
— То й не подивишся на батька? — каже панотець. — Не візьму ж я тебе з дзвінком, як з кропилом піду! Візьму паламарчука!
Антосьо й глянув, та зараз же спустив очі додолу. О. Гервасій відступився: — нема часу, — каже, — треба з молитвою йти; — і до жінки: та який мізерний став!
— Або ж там не вимучать? — озвалась паніматка. — Не доїсть, не доспить. Не даремне мої татуньо покійні було кажуть, що то будуть не ученики, а мученики…
Нічого не відказав панотець: взяв патрахиль з хрестом і требником, взяв патерицю і пішов з хати; в сінях гукнув на міхоношу й потяг за ворота. Тоді тільки паніматка завважила, що тут й дочки стоять, та й гукнула:
— Ви чого стоїте, як свічки? І ти, корова, стала? — себто до Масі. — Гайда мені пшеницю вибирати!
В тій стороні кутю варять пшеничну, а не ячмінну, як в гетьманщині, ще й не сяке-таке зерно беруть, а вивибирають щонайкраще. Вже за кілька день сидять над решетом, в кого баба є, а в кого дітвора. І паніматка погнала своїх до "длубання". Антосьо не пішов за гуртом, а потяг на двір та поліз по стромах шукати чого на санки. До вечора ще й насковзався. Там все гори.
Всі такі панотці, як о.Гервасій, росли, мовляв, у громаді, і хоч вийде на попа, а серце йому все-таки лежить до гурту. І вже хоч старий, а не цурається давніх компаністів: то іграшки спогада, то се, то те. І все давнє відживало й до громади його тягло. А кому не любо оглянуться назад себе, спогадать свою провесінь, спогадать ту пору, як не знав луччого вбрання за білу сорочку та червоний поясок, що мати сама з скрині вийме, сама й підпереже синка; як не бажав від світа нічого, лиш коли б побігати з хлопцями? Не бачачи нічого злого на собі, такі батьки й своїм дітям не боронять жить, як самі жили. І о.Гервасій так. Хоч світ тимчасом багато відмінився, на громаду стали позирать не тим вже оком, а він було ще й сам каже Антосьові: "та ти пішов би між хлопці, погрався б! Чого нидієш в хаті!" А хто не був дитиною? І Антосьо як на вітрі полетить. І жди його аж ген-ген.
— Та ти хоч попоїв би, — скаже мати. А Антосьо лизне що, та й побіг.
— Вже наївся, — каже.
— Хай біжить! — озветься тато, — навганяється, смачніш пополуднує.
(Продовження на наступній сторінці)