— Яке здохнути, — підносив голову Нестор. — Цілющі джерела. Енергія, роботи. Електронні раби. Сто роботів і сто тисяч "робочого класу" — сито. І ніяких штрайків. Роз’їжджають по Бія-Ріцах, співають "Алілуя", танцюють Рокен-Ролл... "Робочій клас" потрапить також бути "буржуазним класом", для того він "клас".
— Слухайте! Слухайте! А як же Кремль? — невгавав Іван.
— Музей. Звалище мумій. Мощі преподобних, — виразно сміявся Нестор.
А Іван потрясав сивим чубом, таке в його голову не хотіло лізти, навіть підмазане жартом.
— А як же та "наша" справа? — питав він обережно, мов би торкався якоїсь невинности.
Нестор на це мав також рецепту:
— Наша справа давно вже не наша справа, в Ню Йорку, на Іст Рівері, висока будова "Об’єднаних націй", це їх справа. Ми там на списку також...
— А! — тріпнув рукою Іван.
— Після кожного А слідує Б. Це азбука. Кожний грамотний...
— Які там нації! Командує Кремль! — гримнув знов Іван.
— Відкомандував. "Робочий клас". А той за Рів’єру, — говорив Нестор.
Це жарт, Іван розуміє, вертались з прогулянки, насичені думками і травнем, перед ними вечір, ароґантна тиша, марнотравна барвистість, за шпичастими туями обрію стояло сонце, а переходячи річку по розкиданих вздовж глибах каменю, Нестор, між іншим, спитав:
— А як же, Іване Григоровичу, було там з вашими? Чи ваша така операція пройшла їм безболісно?
— Переболіли. Особливо Ольга. Донесли, розуміється. Але Андрій відпекався п’ятьма роками Москви, Василя перенесли на будівництво Атомграду в Сибірі, а Ольга... Її почесним завданням було доносити, що діється біля Андрія. Вона це й робила. Привілеї, вигоди... Але на цей раз зірвалося. "Наговорила їм у вічі правди", як писали недавно... За що нагородили її десятком років Казахстану, минулого року мала вернутися, але не вернулася, ніхто не знає чому, до неї поїхав туди і її синок Юрій, за вдачою, викапана мати, за професією боксер, виступав в Алма Аті, пожинав лаври... Оце і все, що я довідався, розуміється, від Мар’яни, бо ані мій брат, ані син мене не знають... І Бог з ними. Але Ольги шкода, востаннє, коли її бачив, була наскрізь жовч, Андрія ненавиділа, возилася з сином, допускаю, що в тих урядах наробила халепи... Змарнувалось таке життя, хто бачив її за дівоцтва, не повірив би...
Нестор це слухав і чув, такий тобі протокол серця, така тобі панорама чудес, реальність і надреальність, віриться і не віриться і як би воно не було суджено, в остаточному хотілося б бачити це очима доброго. Хто одважиться першим підняти той камінь, що мав би каменувати нас, грішників? Були, які були, є, які є, будемо, як будемо. Так воно виписано на зорях і так вложено в чудову мозаїку всесвіту, як не повторність, і як не змінність. Це істина. І в пошуках за нею, було проведено і ці останні три дні зустрічі цих протилежностей: Іван — Нестор. Будьмо уважні! Горі серця!
А згодом, коли Нестор виряджався до свого Торонта, та всідав до машини, він, мов би для жарту, казав:
— Знаєте, Іване Григоровичу, було колись на нашій земельці загадкове плем’ячко Інків, і був у них за бога орел, званий Кондором, і приносилось йому багато жертв людської крови, бо вірилось, що в ньому втілено їх бути й не бути. Кожного ранку зносився він на височінь неба, і зносив за собою сонце, і кожного вечора відносив його до бездонної лагуни на відпочинок. Коли Кондор старів і його пір’я починало випадати, він поринав до священного озера в Андах і виринав знову відновленим. Це повторялось багато століть, і думалось, так буде вічно. Але тепер в тих горах не стало Інків, не стало і їх бога Кондора. Одначе сонце далі щодня зноситься на висоту неба і западає до бездонної лагуни на відпочинок.
