Ми обидва знали, що наше підприємство не зовсім безпечне, що воно наскрізь фантазія, але ніхто з нас про це не говорив, ми вдавали людей абсолютно безпечних, ні одна рисочка нашого вигляду не сміла зрадити якогось вагання. Зрештою, будемо думати про це завтра, пізніше, а поки що ми робимо. В голові роїлося від безлічі найодчайдушніших плянів, я уявляв себе в ролі великого підприємця, організував будівничу компанію, будував цілі дільниці будинків, мої люди по всій провінції, мої машини по всіх дорогах. Тим часом я при землі і міркував над тим, як саме найкраще відновити мій занедбаний котедж і як до нього вселитися...
Під цим настроєм в’їжджаємо до Торонта і під’їжджаємо до моєї вулиці Глен, де на самому перехресті нам переїхало дорогу авто-танк опалової оливи фірми "Дніпро", на що Снилик зауважив, що це добрий знак, коли той танк повний. Будемо надіятись, що він повний.
З таким настроєм ми розпрощались зі Сниликом, я обережно наближався до дому, на половині Боярів притьмарено світилося, і мені було треба їх бачити. Після славетнього балю в Парк-Плаза, я уникав зустрічі з ними, але тепер я мусів це статус кво, будь що будь, порушити. Боявся, що це не так легко мені вдасться.
І був приємно розчарований. Бояри зустріли мене сливе радісно, пані Марта, у своєму елегантному халаті, поралась у кухні, а пан Михайло, як звичайно після праці, сидів у фотелі біля ватрана під лямпою у домашньому одінні і читав свій невідмінний "Телеграм". Марта вийшла мені назустріч і поспіхом, здавалось розгублено, казала: — Дуже гарно, що ви про нас ласкаво згадали, а то ми вже, було, гадали, що ви розгнівались.
— Завіщо? — відповів я тоном найщирішої невинности.
— Що ми тоді без вас від’їхали. Але мені так розболілася голова... Хіба то був баль? Дім божевільних. Такого безладдя я ще не бачила... Але ви... надіюсь, не каєтесь? — казала вона з ноткою лукавства. — О! Нічого, — відповідав я далі невинне. — Ви щойно з дороги і може голодні? — питала вона далі. — Ні. Гарно дякую. Недавно вечрряв, — відповідав я. — Маю чудову шиночку... І голляндський сир... І салат з крабів, — гомоніла вона спокусливо. — Пречудове. Але я все таки недавно вечеряв, — настоював я на своєму. — А з ким це ви приїхали? — несподівано запитала вона. — 3 таким добродієм, мабуть вам знаним Сниликом, — відповів я з підкресленою увагою. — А чи не була це часом якась Сниличка? — невгавала вона. — Ні-ні-ні! Справжній, грубий, майже лисий Снилик, — відповів я. — Чи не захопились ви часом бізнесом? — запитала вона з виразною ноткою іронії. — А чому б ні? — відповів я на це. — Бізнес? Ви і бізнес! — викрикнула вона. — А чому б ні? — повторяв я те саме. Марта дивилась з таким виразом, ніби між нами одразу мала початись відома суперечка.
Михайло відчув це також, відложив свою газету і мабуть хотів, було, також щось сказати, але Марта міцно тримала стерно розмови. — Бо ви і бізнес — різні поняття, — казала вона.
— Це вимагає пояснення. Що по вашому Я?
— Якесь... Щось... О, не кажіть. Я вас так знаю. Зрештою, не моє діло.
— А от уявіть... — почав, було, я нетерпеливо, — я саме цим зайнявся. І пропоную вам одне діло.
Михайло, що сидів і чекав на свою чергу, повернувся остаточно в наш бік.
— Цікава, цікава, — сказала Марта з подвоєною сплою іронії з виразним бажанням знищити мене остаточно.
— Продаю свою хагу. І пропоную це діло вам, — відповів я нагальне.
— Хочете тікати? Від нас? — вирвалось у Марти.
— Чому тікати? Справа значно простіша: потребую грошей.
— Навіщо вам гроші ?
— Кажу ж, що бізнес.
— Але ж ми тільки що купили авто, — майже перелякано сказала Марта. Її настрій одразу змінився з грайливого на розгублений.
— Ідеальне поєднання: авто плюс хата, плюс...
— Але ж, Михаиле, — перебила мене Марта тривожним тоном.
— Почекай, почекай, — озвався нарешті й Михайло. — Дай сказати чоловікові слово. Хочемо знати, в чому справа.
