— Он с Ковинским в косточки играл, когда мы пришли к нему в квартиру, — сказали ті, що привели Антося.
— Ты с Ковинским сошелся? Ты знаешь, что такое Ковинский?… Зараза!
Як почав, як почав вговорювати, то Антосьо те згадав і заплакав. А в сінях чути: — гу! гу! — то б’ють.
— Ковинського! Ковинського! — почали ученики.
— Слышишь? — каже учитель.
— Слышу, — відказав Антосьо.
— То и тебе будет. Считай!
Налічили і сорок, і п’ятдесят, і шістдесят.
— Довольно! — хтось крикнув. І все стихло, тільки чути: о-го-го-го! о-го-го-го!
— Считал? — питає учитель.
— Шестьдесят, — каже Антосьо.
— То и тебе будет, если не будешь учиться.
— Буду! — каже Антосьо.
— Смотри же! ступай на место! Антосьо сікнувся до первої парти, де попереду сидів, бо був п’ятим в первім розряді.
— Куди? Куди? — заговорили ученики. — Твоє місце на Кавказі! — Кавказом звуть останні парти, де сидить "гебесня". Поки Антосьо чобіт шукав, написали нові списки і його знесли в третій розряд.
Пішов Антосьо, понурившись, і сів та й думає:
— Не буду ж я вчиться, коли мене тут засадили межи гебеси.
Як виходили з класа, учитель наказав, хто поблизу живе коло Антося, щоб його мав на оці і конче привів у клас; то Антосьо прийшов і на другий день. "Спросив" його учитель, а він ні слова не знає; ні слова йому й не сказали, тільки вибили.
Як цього тут натягали, Ковинський приходив до його станції: "дурак, — каже, — пішов у клас, коли ще не сховався". — На третій день Антося знов вибили, на четвертий знов. Так і щодень били до суботи. До суботи не бачився він із Ковинським, а тоді старші знов звели їх, — по черешні послали.
— А що, — каже Ковинський, — як тобі здається, добре ходити в клас?
— Та хай йому сто чортів!
— Ото було мене слухати, а не "приліжних".
— Вже не піду більше.
— І добре зробиш!
— А як сключать?
— Та що? паламарем будеш, опісля вийдеш на дяка, там в стихар посвятять, там в диякона, а там і попом зроблять.
— А ваш тато чому так не зробив? — поспитав Антосьо.
— Мій тато? ге! він одно, що неграмотний-таки, чуть тільки читає, — а друге, що овдовів. Здурів та змолоду оженився, та ще й старшу за себе взяв, то не злюбив, що скоро постарілась, і почав бити, щоб умерла. Тепер вже й кається, що молоду взяв; та ба! старої з гробу не підійме, а молода молодших шука. Якби не це, то й тато давно вже попував би. Та ти думаєш, паламарем зле бути? Викинь собі з голови! Мій тато зуба із’їв на паламарстві, а на долю не нарікає.
— Все ж таки лучче бути попом, або хоч дяком, аніж паламарем.
— А хіба ти думаєш, що так і скінчиш? Не тепер, то опісля сключать, а все буде тобі; та ще й наб’ють попереду. То не лучче ж без клопоту обійтись? Я собі подам на "изучение" до якого дяка, або таки й додому, та буду ходити по парастасах, та по весіллях, та на вечорниці! І голова не заболить! А "приліжні" все тремтітимуть, щоб не побили. Що й казать! — з радістю крикнув Ковинський, аж підскочивши, і пішов вибриком, лиш закурилось.
В понеділок Антосьо вже й не пішов у клас: втік до Ковинського, ще всі спали. Як пішли в клас, Антосьо з Ковинським пішли по садках.
— "По лености" тебе записали, — сказали Антосьові ученики, прийшовши на обід.
— Овва! хай пишуть! — відказав він, сидя на кроваті й ногами гойдаючи.
— А битимуть!
— Овва! хай б’ють! чи то мені первина! Хай би були спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені байдуже.
X
Так пройшов час до самого екзамену. Антосьо все втікав, все ховався; і Ковинський все йому торкотав своє. На екзамен Антосьо позичив чобіт і пішов.
— Почему ты в класс не ходил? — поспитав смотритель на екзамені.
— Не было сапогов, — відказав Антосьо.
— А почему не учился? — поспитав той.. Антосьо мовчав, то учитель каже сміючись:
— Не было охоты.
— Так вот мы поддадим ему охоты. Взять eгo! — гукнув смотритель.
Розтягли сірому і вчистили мало не копу. А він, неборак, щоб пікнув.
Останній празник цього року. Ковинського виключили, а Антося оставили на другий курс, ще на два роки. Як приїхав Антосьо додому, Мася і не подивилась на його, все однакова була, та він перемінився: вже не побіг, вигадуючи, як торік; а наче боявся, наче соромився, наче одурів. Став собі коло порога, та й стоїть, обдертий, обшарпаний, лиш чухається.
— Чи нема в тебе куки? — поспитала мати.
— Ні, нема, — відказав Антосьо.
— Треба тебе поськати, — каже Орися.
— Ні, не треба! — озвався Антосьо, все стоя на своїм місці.
— Чого ти наче чужий? — каже мати. Лупнув неборак очима і мовчить.
— Антосю! ти чуєш? — заговорила Текля, веселенька та здоровенька, ласкаючись коло матері. Антосьо лиш очима лупнув і почухався.
— Чого ти мовчиш? — допитується Текля.
А він все мовчить, лиш очима поведе.