Так воно є. Будьмо! — тріснув дверцями машини Нестор і пустив мотор.
Іван, широко й довірливо, посміхнувся, підніс на прощання правицю, великий, оливкової барви, Шевроле з табличкою ВТУ 095 і муркотом лінивого яґуара, потягнувся поміж кущами розцвілого бозу, проминув ворота, повернув направо, подав прощальний сигнал, збільшив швидкість і зник з погляду Івана за кущами черемхи, що росла валом попід коронами берестів.
І на цьому, здавалось би, можна цю розповідь про Морозів вважати закінченою, коли ж то, достеменно, роком пізніше, Нестор Сидорук одержує лист з маркою Ню Йорк 24.5, такого знаменного змісту: "Дорогий Несторе Павловичу! Не писала Вам довший час, бо ми цілою нашою зграєю були вельми зайняті пасією поєднання наших батьків у одну цілість. Ню Йорк, Сан Дієґо, Торонто, Київ, Москва, гужем — гей ухнєм! заповзялися, на зло всім ворогам, вирвати маму з її сідла і перекинути через океан до Канади. Мали діло з драконами, що дихають вогнем і чадом, і тягнулось це повні чотири роки, іноді, здавалось, всі ті зусилля безнадійними, але ось, коли відійшо нарешті в царство тіней геніяльний... (Не будемо під вечір називати його імени), можу сказати, що нам пощастило доконати справжнього чуда. Вона приїжджає, вона буде з нами! Слава! Слава! Слава!
Перемагати приходилось не лишень режим універсальної ослячости, але й століттями нашарованої природи нашої мами, яка за ніякі скарби не годилася лишати Канева, що ми всі дуже гарно розуміли, одначе, не могли зректися думки, що нашим батькам належить право, бодай на схилі їх років, бути разом в нормальних умовах нормальних людей. Тим більше, що наша плянета, ніяк не більша ніж колись було Канів — Київ. Ми забезпечимо її апаратом, який допоможе їй чути й бачити Київ, коли їй лиш захочеться.
Перемога за нами, і якщо Ви, Несторе Павловичу, нас розумієте так, як розуміли завжди, то Ви, разом з Вашою чарівною дружиною, зробите нам ще одну приємність, коли в п’ятницю 28 червня, прибудете на хутір патріярха нашого роду Івана, сина Григора, Мороза, на цей раз в Онтаріо Канади, щоб поділити з нами цю епохальну, сливе неймовірну, подію.
І підписала це бурхливе посланіє своїм лапатим, резолютним письмом, — Віра Мороз-Рокита — Вам завжди вдячна.
І як, скажете, було Нестору Павловичу та його "чарівній дружині", з чогось такого не скористати... А тому, вказаного дня вони виїхали, знаним вам Шевроле на згаданий хутір, де вони, в годинах пообідних, вже застали біля десятка автомашин різних кольорів, різних марок і різних походжень, з табличками від Ню Йорку, через Ню Джерзі, Іллінойс і ген до Каліфорнії, і де вони знайшли місце і для свого Онтаріо... А коли вони з нього тільки висіли, як їм назустріч кинувся мало не весь хутір Морозівка, що на Дніпрі і все сяюче — Віра з її Сашком, тітка Тетяна з уенерівським полковником (тепер генералом) Миколою Івановичем, колишня Мар’яночка, тепер вельможна пані зі своїм інженером летунства Адріяном... А ахів, а охів... А чоломкань. А захоплень. Це ось наша Уляна! Вже аж така? Скоро студентка... Маємо ще й Григора... А як же... Тож обіцяли, Сандієжське видання, в пам’ять прадіда. Щоб ви знали... Земля крутиться.
З окликами й процесією зближалися до хати, по дорозі нові знайомства, — доктор Гута з Джерзі Ситі, —"як шя маєте", pleasure to meet you!*(* Приємно вас зустріти.) А! А! Осінчук! Скільки літ, скільки зим! Чи пам’ятаєте? Бункер Берлін-Ангальтербангоф. Пересиджували... Пам’ятаєте? Те велике бомбардування третього лютого. А це, знайомтесь, мій син, також інженер, Тарас. А це... І так далі, і так далі. Годі протиснутись.
