З Дивничом я не сварився. Тільки він мені заявив, що я продався (про це він говорив і на засіданні: Я, мовляв, розумію Юрія Вол., що в Мюнхені треба багато грошей, щоб прожити, але якби він міг пождати два-три місяці…), а потім прислав листа, де пише про різні свої погляди. Я відповів йому, що не може бути дискусії з продажною людиною, бо щоб сперечатися, треба шанувати, якщо не погляди, то хоч особу того, з ким сперечаєшся, а які ж можуть бути погляди в продажної особи. Поза тим написав йому, що на нього ані трохи не серджуся, тільки чекаю, поки він перегляне свій погляд бодай на цю справу.
Якщо ж іде між нами, то я вважаю його діяльність тепер зовсім не корисною: це та сама хвороба закладання партії, на яку рік тому захворів Гр. Ол. і яка, очевидно, в еміграційних умовах поражає майже всіх. Принаймні я, крім Вас (не кажучи про себе), не знаю жадної людини, що на неї не хворіла б. І мені шкода, дуже шкода, що чесна й розумна людина зайнялася цією партієтворною хлестаковщиною до повного самозабуття. Питання про східняків – це окреме питання і я не надаю йому аж такого великого значення, тим більше, що він сам уже по суті свої первісні позиції цілком заперечив. Отак справа з Ю. Д. Повірте, що це мені коштувало не однієї безсонної ночі, але оглядаючися я не бачу зерна неправди за собою. І маю надію, що він це зрозуміє і повернеться до своїх старих позицій і поглядів.
Наприкінці просьба до Вас така: чи не можна мене під час перебування у Вашому таборі, примістити в яку-небудь приватну нелітературну хату, щоб я міг уночі спокійно відпочивати від літературних справ і розмов. Бо я боюся, щоб я Вам не викинув якогонебудь коника. Ага ще одно: Славутич мені сказав, ніби мене висунули ліцензіятом МУРівського журналу. Думаю, що він поплутав. А коли ні, то прошу негайно зняти, бо це зовсім не моя справа і не було б корисно і для МУРу. Привіт Т. Ф.
Щиро Ваш Ю. Шерех"…
Ото ж так, приблизно, виглядають наші внутрішні гаразди. А як виглядають не наші і не внутрішні, а загальні і в світі? Приблизно, така ж метушня, тільки велика розміром. Америка застосовує до Европи "Плян Маршала", що значить її відбудову, совєти в Чехословаччині роблять державний переворот, що значить кінець її незалежности, в Об’єднаних Націях ухвалено поділити Палестину на жидівську й арабську частини, що значить постання біблійного Ізраїлю, у Китаї наступ Мао Дзе Тунга, що значить комунізацію Азії. А взагалі напруження до відмови і загроза зриву.
15 квітня. Нарешті… 11 і 12 квітня – неділя й понеділок, у залі нашого табору Третій З’їзд МУРу. Прибуло понад п’ятдесят учасників з’їзду, але з того лиш половина членів об’єднання. З чужинців прибули лиш литовці – поети Стасис Сантварас і прозаїк Пульґіс Андріусіс.
Відкриття З’їзду о десятій годині ранку короткою моєю промовою, далі доповідь Шереха "Року Божого 1947"… Ствердження, що всупереч тяжким умовам таборового життя і всупереч не дуже сприятливого ставлення до МУРу різних особистостей і груп нашого громадянства, під знаком МУРу "Золота брама" появилось ряд літ. творів непромильного значення, як "Тигролови" Багряного, "Доктор Серафікус" Домонтовича, "Еней і життя інших" Косача, "Старший боярин" Осьмачки, "Юність Василя Шеремета" Самчука – в прозі, "Домаха" Л. Коваленко, "Ордер" Косача і "Шумлять жорна" Самчука – в драмі, "Поет" Осьмачки і "Білий світ" Барки в поезії. Доповідач констатує спад імпресіонізму і настроєвости в їх творчости та шукання твердої, кристалізованої форми, часто й сюжетности, що значить скріплення і удосконалення творчих талантів. Типово також, що головною проблемою цієї творчости – стосунки української людини з добою, з сучасним світом та її самоствердження.
Велика доповідь Юрія Бойка присвячена оглядові української літератури під совєтською окупацією, у якій доповідач стверджує, що, не зважаючи на нестерпні національні умови під гнітом чужого й ворожого режиму та на засилля низькоякісної продукції, у своїх кращих творчих зусиллях, український письменник і там намагається висловити хоч щось з його справжніх думок і потреб народніх…
Доповненням цієї доповіді була невелика, але ядерна сильветка Є. М. (Євгена Маланюка, який не є членом МУРу і "прикривається" ініціялами) про М. Зощенка і А. Ахматову. Є. М. думає, що ліквідація Зощенка й Ахматової, як учасників російського літературного процесу, спричинена їх українським походженням і знаменує перехід тієї літератури з позицій імперських на чисто московські.
І продовженням доповідей, – доповідь Ф. Дудка – питання зв’язку письменника з читачем та його критикою, при чому тут порядно дісталось критиці, особливо формалістичній, яка, мовляв, стоїть на перешкоді між письменником і читачем.
