Сідали біля круглого, посередині кімнати, стола, прикритого тяжкою, зеленавою прикривкою облямованою по краях гаптою лілей, підносили склянки кришталеві "за зустріч", Іван відчув настрій, що влився до нього, мов кип’яча вода, він був вирваний з місця і не було слова цього сказати, виглядав, як зшитий дротами баняк, а те випите наповнило його втомою, одне його не запухле око злипалося, вимагалось сну, але принесли обід, як слід, на тацях й тарілках, дві прислужниці у білих халатах, почався бенкет, а Андрій, щоб заповнити мовчанку, почав оповідь про вечір у якогось генерал-майора Потапова.
— Знаєш, — казав він захоплено, — скільки там було випито?
— Не знаю, але уявляю, — відповів на це Василь.
— Літра на рило, плюс шампанське. Все лягло ладом. А коли б ти бачив особняк. Тринадцять кімнат... І стільки ж прислуги. Лакеї... У фраках... Сорок гостей... Срібло, порцеляна, кришталь... Смажені поросята, пудові окісти, кури по київськи. А Ганна Семенівна, його благовірна жена, мене питає: чому не прийшов Вася. Ти знаєш, вона до тебе втріскалась, я це знаю, плакала на плечі. Мігрена, кажу. Ти ж мав запрошення... На що Василь відповів:
— Та мав... Я ще не вичухався від іменин генерала Алябова, — відповів Василь.
— Ганну Семенівну, — продовжував Андрій, — вітали, многаліття гриміло, гора дарунків, від генерала прибор срібний і каракуль, тости за тостами, пили навіть за її бородавку, що на лівій щоці, а коли дійшли до чортиків, хтось нагадав, що на іменини на щастя б’ють скло, генерал тяжко звівся, схопив величезне блюдо з рештками підсвинка:
— Анюта! На щастьє! — і жбурнув ним у двері. Гості в регіт, а генерал хапав і хапав, що тільки трапилось, гості за ним і сорок приборів порцеляни ляснуло. Знай, чорт бери, наших! Ганна Семенівна регоче... Льонічка. Мілєнькій! Та на чому пити кофе?
— Музика! Трепака! — гукнув генерал. Вдарив трепак, все пішло впляс, патефон мало не тріснув, на долівці череп’я, але кофе пили. Льонічка гукнув на лакеїв і за годину стіл знов блищав порцеляною.
— Даа! Це чорт бери, — буркнув Василь.
— І що це за такий генерал, — не втримався з питанням Іван.
— Такий Потапов, — відповів Василь. — Спецуповноважений по демонтажу індустрії, ми з ним ніби по одній часті, моє діло з джетами.
— Оповідають, як мав він діло з Гаррісом, — продовжував Андрій. — У Жукова було прийняття — кілька американців і такий лейтенант Гарріс, який говорив і по-російськи. Потапов любив так намазать американця, а той піде з ним у трепак, або відправиться в Ригу, але Гарріс виявився не з тих, пив не менше Потапова, але в трепак не пішов, ані не мав діла з Ригою. Співали лиш "Волгу", обіймались, клялися в дружбі, Гарріс запросив Потапова приватно в гості, той погодився, хотів, мовляв, побачити як живуть ті чортові ковбої. Гарріс гостив гостя "по русски" з водкою, ікрою, блінами — хто його зна де він того набрав і в запалі цього братерства, щоб не вдарити в грязь мордою, Потапов запрошує Гарріса також й до себе... З думкою, що той відмовиться. А той візьми й погодись. А Потапов, як протверезиться та як подумає... Братику! Та це ж діло пахне наслідками. За таку дружбу у нас по голівці не гладять. Єдина надія, що той роздумає приїхати, а той, як на зло, візьми, та й приїдь, та ще з таким гуком, кошик чоколяди дамам. Потапов сичить, ричить, рветься... Телефонує до СМЕРШ-у, прибувають двоє агентів, яких садить в гардеробну і так приймає він того Гарріса: пили, співали "Волгу" і говорили... Дві години говорили про спорт і то совєтський.
— От воно так і є, — озвався на це Василь. — А ти, батьку, забудь їх, а там положимо тебе і спи.
Іван це слухав і не слухав, його цікавив борщ зі сметаною, такий тобі справжній, полтавський, якого, як бозна-коли, не бачив і вражаючий кусень м’яса званий біфстейком, і гарнір, і компот, і кава, а головне... Іван би цього й не помітив, та воно б’є у вічі — порцеляна зі золотою обводкою і вензликом "Б". Про це би хотілось Іванові щось довідатись, але Андрій та Василь, у них там стільки того, скінчили ось з Потаповим, перейшли на Русакова, Андрій пригадав прийняття у нього, у місті Торгау, після зустрічі з американцями на Ельбі, де то американського генерала Гейнгардта так підкамрадили, що то пішов вприсяд під балалайку і кричав, що він любить рашен більш за все на світі.
Для ілюстрації, Андрій показав фото: генерал Русаков, на цілі груди ордени, галіфе, червоні лямпаси, кашкетка, п’ятикутна зірка... Біля нього Гейнгардт, без орденів, але в шоломі з двома зірками й літерою "Е", серед гурту совєтських офіцерів знятих в русі, між якими Андрій показав і себе в довгій шинелі з пляншеткою.
— Чи пізнаєш, Іване, ось цього? — вказав Андрій на молодця в гімнастьорці і ордені. Іван глянув байдуже.