А само це місце. То ж не впізнаєш. Де ділась заросла лопухами пустка, куди лиш не глянь — клюмби, пригадуєте, либонь, той "парадний" вхід з прогнилою верандою, тепер це, тіп-топ, оновлене, скляні двері, всеосяжний вхід до сальону і сам той сальон... Пригадуєте? Закопчена кузня, запах мишей... Тепер, лиш гляньте! Новенькі шпалери, чистенькі канапи, легенькі фотелі, тяженькі драперії, а на стінах... Гай, гай! Запорожці, що пишуть султанові і регочуть гей би вітри степу, на зовнішній стіні поміж вікнами, либонь хутір з тополями і синім небом з підписом "Сашко", тож то головна стіна, над полицями книг — тризуб, масивний, державний, різьблений з дуба.
І ось, у фотелі, під краєвидом хутора з тополями, пані старшого віку, у легкій, літній накидці, буйне біле волосся, високе чоло, старомодного типу окуляри, прямий, делікатний ніс, злегка усміхнені, зів’ялі уста. І тут же побіч, також у фотелі, чітко різьблений, колишній Іван Григорович, в новому костюмі, чепурній краватці сірого кольору. При вході Ірини й Нестора, він швидко встав і по-юначому викликнув:
— Ірино Федорівно, Несторе Павловичу — вітаю! І будьте знайомі. Моя сиза голубка... Злетіла з неба... Ще пахне Дніпром! — вказав він церемонно на пані в фотелі.
І треба було бачити цю, звичайно незграбну, постать, хто б одважився звати її тепер Іваном Морозом, вже сама її мова змінила звучання, а сірі її очі так збільшились, що нагадували херувима. Виняткове, направду, знайомство і не лишень з "голубкою", що "пахне Дніпром", але й її голубом, який ще недавно ричав раненим левом при кожному дотику... А коли Нестор брав руку небесної гості, йому здавалось, що це шматок чуда і його голос тремтів від зворушення.
—Мар’яно Миколаївно! Ми стільки про вас чули! Дозвольте до вас бодай доторкнутися, бо не віриться, що ви з нами.
— Доторкайтесь, доторкайтесь! Сама не знаю, чи це не сон, — казала вона весело.
— Вітаємо вас... І будьте як вдома! — говорив захоплено Нестор.
— О! Щодо вдома... Будемо намагатися. Але на це вже ледве чи вдасться, — казала гостя.
— Вдасться, Мар’яно Миколаївно, вдасться! Ми ще повернемось! — вигукнув Нестор з жартом в голосі.
— О! Дай то Боже! Але щось не віриться, — казала поважно гостя.
На це відповіла Віра, що стояла з Сашком при вході.
— Мамо! Вдасться. Повернемось.
На що її мама, збуджена виглядом дочки, якої вона стільки років не бачила і яка так виразно, під кожним оглядом, змінилася, тоном зневір’я казала:
— Дитино. Ти не уявляєш, що там робиться. З ними вже нема мови. Вони дуже сильні.
— Ми також, мамо, дуже сильні, — казала Віра, яка розуміла про кого йде мова.
А її мама хитнула на це головою і притишеним голосом сказала:
— Ми лиш втікачі... Вигнанці.
А Віра підбігла до матері, присіла на поруччі фотелю, обняла її рукою і сливе до її вуха казала:
— Ми, мамочко, почесні вигнанці... Небезпечні вигнанці... Походимо від того вигнанця, що сто років тому казав "встане і розвіє тьму неволі". І він повернувся, ще й як вернувся. А скільки то було. Азія, казарми, п’яні солдати, він сам між ними. Далеко. Тобі твоя подорож сюди взяла дванадцять годин, а його місяці. Нас тут мільйони, куди лиш не глянь, континенти. Бачиш скільки нас ось тут? І які ми. О, мамцю! — і Віра міцно її поцілувала.