— А в нас баштан є! — заговорила мала в мами з-під руки та ще й з міною. Антосьо усміхнувся, та не тим дитячим, щирим усміхом, що від його аж іскри скачуть, а якось наче з-нехочу.
— Не, wilсzysko! — заговорила Мася, йдучи з хати, і погладила його через вид, як зближилась. Що, як би це вторік? А тепер і не поглянув: буду, — каже собі, — паламарем, а це попівна; треба привикать.
Ще до його заговорювали, і вже аж силою посадовили, а він мовчить, та й мовчить. Найбільше Текля чіплялась, та жибоніла-жибоніла і відступилась — та й почала плакать:
— Загордів, — каже, — як Мася, що вже й говорить не хоче!
А Антосьові й не в думці: вийшов собі на двір і сів на призьбі, та й грюкає ногами й думає: — оттут я торік татка бачив; оттам балакав з ними; а ось корогва стояла, як вони на столі лежали; он той кіл, що вони забивали, а я держав. — Все згадав сиротина і от-от заплакати! Вже і сльози навертались, і в горлі заболіло, як перед плачем, і самі лиця кривилися, і брови моргали; та побачив хворост на купі й наче не він сидів на призьбі, кинувсь до хворосту й почав пруття витягати. Веселий навибирав повну жменю, зв’язав їх у різку і став бити по призьбі, та все приговорює: "а будешь учиться? а будешь? ото тебе; учись!" І другим голосом, наче плаче: "буду, господин учитель! ей-богу, буду!" І знов першим голосом: "я знаю, что будешь! секи его! лучче-лучче-лучче-лучче-лучче-лучче!" І тим другим: "ой-ой-ой! ой-ой-ой! господин учитель, помилуйте! ой-ой-ой!" Як наб’ється вдоволь, то й крикне: "довольно!.. следующий!" I почав, начебто той проситься: "господин учитель! я уже буду учиться". Та таки не помилував: почав сікти та приговорювати; там "следующего" позвав, і бив та й бив. З призьби шматками глина летить, а він примовляє: "ото тебе, знай! ото учись! А то вы уж разобрали себе!". І на цей лад балакаючи, знов зв’яже різку, і знов те ж починається.
Спочатку йому минало, а далі почали й сваритись, не так хто, як Орися; тепоруха була, то й сердилась що призьби пооббивав, а її треба мазать. Згодом і штовхать-таки почали, а хлопець, що той чорний віл, лиш боками поведе, як його штовхнуть. Так, шукаючи пруття на різки, аж хворост розвернув. А що вже тих цурпалків, що відлітали, то не раз і в борщі було. Тільки й роботи мав Антосьо за всі вакації, що хльостав та й хльостав. Було іноді і вийде з подвір’я. Ну, думають, на баштан потяг. Вишлють чи вечеряти, чи обідати, а його там і не було: як не в лозах різки плете, то де-небудь зариється в солому і пухне.
— Чому ти не підеш, не побавишся, як торік?— каже мати.
— Не хочу я, — озветься Антосьо, — з мужиками заходити; — і піде на тік, щоб з очей зійти, або й на баштан потягне на яку годину. Та й там хльоста, аж яри в землі повибивав. Здичавів хлопець, — думали вдома. А стара не забула спогадать свого покійного татуня; зітхне й каже: недаремно покійні було розказують, що то будуть не учителі, а мучителі! Оце так вимучили всю жвавість з дитини! А яка хороша була та жива яка!
Так і зріс він ні до чого. Що в йому кипіло, зараз виявилось, як тільки "попромували" його в четвертий клас. Та до цього ще далеко було. Не було другого Ковинського, щоб стать вище Антося, то на друге літо вже він перед водив: ні горох, ні садок від його не виховались, бо мав уже цілу компанію; а сам був хлопець ручий і на всі вигадки митець. Дав бог дарования, та лиха доля лиху дорогу показала, то й пропадало воно над різними штуками. Ще торік він показав себе, як вели з горохом до смотрителя, а на цей рік нових штук наплатав, що й не нарозказуваться. Чого вже молдавани не придумували, а спіймать його жодним способом не могли. Та раз таки застукали на дереві — ще й не самого, а з компанією.
— А ви сякі-такі! — закричав молдаван і вчепивсь до одного.
— Ось-де я, дядечку! — заговорив Антосьо з яблуні. Йому аби тих вимотати, а сам викрутиться.
Всі вже знали Антося й напосідались на його, та молдаван, пустивши того, кинувсь сюди:
— От я тобі, — каже, — ти думаєш, що й мене здуриш, як других! Злазь, — каже, — злазь!. — Здійміть мене, то злізу, — озвавсь Антосьо.
— Злазь, тобі кажу! — гукнув молдаван.
— Здійміть, то злізу; а сам не можу, бо дуже об’ївся ваших яблук. Та славні ж вони у вас!
Погукав той, погукав, та й лізе на дерево; а Антосьо все вище. Як побачив, що молдаван вже не скочить, бо високо виліз і в гілля вбрався, тоді сам по гілляці та до сливи, вчепивсь за верх і з’їхав на землю.
— Бувайте здорові, дядьку! — каже. І лиш закурілось.
— Бач! Га! отак одурити старого! — заговорив молдаван на яблуні. — Це чорт, не дитина! Дух святий зо мною! Кому б оце в голову прийшло?
Так чоловік кметував, поглядаючи, а Антосьо ровом поза садками та в пашні; свиснув на братію, і пішли гуртом, виспівуючи.
(Продовження на наступній сторінці)