"На день" погнав Володько, коли над лісом від заходу купчились потужні кусні вайлуватих хмар. "Ах, коли б вони не розійшлися... коли б не розійшлися?" — думав.
Ступав бадьоро, радісніше. Сонце оточене зі всіх боків. Воно вперто змагається з велетенськими, сірими хмарами, що бажають наповзти на нього і задушити...
Іди, іди, дощику,
Наварю я борщику...
Поставлю на вербі,
Будуть їсти гороб’ї.
Ще й останеться тобі...
— виспівує Володько. Він задирає високо голову і впиває погляд у хмари. І вони його, здається, слухають. Повільно, мов отара летючих мамутів, зсовуються кострубаті велетні і зливаються в одну, сталевої барви масу... Знизу висуваються ще й ще хмарини. Барва неба темніє. Повітря застигає, лиш час від часу, ледь помітно, гусне, то знов рідне, ніби там вгорі хто по ньому топчеться і душить.
І коли небо приймає барву старої бронзи, коли починає вирувати, вибухають перші упередливі громові рокоти. Сонце згасло нараз. Шарпнувся вітер. Знов і знов на чорноті неба хтось блискавично креслив і стирав огненні знаки.
"Фііі! Фііі!" — брязнув вітер. По дорогах піднялася курява. Верхи дубів розпатлались. Пв житах і пшеницях заплигали зграї лютих тигрів. Володько не стоїть, не сидить. Він бігає, стрибає, голосно виспівує якусь пісню, яку щойно видумав і яку зараз забуде. Голос його бореться з вітром. Волосся, сорочка рвуться з намагою зірватись і відлетіти під хмари. Корови злазяться докупи...
Крап-крап, крап... Одна, друга, десять... На відкриту голову луплять хльосткі краплини. Тріснув грім — гуррур! — покотилося горою... Хтось відкрив там заставу і дощ прудкий, скісний, змішаний з градом сипнув на землю...
Володько нижиться... Міцніше, міцніше! По чуприні, на чоло, щоки і бороду течуть потьоки. Сорочину промочило одразу. Тіло чує холодні струми води, яка стікає по ногах додолу. Небо рішуче розбурилось і громи вигравали свою велику музику, що так личила до сіро-бронзових дубів.
І Володько не відчуває прикрості. Навпаки. Йому здається, що це ще мало. Йому далі співати хочеться, і коли б дощ не так плюскав у рот, він заспівав би щось подібного до того, що діється навколо.
Буревій так само зник, як і навалився. Остання черевата хмарина відкрила сонце, і воно бризнуло на світ свою горіючу міць. Бризнуло світлом, теплом, розсипалось барвами коштовних каменів по всьому, що росте. Бризнуло, щоб підняти з долини і з-над Жолобецьких та Угорських лісів тяжкі валуни туману.
Озеро вже вилилось, і вода свавільно толочить трави. А навкруги свіжо, невинно, так ніби волошки, маки і все, все зненацька відчуло молодість і засміялось дзвінким радісним сміхом.
Другого дня ранком Матвій квапиться обійти поле і поглянути на те, що полишили вчорашні веремії неба. Гей! гей! Усмішка широка сама напинає уста. Роса дзвенить... "А пшениця, різалма, таки вилягла. Казав не давати гною... Кілька кіп полеглиці буде..." — міркує. А жито муром стоїть, лиш дещо вклонилося сходові, по котрому вже гарцює свавільне сонце ранку.
Зітхає широко, легко. М’язи курчаться, мов у молодого. Ноги несуть самі довгою, росяною межею — вздовж, впоперек і назад вздовж.
Чудесно! Рости, рости! Клуню клав не для грашків. Вміститься живого золота досить. Ось тільки стріху пошиє, та дещо нових делів з осичини наколе, та подилює, бодай від "фронту"... Хай хоч від дороги вигляд пристойний прийме... А збіжжя увійде до неї... То, що увійде, то увійде...
II
Прийшла цього гарного літа війна. Шлях від Крем’янця до Шумська не битий, але широкий. Від Матвієвого хутора пішов він просто полями на схід і врізався в саму гущу Жолобецького лісу.
Одного ранку виїхав звідти козацький полк. Коні гиржать, списи відблискують у сонці, шаблі бряжчать. Курява від комонників товстою ковдрою криє стерні і півкопи наліво. Люди там, жінки з пишними грудьми, підтиканими спідницями, позакачуваними рукавами, діти-пастушки, старе й мале збіглось до шляху.
Коні ритмічно помахують головами, пирхають... Спітнілі їх груди виграють вальками вип’ятих м’язів. Копита м’яко топчуть шлях і збивають куряву.
Вершники бадьорі й веселі. Гору кучерів над лівим ухом криє напнутим дашком круглий кашкет, який дивом дивним тримається потилиці. Через груди навхрест рушниця, шабля і "патронташ": Ширізні штани з червоними лампасами.
— Дальоко єщо австрієць?
— О, далеко! Там,— махали люди рукою...
— Їй, красотка!.. Пайдьом с намі!.. На нємца!.. Дівчина закриває хвартушком очі.
— Йдіть самі... Хіба вас мало?..
О, немало, їдуть — лава за лавою — міцногруді, усміхнені. І де ті коні плекалися, яка земля їх викормила? Боже, яка та, мабуть, велична земля!
Додому верталися люди поспіхом. Хтось засапаний, без кашкета, побіг полями.
— На сходку! Всі на сходку! Війнааа!