І в той час блиснуло кілька гострих світел, три фотоапарати направлено на цю сценку матері з дочкою. Браво! Вирвалось від дверей. Загальне фото! Швидко, спонтанно формувалась група довкруги Івана з Мар’яною, потягнули й Нестора з Іриною, Тетяна височіла в самому центрі, Микола Іванович з орденом "Залізного хреста" біля Тетяни, Віра одразу за матір’ю, молодь спереду, старші ззаду, за фотографів Сашко, Адріян і доктор Гута, що опісля змінитися і собі ,,вийти" з іншими, фотографування стало масовим, всі зо всіма групами й поодинці, з’явилось з десяток апаратів і кожний намагався "схопити" гостю, а та розгубилася, намагалася щось сказати, але апарати її заблискали і їй не залишалось нічого іншого, як скоритися.
Але найгірше, що з нею тут сталося, це коли до всього додалося гостре світло двох прожекторів і з дверей, що ведуть до їдальні, зашумів кіноапарат, яким завзято орудувала внучка гості, також Мар’яна, тепер Прихода, якій допомагала мала Уляночка, правнучка гості, від чого ціла кімната обернулась у муравлище рухливих постатей, з яких кожній хотілося грати в тому якусь ролю і одна лиш гостя до того розгубилася, що почала протестувати:
— Але ж, дітоньки! Що ви, що ви! Для чого це? — Здавалось, вона перелякалася, але до неї підбігла мала Уляночка, яка її мовою, з англійським акцентом, швидко казала:
— Це, бабцю, для гістори... Щоб знали...
Для чого, та бабця, видно, не зрозуміла і Віра, намагалася їй пояснити:
— Вона хотіла сказати — для історії.
— Для історії? — дивувалась бабця. — Яка з нас історія? Діти мої! Ми лиш втікачі... Від нашого лиха. Як вони там довідаються... У нас там рідні...
— Мамонько! Дорогенька! Забудь! Забудь те "вони". Тут є ми. І зараз йдемо обідати, — казала, обнімаючи матір, Віра. — Пані і панове! Прошу скерувати свої стопи до тієї ось кімнати і займати там за столом місце, яке кому найбільш до вподоби, — додала Віра, яка правила тут за господиню.
Цей такий отверезуючий заклик змінив стиль всієї сцени, згасли прожектори, затихли апарати, змінився курс дії, публіка, що заповняла сальон, коридор і веранду, потягнулась у вказаному напрямку. Вставала також і Мар’яна, яка стурбованим тоном говорила до Івана.
— Але, Іване... Я не хотіла б, щоб це десь публікувалось... Ти там був, ти їх знаєш. Там наші рідні...
— Мар’яночко! Не бійся. Все буде добре, — казав на це Іван.
— Нам тут добре... Але там... Але там, — невгавалась Мар’яна.
—•Ходім. Нас там ждуть, — казав Іван і подав Мар’яні руку.
У просторій кімнаті, що мала сполучення з кухнею, за розлогим столом, критим білим накриттям з масою порцеляни, кришталю і іншого такого приладдя, споро гомінкого товариства, очі якого звернені до того он входу, де мають з’явитися спричинники цієї паради... А ось і вони. Висока постать Іванова, на голову нижча Мар’яна... Всі встали... Веремія оплесків... Зривається бравурна мельодія "Ой, злітались орли, славні гайдамаки" зі запису капели бандуристів. Іван з Мар’яною займають місця на чолі стола під самим широким вікном, перед ними букет червоних рож, Сашко та Микола Іванович розливають шампанське, а коли всі келихи заіскрились цим благородним питвом, Сашко зайняв своє місце попереду біля Мар’яни, підняв свій келих і тоном, як звичайно, грайливим, сказав:
— Пані і панове! Вітаємо між нами пару голубів. Вибачте. Не моя це така зворушлива інтерпретація їх гідности, її копі-райт належить їм самим, але при цьому пригадується одна пісня, яка в певній ретроспективі, відповідає нашій темі. "Десь узявся коршак із темної хмари, розбив голуба з голубкою з пари". Однак ми тут сьогодні зустріли їх піснею орлів і в цьому зударенні любови, хижацтва й благородства, перемога за любов’ю благородством. І так воно бути має, бо коршак той з "темної хмари", а хмара явище минаюче, після неї з’являється сонце, а воно світить вічно, як любов, як благородство. Підношу цю чарку за їх поєднання, за їх незломність духа — щастя, успіх, здоров’я! За їх перемогу! Слава!
