У травні у мене цвіло навіть каміння. На початку травня я вже міг сидіти на своїй королівській веранді пахучою вечірньою добою після моєї фабрики, у легкій білій, розхристаній сорочці, ніби римський сенатор у своїй тозі, і любуватися запаморочливо-діловим, лагідним, упорядкованим довкіллям. Барвіли дахи котеджів, набудованих здовж долини, приїжджали, від’їжджали, або стояли непорушно в різних місцях авта, поливалися стрижені, оксамітово-зелені травники, загорялися і рівно світились широкі, відкриті вікна, веранди, хідники, вулиці.
Свіжо, красочно і мальовничо, ніби добра картина старого майстра, вражав невеликий парк моїх сусідів зліва з його рядом гостроверхих, молодих тополь і великою, як хмара, плакучою вербою з її жовтим і зеленим звисаючим галуззям. Звичайно, коли заходило сонце, на тому місці відбувалася богослужба поєднання землі і неба з великою участю робінів, кардиналів, жовтобрюшок, щигликів, які так само, як і я, любили це святочне місце.
Часто я звертав увагу на оселю сусіда зправа. Велика, гарна, нова господа, захована в яблунях саду як залишок з колишньої ферми. І вибагливий, валом, здовж межі квітник з дуже пишними мальвами, рожами, ірисами і жоржинами. Її власник — високий, костистий, повільний добродій на прізвище Фокс, за професією лісник, за походженням англієць. Весь тиждень він поза домом, приїжджає лишень на суботу й неділю, займається квітами, садом, дітьми, має гарну, русяву жінку, двоє гарненьких білявих дівчаток і великого, ясно-зеленого "Меркурія", яким кожної неділі рано, цілою родино, виїжджає до найближчої англійської церкви.
Ну і зліва, звичайно, вілла тітки Ен. Зву її віллою за її маєстатно клясичний ренесансовий портик. З весною вона плястично, фотогенічне і містерійно-мальовничо прибирає патриціяльно-імперіяльний вигляд на тлі густо-зелених, гостроверхих туй, і великих валів бузку, що заповнюють весь простір своїм прозоро-свіжим запахом і в поєднанні з цвітом яблунь, і глибиною синьо-емалевого, вечірнього неба дають настрій півдня та квітучого, томливого вдовілля.
Таке моє цьогорічне довкілля. Ще минулої весни воно було зовсім інше. Я до нього з кожним місяцем, з кожним тижнем і кожним днем все глибше і глибше вростаю і все більше і більше відчуваю його своїм.
Як пригадую, це був, як і здебільша, дощевий, холодний, зелений травень, але мої і мого сусіда Фокса яблуні дуже мохнато цвіли, кожна галузка, здавалось, обсипана роєм джмілів. І, здається, це було в п’ятницю, і як не помиляюся сьомого дня. Я вернувся, як і кожного дня, чверть по п’ятій з роботи і, як кожного разу, мав намір, зогляду на завтрашній вільний, суботній день, одразу від’їхати до Торонта у справі моїх бізнесових операцій, які дуже добре розвивалися. Цього дня, пригадую, я мусів, було, підписати контракт на купівлю нового поземка десь там у околиці Куксвілу.
Я поставив своє авто на подвір’ї тітки Ен, зогляду на легший заїзд, був трохи втомлений і одягнений у свій звичайний, робочий, сірий пасистий одяг і тільки що зібрався відходити до свого дому, щоб там повечеряти, коли несподівано вибігла гарно, легко, по весняному одягнена Катруся: — Павле! — гукнула вона. Я зупинився і питально дивився на неї. — Що там такого? — відповів я. — Ти там маєш гостю, — сказала вона дуже спокійним, нормальним голосом. І не дивлячись на цей її спокій, як і на те, що я не міг знати, що це за гостя, в мені щось болюче здригнулося. Я дивився на Катрусю здивовано і питально. — Приїхала твоя кузинка, — додала вона. Одного разу, при одній нагоді, я пояснював Катрусі фото Лени, як моєї одруженої кузинки. Вона також знала, що та сама кузинка відвідувала мене минулого року зі своїм чоловіком. — О! — вирвалось у мене, я намагався бути спокійним, але Катруся напевно бачила, як мінявся вираз мого обличчя. — А деж вона? — нарешті запитав я виразно збентеженим голосом. — Там у тебе, — відповіла вона. — Коли ж вона приїхала? — запитав я знов. — Зараз по полудні, — відповіла вона. — Вибач, Катрусе, — сказав я і без поспіху відійшов.
Мені здавалося, що Катруся стояла і дивилася за мною, я ж ішов дуже повільно, розтягав дорогу, боровся з навалою почуттів, моє серце билося приспішено, багато плутаних думок тиснулося до голови.
Я пішов, як звичайно, як і кожного вечора, коли вертався з роботи, наперед глянути на мої квіти, особливо на ті, що вимагали якоїсь допомоги, але на цей раз моя увага ніяк не була звернена на квіти. Я намагався знайти рівновагу почуттів і пробував бодай приблизно встановити лінію поведінки. Як і чому вона тут появилася, що це направду мас значити, які її наміри і як маю на все реагувати? Питання, питання й питання і хоча я їх так часто, і так докладно передумував, я не мав ніколи і не мав тепер ніякої відповіді.
