— Чи далеко ж бог провадить?
— До Браславля.
— Чи в саме Браславля, чи поблизу?
— Поблизу, — відказав той.
Через годинку часу панотцевим коням було скількома пудами тяжче, бо й Робусинський їхав.
— Що ж ти, синашу, сирота, чи так безталанний?
— Сирота.
— А ще довго лямку терти?
— Вже дотер.
— Себто вже кончивший?
Посоромивсь Робусинський признатись, то й каже:
— Ось білет на женитву. Вже на попа.
— Торкай! — гукнув старий на дяка. — Хай і кобилки знають, що кончившего везуть.
Хльоснув дяк, конята шарпнули й бричка хутче покотилась, — і таки добре, бо з гори було.
— Ге, — почав далі старий, — то твоїй матері вже можна заспівати: "богослова родшую!" Ге!.. А думаєш женитись? — додав.
— Не як же й попом станеш.
— А я дівчат таких знаю! таких… А якої ти хочеш: хазяйки багатої, гарної, розумної, чи щоб все разом?
— Найлучче, якби все разом, а пройма, коли б гарна й багата.
— Добре, синашу, загадуєш. А на себе ж ти дивився? Та ти, голубчику, такий мерзкий вдався, що й свята з неба не полюбить, хоч їй вже й не треба хлопця…
Кліпнув оком Робусинський і мовчить, та зажарившись, ще поганший став. А старий поглянув на його й шавкав:
— Ти ж, небоже, не гнівайся, а бігме такий-єсь вдався, що аж фе! Гидко й спогадати!
— На те я, — каже Робусинський, — хлопець, щоб на красу не зважали.
— Твоя правда, — озвавсь старий. — А наші попи так: хоч квач — товкмач!… Та я берусь сватати, а не знаю, як звати молодого?
— Іпатій Робусинський, — каже той.
— Ну, пане Робусинський, — почав панотець, — так поїдем свататись, га? Та ймення ж бо маєш, — додав, — клапатий, клапатий! Коли б ще сліпий та жовнуватий, то й малювати не треба б… Проте женитись поїдем. А я гарну тобі дівчину за хустку виміняю!
В таких і інаких розмовах проїхали вони й день, і другий. Старий не пустив Робусинського до дядька, а взяв до себе. І вже вибрались за Буг і Теплик минули. Чимало лісів переїздили вони, а оце в’їздили в страшний-страшенний, в Бутову. Дуби аж небо підпирають, липи порозростались, кленина, чорноклен, берест, грабина, низом ліщина, свидина, гордовина й всяке дрібне дерево. Аж любо оком глянути.
По дорозі від Теплика до Кам’янок єсть поперечний яр і повздовжній видолинок. Тим яром річка текла, тим видолинком дорога йшла, — там гуляли гайдамаки й була гайдамацька криниця. Тепер там лани й проміж пашні пні чорніють та де-де дубки літорослі, або старі голінасті. Витяли пани ліс, вода висохла й від річки рівчак зостався, а від криниці й сліду нема; й усе дуби — кривундяча, обчімхані, що гілля на вершку, мов шапка на дрючку. Хто б догадався за літ тридцять назад, що в Бутові не буде де від сонця сховатись, що в Бутові не буде кілка на заколесник?… А так воно сталось! Тоді вже тяли Бутову, як оце старий їхав з своїм молодим. Вбираючись в гущавину, де саме холодом повіяло, панотець каже:
— Тут треба коні попасти, та й самі покачаємось в траві.
Звернув дяк з дороги й стали під липою. Поки дяк коні то розпріг, то попутав, панотець відійшов трохи набік і розпростерся на траві. Робусинський і собі ліг недалечке, виставив грудницю, щоб провіяло.
— А знаєш, синашу, що я тобі скажу? — почав панотець розмову.
— А що? — питає Робусинський.
— Я їсти хочу.
— І я не від того.
— То ходім та води нап’ємось, — каже панотець. — Тут близесенько чудо, не криниця! Гайдамацька зветься.
— Ходім, — озвавсь Робусинський.
Піднявсь панотець на ноги, встав і Робусинський та й пішли дорогою, а там звернули набік і пішли стежечкою, спустились в ярок, придержуючись за ліщину тощо. З-під коріння з-під верби джерело било, що й кулаком не заткати. Добрі люди викопали ямку й вправили кадіб та й стала копанка. Той тільки пив воду з копанки, хто приходив з банькою тощо — й то не тут, а там, куди воду ніс; тут же всі — і старі, і малі — нагинались до джерела, пили — не відпивались і води не каламутили. Мало цього, ще й умивались. І панотець потурбував свою старість: нагнувся до джерела, аж почервонів і бороду помочити не жалував. Напивсь і Робусинський, та вже листочком, а не нагнувся.
Вернувшись до брички, казав старий дякові вийняти ящик з ковбасами та пляшку горілки й розіслались під деревом закусювати. Закусивши та заснувши, рушили з місця; а на вечір були вже у старого коло столу. Ні роду, ні плоду не мав старий, то й рад був, що жива душа є в хаті, а не знав, що та душа часник їла. Причепурив його на свій кошт, назначив йому коні й хурмана.
— Це тобі, — каже, — їздь, розглядай!… А приход добрий зайняв єси, то й посватаєш хоч яку кралю.
Погана врода допомогла Робусинському.