Слава, слава, слава! — бризнуло все довкруги.
І після цього почалось. Приносилось їжу, розливалось питво, зривались тости, Іван з Мар’яною з голубів стали героями, борцями за свободу, жертвами тиранії, знайшлися знавці їх біографії, пригадався їх шлюб в Каневі, їх весільне прийняття, на якому з’явились перші передвісники їх лиха, а Нестор Сидорук намагався одразу увібгати це в певну філософію, мовляв, історія іноді зчиняє такі витівки, за які буде опісля соромитись, одначе, як це бачимо з прикладу дорогих, чудових... — Слідує довга черга суперлятивних визначень, з яких Мар’яна Миколаївна і Іван Григорович виходять переможцями лиха в ореолах слави. Згадується цивілізація, двадцяте століття... Відповідальність... І врешті-решт справедливість. Та сама, що існує, як казав поет, у віках, у просторах, глибинах вічного.
Говорив Нестор, говорили інші, говорили всі, а тоді ще тост і многоліття... Бурхливе, радісне... І нарешті до слова просять "пана молодого і пані молоду", це ж бо їх справжнє весілля, перешкоджене на початку їх одруження і відложене до цього ось дня на другій півкулі Матері-Землі... І першість тут належить "пані молодій", як гості з того далекого полону, вона тут центр уваги, до неї говорено, на неї звернені всі очі. Бо ж цікаво ... Бо ж "що вона скаже", бо ж "вона звідти"... Все бачила, все пережила. Від неї дійсно ще пахне Дніпром.
І нарешті, по всьому, вона годиться порушити свою мовчанку. Запала велика тиша, запиралось саме дихання, а Мар’яна, не встаючи, почала:
— Люди мої, діти мої! — казала вона дивною, ніби давно не вживаною мовою, — ми щось тут забули. Ми забули, що десь там... Знаєте, про що хочу казати. Тепер там... — але далі у неї не вийшло. Запнулася. Не докінчила думки. Намагалась, мов би вирватись зі себе, але замість слів з уст, полились сльози з очей. Всі це зрозуміли... І відчули гостро... І тиша ще збільшилась. Віра привстала, обняла матір, цілувала її у щоки й чоло... Іван також встав, намагався щось сказати, одначе й він не зміг і стояв розгублено. Мар’яна витерла очі хустинкою, силилась всміхнутися, казала стишено:
— Ну, от... От вам і моя мова. Як бачите. Це не тому, що ви бавитесь, це тому, що я не маю сили бути з вами... Що я все там. Бачу, бачу... Ви тут прості, чисті, ясні... Вам би все сміх. Може воно й сміх ... Мені це тяжко навіть сказати, але я вже забула, що так сміх. І навіть, що таке наша мова? Чи ви знаєте скільки літ я нею мовчала? І мовчала взагалі?
І коли Мар’яна це спитала, вона почала знов хвилюватися, її уста затремтіли, а Віра, що помітила це найшвидше, кинулась до неї:
— Мамо! Забудь! Ти з нами!
І на це "з нами", всі схопилися з місць, зчинилась овація, а з дверей до сальону, рвались знов бурхливі бандуристи з "Гей, же, хлопці до зброї на герць погуляти". Микола Іванович, під цю таку, "ой чи пан, чи пропав", бравуру, підніс ще один тост, на цей раз огулом, до всіх, здалека й зблизька, що тут зібралися і всі разом, в поколіннях, святкують перемогу.
І святкували вони ген до пізньої, гарної, соковитої, як чорне вино, ночі, був танець, був спів, ходилось на річку, пускалось ракети, а все разом — досягнення недосяжного, маніфестація чудесного.