"Війна, війна!" — побігло полями. На магазинському чорному зрубі приліплена широка "бамага-об’явленіє". Така сама "бамага" на церковних воротях і коло Гершка на перехресті до паркана старого Соловія тістом приліплена.
Дядьки збивають коси, кладуть серпи. У кожного вираз непевності. Вулицями, якими проїхали комонники, пішли селяни. Пішли поважні дядьки, пішли їх жінки, їх діти. Коло "шкальні" збори. Старшина читає вголос царський наказ. Дехто кашкета стягнув і цупко тримає його в задубілій від напруження, долоні.
— Так, значить, "перший разряд — червонобілєтчики" завтра раненько, з харчами на три дні, виїхати до воїнського начальника,— закінчив своїми словами старшина.
На дерманських хуторах "перворазрядчиків" усього один — зять-приймак Тараса Здорова, що оце у Великодню з Манчжурії, де служив пограничником, вернувся.
Нічого сказати — пристойний і поважний "москаль". Одяг темно-синій з зеленими нарукавниками та вильотами. Параска Тарасова ходила, мов пава, коли біля неї побрязкував острогами її довгоочікуваний...
І от на... Але, що ридала — що голосила, руки ломала і билася об землю. А він її піднімав, на руках ніс, цілував при всіх — малих і старих. Коло шкальні чекають, тримаючи у кулаках пужална, підводчики. Вози високо вимощені. Коні байдуже помахують хвостами. "Перворазрядчики" вириваються з обіймів матерей, жінок, наречених. Підводи рушають. Голосні виспіви ридань зносяться над селом.
А шляхом з Жолобецького лісу знов висунулись полки. На цей раз піхоти...
— Москалі! Москалі йдуть! — пронеслось селом. Володько, Хведот, Хведір, Їлько і все, що могло бігти, біжить назустріч "москалям".
Ва-ку’... Да ва кузніце!
Ва-ку’... Да ва кузніце...
Ва кузніце маладиє кузнєци.
Виривається з сотень уст розлогий вояцький спів. Здорові з загорілими обличчями люди. На плечах у кожного мішок — "вещевой". Через плечі навскіс згорнута калачем "шинеля" з підв’язаним до неї "котьолком". На голові кашкет з овальною трибарвною "кокардою". На поясі патронташі, лопатки, келепи, сокири. Все нове, все щойно одягнене.
Спереду їдуть баскими випасеними кіньми надуті старшини. При боці у кожного шабля, мапа і далековид.
— Ой, йой-йой! Скільки їх! — вирвалося у Володька. Передні вже на верству від лісу, а задні ще бозна-де. Йдуть, йдуть. Бряжчать котелки. Рота за ротою виступає з лісу. Пісні, жарти. Одна рота нарізує веселої. Звинний, барчистий з кирпатим носиком "москалик" вибиває спереду гопака.
— Браво-браво, Бондаренко! Дай лиха закаблукам! — підбадьорює його якийсь "прапорщик" в окулярах.
А Бондаренко вигупує тяжкими закуреними чоботиськами, виплескує в долоні. Піт з нього ллється зливою, промокла навильот "гімнастьорка", кашкет ледь тримається на злиплих пасмах волосся.
Спереду чути команду. Роти зупиняються. Відпочинок. Бондаренко відгуляв своє...
— Маладец, Бондаренко! — підходить до нього старшина.— Вот тебе руб’ на водку! А как водку тєпєр черті п’ют, а чесним людям не дают, так вип’єш чаю. Понял?
— Так точно, ваш’ бродь! — тягнеться Бондаренко.
— Спасіба!
— Рад стараться, ваш’бродь!..
Направо й наліво дороги стелиться по стернях вояччя. Деякі біжать далі, ген туди в долину.
— Ех, води! Дай, браток, води!
Сонце смажить навмисне. Від Матвієвого хутора бігом несуть двоє відер води. Ніби сполохана зграя зелених птахів, все зірвалося і женеться назустріч воді.
— Варатіісь! Сукіни сини! Стооой! — горлають старшини. Дехто зупинився, але інші біжать. Відра з водою тримає Катерина. Сотні рук з "баклажками" простягнулося догори.
— Води! Дай, брат, одін глаток!
— Не лєзь! Куда прьош! Нє відіш, человек упал... На голову!..
— Сукіни сини, всю разберут! Чернушка, дєвушка-красотка! Остав для меня!..
— Задушите! Назад! — гукає Катерина. Дружнім хором матюків заревіла воячня. Задні перли наперед, середні назад. Посередині, облита водою, з порожніми відрами, Катерина.
З’явилося кілька вершників на цибатих огирях. Замаяла над головами нагайка.
— Разайдіісь! Разайдіісь, сукіни дєті!..
Щасливий воячисько з розхристаними волохатими грудьми дістав повну баклажку води і, перевернувши її над головою, виливає все у широко відчинений рот. Зненацька вершник. Нагайка знялася і оперезала голову вояка. Баклажка випала з рук. На обличчі різкий знак, а вояк труснув головою, вдарив матом і здивувався.
— За что? — Хотів було змахатися.
— Марш, сволоч! Нельзя піть води! Слихал?..
Володько надзвичайно здивований таким видовищем. Так бити просто по лиці... Ні... Цього не можна зрозуміти... А той клишавий дурень нічого. Подивився зляканим сірим поглядом, витягнувся, мов стовп. Вся вода з баклажки на землю витекла.
А люди біжать зі всіх боків на "москалів" дивитися. Крик, лайка, запах поту і відпадків. Війна.
(Продовження на наступній сторінці)