Після цього, розуміється, почалось обговорення доповідей… Говорили Багряний, Бажанський, Блавацький, Людмила Коваленко, Дивнич, Кравців, Є. М., Подоляк, Чапленко, зі мною включно, і тут то широко розгорнулось наше Гуляй-Поле з настроями махновщини і атмосферою блискавок і громів, що обіцяли зливу і повінь.
Хоча з великої хмари рідко буває великий дощ. Нічого не сталося й з нашої великої "дискусії". Другого дня була черга за моєю ідеологічною доповіддю і настрої злагіднились. Моїм намаганням було показати традиційні концепції нашого, не лишень літературного, але й політичного процесу відродження, які базувались на гуртківстві, сектанстві й егоцентризмі і що наш час вимагає суворого перегляду цієї ідеологічної спадщини, якщо ми маємо амбіцію проявити себе в майбутньому, як одну масивну цілість у світових процесах формування дійсности.
Мені не легко було пояснити моїм колегам, чому я раз-у-раз настирливо виступаю з цією реторикою, коли вони воліють щось, що не вимагає абстрактного думання і не виходить за межі льокальних проблем. Для них питання Зощенка і Ахматової куди важливіше, ніж питання наших історичних аномалій раси, духовости, інтелекту, а питання, скажемо, особистих поглядів на певні явища було чи не вершком їх філософських амбіцій за які зводились смертельні двобої не конче лицарських правил.
З цього постала безперспективність і порожнеча наставлень і тому вимагалось узагальнень, підсумків, збалянсовання дії та вказання мети, яку треба не тільки відчувати, а й знати по імені. В поєднанні з їх конкретними, суперечними проблемами кожного дня, мої узагальнення давали завершену цілість і тим самим сенс закінченого діла.
Але я ніколи не почував себе яким будь організатором, провідником, політиком… Ані навіть звичайним редактором. Мої амбіції далі – "бути письменником" не сягали. Роля, яку мені прийшлося відограти в Україні за німецької окупації не була для мене властивою, ані не була вона такою і тут в таборах ДіПі з цим самим МУРом. І тоді і тепер це було чистим випадком і накинуто мені обставинами. Я мав досить роботи з моїм письменством, яке я вважав важливішим за всі інші мої справи і якому я присвятив усе своє життя, щоб могти ще займатися таким невдячним ділом, як головство організації такого винятково неврастенічного складу у таких винятково неврастенічних умовах. Тут приходилось займатися такими справами, які були дуже далекі від моїх інтересів, дрібнички і щоденщина, як бур’ян, забивали мою енергію і не маючи ніяких секретарських сил, це переходило межі всіх людських спроможностей. Це був не кабінет письменника, а уряд і де інде такий уряд вимагав би кількох технічних співробітників, то ж в цьому випадку я мусів полагоджувати все це сам особисто.
Маючи це на увазі, я кожного разу ставав на прю, коли вибирали мене "на голову", але на цей раз, по трьох роках ходження по муках всіляких наших інферно, я вирішив сказати досить. Рішуче й остаточно. Без ніяких сентиментів. І коли дійшло до точки перевибору правління МУРу, я зголосив абсолютну мою в цій справі недиспозицію, довівши це аргументами, цифрами, лікарськими свідоцтвами.
І тільки тепер, і тут стало абсолютно видно і зрозуміло, що ця моя спроба є жалюгідно безнадійною. Весь наш МУР, став муром, включаючи і Є. М.-а, який свого часу заклинав мене залишити МУР, щоб до цього не допустити. А пані Коваленко, зі своєю прямолінійною щирістю, заявила просто, що це з мого боку ніщо інше, як саботаж, спрямований на розвал МУРу. Суперечка наша тривала з добру годину, створився сталемат, безвихіддя і в остаточному я програв. Прийшлося здатися. Не хотілося, щоб ця організація якось була пошкоджена. Забагато коштувала вона нам поту і нервів, щоб це злегковажити. І на перший знак згоди відчулось враз відпруження і навіть не було голосовання, а секретар заніс до протоколу лишень малу нотатку.
Це також показало ясно, якою дорогою й незамінимою організацією для її членства став цей МУР. Здавалось, що без неї наше існування не мислиме. Це зворушувало і підносило на дусі.
Не менше труднощів було з вибором заступника голови. Шерех, не менше від мене, мав причини з цим не годитися. Але й тут МУР став муром, а до того заговорив і мій егоїзм. Без Шереха годі було цю справу уявити. Він належав до її ініціяторів взагалі, він ініціював мало не всі її ділові справи, він редагував всі наші видання, а до того – був добрим, характерним, послідовним співробітником і другом… І в решті-решт він мусів погодитися також. І тому ми далі мусіли творити випробувану запряжку голови й заступника, до якої додано М. Бажанського, Ю. Дивнича, Людмилу Коваленко, Б. Кравціва та Яра Славутича, як членів правління з І. Коровицьким і В. Міяковським, як кандидатів з ревізійною комісією – Ф. Дудка, І. Багряного, В. Барки та О. Несича.
І хай живе МУР!
(Продовження на наступній сторінці)