І всі тут зібрані доторкально це відчували, вони вдома, їх засяг домашнього ґвалтовно збільшився, а разом•—•сягни лиш рукою, і маленький апаратик, що стоїть на твоєму столику, лучить тебе з Ню Йорком, ти скаржишся дочці, що тебе заболів зуб, дочка повідомить, що твоя внучка записалася до української школи св. Юра... А тут же скринька на чотирьох ніжках марки "Зеніт"... Натискаєш ґудзик і бачиш червоних воїнів, що вибивають пруський крок на Червоній площі Москви. І так далі, і та все далі, авто, а чи літак до твоїх, братику, послуг, бо такий настав світ, твоя плянетка скорчилась до розмір гарбуза, коли дивитись на неї з полонин місяця, сидячи у фотелі перед екраном твого телевізора.
І коли Мар’яна Морозиха, появилась в колі таки зумовлень, після того, як вона, двадцять годин тому, ходила по вулиці Горького Москви, їй не було легко розрізнити де тут фантазія, а де реальність. Злетілося стільки того з цілого глобусу, ніби з різних вулиць Канева. Діти і внуки... Пили шампанське, співали многоліття, обнімалися й цілувалися, залишили гору дарунків, щоб наступного дня авто за автом, роз’їхатись та розчинитись просторі.
А Мар’яна, а Іван... Ось, як бачите. Їх залишено на шматку простору в сто десять акрів величезної, до самого північного полюса, країни і робіть там, що вам заманеться.
— Нащо тобі, Іване, стільки того? Де маємо жити? — питала Мар’яна, стурбовано оглядаючи знизу до верху десять кімнат свого нового місця під сонцем, при чому вираз її обличчя виявляв скоріше сум, ніж радість. Брутальна невірогідність. Куди лиш не глянеш, до чого не торкнешся — твоє. Це страшно.
— Якщо думаєш мало, у мене там ще клуня, — жартує Іван.
— Ніякі це, Іване, не жарти, — борониться Мар’яна.
— Хто каже жарти, — балагурить Іван.
— Думаєш, вони сюди не прийдуть? — питає Мар’яна зі школярською щирістю, і очі її збільшуються.
Найскладніше питання, яке Іван колись чув, над яким сам не раз зупинявся, і яке в цій безпосередності особливо вражало. З його обличчя збіг вираз жарту і він, ніби ненароком, бовкнув:
— Нещодавно, один з них на весь світ кричав: ми вас угробим!
— А що йому на це сказали? — спішно питає Мар’яна.
— Нічого. Сміялися, — буркнув Іван.
— Був час, коли й ми сміялися. А що б ти на це? — тисне Мар’яна.
— Щоб я на це? Це, жіночко, не так просто, готового рецепту тут нема, відмінні умови, відмінні люди, у нас воно вийшло живцем з віри... з чудотворної ікони одного чудотворця. Ти віриш, ти кричиш "ура", і твій рай забезпечений. Навіть коли й "нема Бога". Тут воно бухгальтерія... Балянс. Слово "капітал" тут ніякий страшак, певна кількість кредитових білетів, за які ти свій рай купуєш. І чим їх більше, чим твій рай кращий... І це знає навіть кожний вуличний продавець газет, при чому той ніколи не погодиться належати до тих, що кричать "ура", і їм все дають, ,,клясова свідомість" для нього така ж образа, як і "сучий син", бо його ідеал — Вандербільд. І такого тут не угробиш, це тут жива фактура. Від початку віків. Від гори до низу.
О, є! О, є! Господарство це велике і там ти чого хоч... Свобода ж. На вулицю вийдуть патлаті молодики, поб’ють тобі вікна, бо так їм хочеться, до тебе прийдуть молоді люди і заявлять, що ти кандидат до пекла, якщо ти не перейдеш на їх віру, в суді рішатимуть, хто сотворив небо і землю, але це... Жіночко! Це демократія. Тут тобі розпережись і трісни... Байдуже. Твоє діло. Все твоє, все знайдеш... Але єдине, чого тут не знайдеш — гробниці перед будовою Конгресу і в ній мумії, перед якою стоять черги, щоб їй вклонитися, — говорив Іван, сливе патетично.