Я входив, не як звичайно, бічним кухонним входом, а піднявся сходами на веранду, мав штучний, натягнутий вигляд, хотів увійти головним входом до великих сіней і враз побачив її у широких відкритих дверях... І був здивований. Та сама висота, струнка постать з трохи поблідлим, обвітреним, неплеканим обличчям, яку я знав колись, але одягнута, вона була у потертих, зімнятих, вузеньких темно-сірих штанях, у пожмаканій білій, не дуже чистій блюзчині і витоптаних, не чищених, без обцасів і панчіх шлапаках. Її лице було не плекане, губи потріскані, волосся довге, прямовисне, давно не чесане. її обидві руки були заховані в кишеннях.
Побачивши мене, не змінила пози, стояла далі на місці, на устах мала демонстративну, зніяковілу, визивну, а заразом понижену посмішку. А коли я підійшов до неї зовсім близько, ми якось спонтанно кинулись в обійми, довго мовчазно, без поцілунка, тиснули одне одного, я був зворушений, збитий з пантелику, не знав що казати, що почати. — Лена! — вирвалось у мене нарешті. Де ти тут взялася?
— Я тільки що з Парижа, — відповіла вона з тією самою винуватою посмішкою. Приїхала поглянути на яблуні, — додала вона до цього. Я деякий час мовчав, лишень здивовано дивився, відчував, що вона ціла в противенствах і, не знав, що сказати. Вона, ніби пишалася собою, ніби хотіла мене чимсь приголомшити, на лиці гнів, образа, злоба. І, здавалось, я бачив її так дуже недавно, можливо вчора, ми зустрілися там на тому озері, час нагло обірвався, минуло багато мимолетних днів, нічого не змінилося. Навіть те її лахміття видавалось знайомим, цілком у тоні і ритмі нашого спільного стилю поведінки.
— А мене не сподівався, — здавалось продовжувала вона якусь свою думку в голос.
— Сподівався, — відповів я підкреслено.
— Але заскочений, — казала вона тим же іронічним тоном.
— Можливо. А ти сама ? — питав я нетерпеливо.
— Як бачиш, — відповіла вона.
Я хотів було запитати "а де ж янголятко", це слово врізалось у мою тямку, але її вигляд нічим не зраджував вигляду Мадонни, скоріше це був вигляд громадянина з під мостів Сени в Парижі. І я стримався зі своєю цікавістю і натомість запитав: — Це нова мода? — і вказав поглядом на її шати.
— Ні, — відповіла вона.
— Яке це має значення? Ідеологія, символіка, Сартр, Толстой ?
— О, ні... Просто. Так вигідніше. Я посміхнувся. Вона бачила, що мене це не переконує, що сприймаю це не як простоту, а як ускладнення і як примху, зрештою, вона знала на це мої погляди, а тому ми цієї теми не розвивали. Я спохватився, що вона ж моя гостя і заметушився, щоб її відповідно прийняти. — Але ж... Лено! Вибач! І що за розмови! Ти ж з дороги.
— Ні. Не голодна. Катруся мене накормила, — відповіла вона.
Я глянув здивовано. Катруся? Вони вже знайомі? І напевно розмовляли? Лена, як звичайно, відгадувала думку. — О, вона чудова! Вона мені дуже подобається.
— Ви розмовляли ?
— Дуже довго. Вона мене зустріла, як твою кузинку.
— Але сідай, — сказав я. Я вказав на велику вітальню, на мій великий, улюблений, мишатий фотель в куті під лямпою з різьбленим, покритим шкірою, столиком. Вона обережно, недопасовано сіла, виняла зі своєї пом’ятої, витертої торбинки якісь французькі цигарки в поганому опакованні, дістала цигарку, я подав їй запальничку, підставив попельничку і сказав: — Чи можу щось запитати?
— Чому ні.
— Де те янголятко, про яке ти писала?
— О, ти чудовий! І ти повірив?
— Чому не мав вірити ?
Вона не відповіла одразу, відсутньо думала, втягала і випускала дим і по часі сказала: — Це просто була примха. Ти мусиш мене знати. Думаєш, що ось тепер я приїхала до тебе? Я приїхала побачити, як цвітуть яблуні, як будеш ти реагувати на мій новий вигляд, побачити що тут діється. А тебе... Повір... Я вже забула.
— Чи також примха ?
— Ні. Гола правда.
— Гола правда?
— Сумніваєшся? Наше минуле? Ми ж не бачились, Фата-моргана.
— Ти зовсім розгубилася. Париж тебе обдурив, — сказав я і відчував, що в мені наростає обурення, що хочеться сказати правду. — Ти обернулася в мавпу і виглядаєш, як паризька проститутка.
— То що я? Мавпа чи проститутка? — питала вона спокійно.
Я намагався бути також спокійним. — І те, і друге. І щось третє...
— Ти дуже не любиш Парижу?
— Мені байдуже. Там самі генії. Все знаючі... І краще знаючі... Детрити.
— Гнила Европа, — спокійно іронізувала Лена.
— Ніяка Европа. Шостий континент. Самостійна і ізольована плянета. Без повітря і віддиху. Де дуріють з нудоти.
— О, як зворушливо. Бідний Париж!
(Продовження на наступній сторінці)