— Чому б ні. Пацан, що погрожував мені соловейками в ліску за табором... Й вимагав признання.
— Подякуй, — каже Андрій, — Аллаху, що той пацан мій приятель і земля з Андрушків, Власенко. Він подзвонив мені, я Василеві, Василь Чуйкову і ось наслідки...— вказав він довкола.
Іван не відповів, розглядав уважніше фото, міцні, барчисті козарлюги, переважно середнього зросту, у різноманітних, ніби для кожного окремо шитих, уніформах, числом із двадцять з розгорнутим спереду прапором серпа й молота і додатком, на самому заді, прапору Америки і ще одного єнкі в шоломі... Тож то на чолі всієї цієї кавалькади, певно ступає міцний, з перев’язаним правим оком, парняга в уніформі НКВД і з автоматом на поготові, при чому очі всіх там присутніх, за винятком Гейнгардта, скеровані на того автоматчика.
— Прикметна картина, — спокійно зазначив Іван, відложив її на бік. Андрій та Василь на нього лиш глянули і змінили тему.
Переважно, це мова про "доставання"... Харчів і речей... Мистецтво, яке доходило до верхів віртуозности його чемпіонів вкривалось лаврами, як переможці олімпіяд, аналізувалось їх техніку, де і як це сталося, скільки і яким чином відправлено того додому, які при цьому траплялись пригоди, як боронились від вищих сильніших "доставал", як виривались з прикрих становищ. З джерелами й засобами не робилось вибору, поняття власности не бралось до уваги... Сполягалось на інстинкт, на сприт, на безоглядність. І говорилось про це тоном адорації, ніби обговорювалось постановки опери.
Говорили й говорили... Причиною був Іван... Але ні слова особистого. Не питали, де він був, що робив, як потрапив в халепу. Ні слова про рідних. Бо вони знали, що їх болі не мали тут прав горожанства, це було контра правила. Весь той світ, з якого вийшов Іван, заборонений світ, його закрито завісою, з цієї точки бачення, його немає і не сміє бути.
Як і самого Івана. Він тут брат, сват, батько, а разом він зеро. А якщо й якась вартість, він прокажений, торкатись заборонено.
Але він є, він тут, він дійсність. Він чує, бачить, розуміє, його ломить втома... Ломить втома... Ломить втома. І, як був одягнутий, звалився на рококову, яснокремового брокату, канапу і з місця провалився в сон. Василь ледве встиг підложити йому під голову подущину зеленого шовку, і було зворушливо бачити його ноги, все ще не висохлих, як слід, вояцьких черевиках, на поруччі канапи з візерунками якихсь екзотичних квітів.
V
Від цієї рококової канапи й почалися Іванові мандри в глибину його приречення. Все ніби гаразд вкладалося, передбачався скорий від’їзд до Києва, а тим часом Іван приходив до себе, знайомився з умовами, не дивлячись на суворі секрети, йому пощастило довідатись, що, наприклад, палац у якому він так безпардонно використовує рококову канапу, належав чи не одному з канцлерів Райху часів кайзера Вільгельма Другого і що конфісковано його для потреб штабу команди розмонтовування й вивозу індустріяльно-господарських об’єктів країни порядком воєнної контрибуції, що до того штабу належить і його син Василь, видатний науковець зброярської штуки, якому доручено справу уславлених ракет Фау.
Тож то Андрій, також штабовець, але не зброї заліза, а зброї пера, кореспондент преси Києва "з театру воєнних діянь" при штабі головного командування Західнього фронту і живе він у комірному племінника Василя на правах родинности.
Тут їх таких леґіон, ранґа на ранзі, всіляких професій з генеральним завданням розмонтувати і вивезти, з цієї країни, все, чого недорозтрощили бомби Америки й Англії, від найскладніших комбінатів індустрії до звичайної зубної щіточки.
Іванові не могло й снитися, що він стане свідком експропріяції чужої власности такого розміру, його раціональний глузд не хотів з цим миритися, але він розумів, що це наслідок зриву суспільних норм від сімнадцятого року двадцятого століття, в зудареннях певних істин...
— Так воно, батьку, є, — казав на це його син Василь, одинокий з Морозів, якому пощастило вийти з цієї операції неушкодженим, ані фізично, ані духовно, бо трапилось, що його шлях життя проходив невтральною зоною воюючих протилежностей, уникаючи безпосереднього з ними контакту. Він був — механіка... Математика руху... Незалежна інстанція організму, без якої той не міг діяти... А тим самим його цінено, як вартість саму в собі всупереч вимог ідеологічних критерій, під диктат яких формувалось їх діяння.
— Так воно, батьку, є, — повторяв той Іванові, якому не пощастило взяти крок з дійсністю. — Це ти сам знаєш... Пригадай свої Ухт-Печорськи. А чи знаєш чому почалась ця війна? Щоб очистити нам терен для нових осягнень. Те, що вона зруйнувала у нас, давно належало на звалище, для нас це поштовх і претекст... Нам потрібна техніка... І ось нагода. Бери. Порядком справедливости. І не плач, сльозам тут не місце. Нам сприяють сили небес.
А! Іван це краще, ніж хто, знає. І якраз ось тут на брокатах згадує, і Ухту, і Чіб’ю, і свій танк, і палац. Як він надривавсь, заганяв в гроб, прирікав рай... Так. Це було. Він не перечить.
(Продовження на наступній сторінці)