— Жіночко! В цьому вся суть. Вся заковика. Збожнено творця черг, — говорив Іван, ніби він відкривав саме небо. — Без черги ти ноль, все в черзі... Тож то тут ти мотор, машина, якийсь б’юїк. Збираєшся на місяць. Як його, скажеш, таке угробити? З чергами сюди не рипайсь. А може! А може! Що ти, жіночко, на це скажеш? — відспівав Іван своє і обличчя його понялось сміхом.
Мар’яна посміхнулась на це також, їй, видно, це смакувало, хотіла, видно, ще щось з цього мішка запитати, але вийшло зовсім з іншої опери.
— А чи пригадуєш, Іване, коли ми вперше з тобою зустрілися? — говорила вона з посмішкою, від якої несло медом.
Іван ошарашений. Бух-тарах. Чогось такого він і не пригадує, весь той їх колишній світ, так завалений і такими глибами, що його звичайна пам’ять ледве чи й зрушить. Однак, питання впало і піднось відповідь.
— Ще й як пригадую. Бувало в тих різних таборах, при голоді... Хутір, ваша їдальня, пиріжки... Там це й звершилось.
— Ха-ха-ха! — вперше, по справжньому, розсміялась Мар’яна. Та які пиріжки... Тож на балю. Ти прийшов з війська... Молодий підпоручник... Школа давала баль .. Я попросилась на вальс... Ми шалено крутилися... Опісля ми вийшли в сад.. Ти оповідав про собачку Жучка, якого ви мали в сотні.
— О, о, о! Пригадую, пригадую. Ти була в білім серпанку.
— Не в білім, а рожевім.
— Добре пам’ятаю — в білім... І про ніякого такого Жучка не було мови. У нас такого не могло бути.
— Ой, же ж і забув. А я пам’ятаю. І знаєш чому? Бо той танець пішов зі мною... І пішов, і пішов. І коли б, може, не він, ми з тобою не сиділи б тут сьогодні, а коли я була сама, єдиним товариством були згадки. І той танець завжди в тому... На першому місці.
— Лицар з казки... Щось, як з тим Жучком.
— Іване! Старий скептюро. Коли б ти знав у якій була порожнечі.
— Тебе не відвідали? Геніяльний мій братик? Блискуча твоя сестричка?
— Знаєш, хто мене раз відвідав? Ніяк не вгадаєш. Михайло. Пригадуєш? Петрів. Власним автом... Увірвався і в голос, по-українськи, викрикнув: чи тебе, тітко, ще не догризли ті шакали. Михайле, кажу. То ж стіни. А він — брудні ті стіни і тільки. У нас, каже, можуть жити лиш три професії: брехуни, п’яниці, злодії. Але, Михайле! Сину! А він обняв мене, пригорнув... З тебе, тіточко, вийшов ідеальний боягуз. Продукт ленінізму. Налякав, налякав, залишив кіш їжі і від’їхав. А чи вгадаєш, що з ним сталося?
— Догадуюсь, — спокійно відповів Іван.
— А чи вгадаєш, за що?
— Ніяка загадка. Ясно.
— Не зовсім ясно. Дисидент. Чув щось таке? А такий був, кажуть, інженер, будував метро. А чи знаєш, куди його? До божевільні. Ти собі уяви. Пригадуєш, то Петро... Найбільший з нас боягуз, а син отаке... Чи не по матері — пригадуєш Катерину Львівну. Вона того Петра звала Шматро, не живуть вже обоє, а картини його також щезли з пам’яти, частина разом з хутором, портрети на звалку, переважно це були величності, а наші величності, знаєш... Дим-димок від машин ...
Отака їх мова. І було її сила-силенна, поминали далеких і близьких, а найбільше в тому мороці з’являлись Андрій та Ольга. Ця остання, як було вже сказано, змінила свою професію, перебралася в Пакистан та об’явила війну цілому союзові рад, на що Мар’яна має свій гострий погляд і свій коментар.