Поки він виходився з жовнів, ректор семінарії став архиреєм, а інспектора там же ректором зробили. Любивши Робусинського в семінарії, цей не цуравсь його й після, і як став приставляти архиреєві, що природа його скривдила тощо, то й витупкав йому добру парафію, — чуть не найлуччу на все Поділля. З таким білетом до кожного батька приступиш, а в тім і вся штука, щоб батькові подобатись, бо на дівчат рідко хто зважа: й дикий кінь приручається, а жінка присмиріє, — думають попи.
З такими фундушами шатнув Робусинський по панотцях, де тільки чув дівчат.
А тимчасом під Солодьки підкочувавсь віз, а на йому сидів Антоній Люборацький — кончивший курс богословських наук. Бакени мав густі та чорні, вуса добрі, очі бистрі та живі, чоло високе, лице не назбит біле, бо не шанувався, і на щоках кров грала.
Тією ж дорогою їхав оце Антосьо, що й тоді, як уперве вертався з шкіл, ще з Крутих, додому. І тепер, як тоді, збожілля шелестіло, й снопи то стояли, то в п’ятках лежали; так же рябіли женці, так же чорногуз дибав по горі, коники ловив; і Солодьки так же звільна виказувались з-за гори, — все так же було, як і в давнину. Та сам Антосьо вже не такий був; вже не рвалось йому серце додому, не кипіла кров до отця-неньки, не тягло на баштан, не манили до себе ті білі хатки в зелених садочках, ні та убога дерев’яна церква, що понуро стояла серед села, од свята до свята на всі замки позамикана. Не ждали хлопці, ні їх бистрі коні… Сидів неборак, наче задумавшись, а справді дививсь на стебелину, що виставилась з вічка, тряслась, дрижала разом з ним, разом з бричкою. Не хутко побачив він, що й його батьківську хату на підмурку з подвір’ям видко було, як на долоні.
— Тпррру! — став візник під коливоротом. Лановий, постогнуючи, виліз з куреня ворота відчинити, а Антосьо виглянув з брички.
— Здорові були, мої Солодьки! — подумав собі й зітхнув. — Солодьки, Солодьки! — каже сам до себе, — а життя гірке — не солодке…
— Це ви, паничу? О! дай же вам, боже, здоров’ячка! — привітав лановий.
Привітав його й Антосьо добрим словом, — пізналися! Це той самий дід, що назад тому п’ятнадцять літ на баштані сидів, як Антосьо ще був дитиною.
— Що ж, паниченьку, — зашавкотів старий, — ви може на батюшку до нас їдете?
— Як то?
— А хіба ж ви не знаєте, що у нас батюшки вже нема?
— Нічого не чув.
— Ого! вже другий місяць, як повезли…
— Куди?
— Но! — гукнув візник.
— Їдьте в двірок! Паніматка вже на старім обійстю.
— Що воно таке? — подумав Антосьо. — Якісь дива виробляються! Не дурно ж мені й так сумно було цілу дорогу.
От вже й греблю проїхали й до хати повернули, а сумно Антосьові: не прояснювалось, не легшало на серці, ні разу не вдарилось як інакше, що от-от материн голос почує… От і з ворота в’їхали.
Давно вже Антосьо був на цім дворищі, і за серце його стиснуло, що від усього пусткою відгонить… Ось перед вікнами здоровий хрест новий, на тин спертий. Нікого-нікогісінько нема, тільки гусей купка перед порогом, квочка з курчатами ходить та хлопчик серед подвір’я рукав собі гризе, й кінь випав йому з рук.
Не пізнав Антосьо, що це Фоня, бо таки виріс, і вже не в червоній сорочці, а в білій; рукави заялозені, поморщились на ліктях, що аж короткі стали, штанці також збіглись, ноги босі та чорні, а волосся на голові аж побіліло від сонця. Більше навіть собаки не було.
— То ти Фоня? — почав Антосьо. Фоня вирячив очі.
— Фоня! а, Фоня! где папа? — почав Антосьо знов.
— Дя-дя! — закричав хлопчик і драпонув поза хату, тільки закурілось.
— От тобі й радість! — подумав Антосьо й каже до візника: — позносиш, я скажу, куди. — Й пішов до хат.
Всі двері повідмикані були, то не трудно здогадатись, що хазяї недалеко. І справді, поки візник позносив, поки що, прийшла мати вже в сльозах.
— Синку мій, синку! — заголосила зразу. — Нема вже Орисі!
— А де ж? — якось жалібно промовив Антосьо.
— На цвинтарі, синку! От і хрест для неї. Тільки й заробила в свого Тимохи, що чотири дошки, а хрест я вже своїм коштом ставлю.
Щоб затамувати сльози, Антосьо почав ліпити куричку, й питає:
— Де ж Текля?
— Поїхала за малярем, щоб хрест сестрі помалював.
— Буде, мамко, бо й я буду плакати!
— Плач, синку! плач та молися, бо Орися й без сповіді вмерла!
— О господи! Чи ж в таку годину виїхав, чи що! — каже Антосьо, й смокче ту бідну куричку, а сльози йому аж на жилетку течуть.
— Отой собака… — хотіла щось говорити стара, та Фоня виглянув у двері. — Ходи до мене, сирітко! — почала вона.
Ввійшов Фоня
— А хто це? — питає вона його, показуючи на Aнтося.
— Дядя, — озвавсь хлопець.
— А мама де?
— Татко вбили пляшкою.
— А татко де?
— Повезли у фурдигу.
— А й ти такий будеш, як твій татко?
— Ні.
— А який же?
Не відказав хлопець, а став пручатись, — пустіти мене, пустіть!..
(Продовження на наступній сторінці)