—•Як там, Іване, не кажи, а не будь Ольги, Андрієві, особливо за перших років його літерацтва, не було б так легко пролізти крізь те вухо голки, що йому пропонували тодішні умови, це вона вигаркала його перед всіма тими Косіорами, вона мала нюх, сприт, нахабство, коли хочеш цинізм, та коли Андрій їхав до тієї Москви, за ним була Ольга, її кум, начальник українського Ґе-Пе-У, Балицький, а коли Сталін вирікав те епохальне "діти не відповідають за батьків", то він був вже відповідно підмазаний, бо стосувалось воно лиш Мороза і, здається, нікого іншого.
Розуміється, що пізніше Ольга стала Андрієві тягарем. Причиною була актриса Виноградова, почались скреготи, Ольга не була з тих, що могла з цим миритися і нарешті дійшло до зриву. І чи знаєш за що? За тебе, Іване. Її питали за тебе, їй це осточортіло, життя її більш не цікавило і вона бовкнула: поцілуйте ви його десь, ціле життя ви його мучили, тепер же йому на вас наплювать. Більшого ви й не варті. І це рішило. Така тобі та Ольга.
А Андрій... Він тепер сам і не так сам, як розшарпаний, більше по лікарнях, ніж вдома, викроїли йому пів шлунка, а все таки написав нову п’єсу "Крила чайки", яку, здається, вже знято з книжкового ринку, бо це натяк на щось, я не знаю що, небезпечне.
І так воно з нами, Іване, є, нерви, все нерви, боїшся власної тіні, все насичене страхом, може це і є пілюля для втримання покори, але організм, що живе на пілюлях... Дуже дякую. Ледве чи можна тут заздрити, — говорила Мар’яна на диво рівно, чітко, чистою українською мовою, якої вона вже давно не вживала, а разом так ніби вживала її завжди.
А Іван здивований, звідки у неї та мова, то ж то роки і роки мовчалося, то ж затискалось кожну думку, аби вона не вирвалась з ваших уст і враз ця така зухвалість. І коли вони почали про це мінятись питаннями, Мар’яна не ходила далеко за відповіддю.
— Це, якраз, звідти, — казала вона роздумливо... — З мовчання. У мовчанні, коли воно накинуте, людина стає такою скринькою Пандорри, у якій складаються всі людські лиха, це незалежний, сам в собі універс, де кружляють туманності думки, з яким формується ясність. Родиться пізнання, наростає протест, опановує пристрасть... І в основі, це стихія брутальна, і вимагає вона брутальних засобів, щоб втримати її в шорах. З цього у нас такі порядки, ми не живемо, а душимось. Багато місця, а нам тісно, тривале тиснення, на верху з безмежжя влади, на низу з такого ж безвладдя. Невловиме й не збагнуте диво... Ми його знаємо, воно болить, але змінити його не сила.
Така ось їх, Івана і Мар’яни, тепер мова, їх, мов би звільнено від них самих, і вони зі всього дивуються. То ж те саме небо, таке ж повітря і вже, напевно, те саме сонце, що ходить довкруги землі тією самою, номер 45, стежкою, а така, диви, дивовижа, що її ніякий подив не в силі зміряти. І вони хочуть, бодай самим собі це сказати... Знаючи, що це не змінить точки бачення тих проекторів, що саме так хотіли зладити цей синій псалом вічности.
Довкруги них тут, як бачить око, тиша. Ферми та поля, пшениця, та вежі силосів, та корови. Хто так вигадав, коли на цій самій плянеті, в цей самий час і годину, зриваються вулкани і плянуються нові проекції нових веремій, але для них це якраз те, де вони вдома. Висота їх років і пройдений ними відтинок часу, вистачальне для цього оправдання. Їх бурі прогриміли, їх пристрасті втихли. Під ними твердий ґрунт, біля них лад, порядок, безпека. Вийдеш, отак, ранком до сходу сонця, на травах краплиста роса, над річкою нерухомо, вуалькою застиг туман, здалека, отуди, як той туєвий, на обрію ліс, доноситься звичне пугукання сови, на синьо-рожевому спаді неба, розсипано рухливі точки птахів, які настирливо квапляться до найближчого озера, із-за краю землі виступає огненне коло, яке зумовлює черговість днів, як черговість ударів нашого серця. Так було завжди і, віримо, так буде завжди.
Кінець
Торонто, 1953-82