— Справа дуже проста. Берусь за діло... Потребую готівки... Продаю хату.
— Чому тепер? Так скоро? — хвилювалася Марта.
— Трапилась робра нагода. І мушу її вивжити.
— Не так зараз. Не сьогодні. Ми ще не готові.
— Яка різниця? Сьогодні — завтра. Платите комірне... Додайте десяток долярів і маєте власний дім.
— Але ж, Михаиле! — зовсім хвилювалась Марта. Ми ж не маємо ніяких на це засобів.
— Почекай, почекай. Не хвилюйся. Дай сказати чоловікові слово, — твердив своє Михайло.
— О! Я не розумію... Що за така наглість... Він вже все сказав.
— Нічого не сказав. Одні оклики. Як це має бути, що має бути, які умови, — казав спокійно Михайло. Йому ця ідея виразно сподобалась.
— Ми не маємо засобів, — не здавалась Марта.
— Хто має засоби? А навіщо благородне слово кредит ? Стільки банків... Гроші є, реальність є. З кожним роком гроші падають, з кожним роком реальність росте, — підливав до вогню оливи я.
— Ми думали... Аж десь... На весну, — бснте жилась Марта.
— Що купите тепер за доляра — на весну коштуватиме п’ять відсотків більше. Ціни на реальність ростуть, місто росте...
Мої арґументи вплизали, Михайло помітно зацікавлювався, Марта далі перечила, але коли дійшло до остаточного, Михайло забрав слово, його цікавила ціна, я переказав думку Снилика, мовляв це мало б виглядати на п’ятнадцять тисяч, але коли йдеться про друзів і коли обійтися без посередника, можна говорити про знижку. Говорили далі, наша мова споважніла, обговорювали подробиці, виринали все нові і нові питання, Михайло гарно в цьому розбирався, він направду цим пляном цікавився, хоча він виринув трохи заскоро.
— Навіщо, скажіть, така наглість, — питала пригноблено Марта. — І що це за така вигадка? Чи не думаєте переселятися до Монтреалу? — вирвалось у неї з пересердя... Очі її сердито бігали і здавалось, вона хоче на когось кинутись.
Мені видавалось це дивним, я делікатно посміхнувся. — Переселитись — так. Лишень в протилежний бік. До Оквілу! — сказав я. Марта невдоволено замовкла, а Михайло натомість, також збентежений, виявив більше зацікавлення, заявив, що йому ця ідея подобається, хоча зараз годі щось остаточно сказати, бо це треба обміркувати, а тоді дати відповідь. Коли це може бути? Можливо завтра.
На цьому поки що скінчилося. Я попрощався з Боярами, пішов до себе, щось поїв, передягнувся в робочий одяг і відійшов на нічну зміну. Мої машини крутилися сьогодні бадьоріше, я мав надію, голова працювала, думи будували пляни, мрії — фантазії, я на нових плятформах, підомною жива реальність і все здавалось в найкращому порядку за вийнятком одного, чого я спочатку недобачив, що я не мав ані хвилини спокійної, а весь час, як годинник, крутився довкруги тієї самої мовї справи. Я не міг спокійно спати, ані їсти, мені снилися будинки і булдозери, моя їжа не так смакувала, а мої очі виглядали втомлено. Але втоми я не почував, це був наркоз, який тримав мене в постійному напруженні.
Другого вечора я дістав від Боярів відповідь. Вони беруть хату. Це їм вигідно. Не матимуть посередників, не мусять переноситись. Того ж таки вечора я подзвонив Сниликові, що моя хата продана, віч був здивований, але вдоволений, вказав на свого адвоката пана Гуменного, що на вулиці Бей напроти міської радниці, який мав би полагоджувати мої формальності.
Наступні дні були виповнені тими формальностями. Я побував в Українській Кредитовій Спілці при вулиці Каледж, побував у Канадській Гіпотечній компанії при вулиці Бей, разом з Сниликом відвідали адвоката пані Сомерсет у Оквілі. Усі ті справи вимагали уваги і часу, але точно за два тижні, після нашої візити у пані Сомерсет, ми могли їй вручити чека на десять тисяч і тим самим я став власником двох і пів акра простору, старого котеджу і нових шість тисяч боргу.
Це не було зле. Була осінь, початок листопада, довгі ночі, голі дерева і замазане небо. Звичайно у такий час я переживав втому, депресії, інколи катари, границя зими й осени наводила на мене такий самий жах, як колись границя війни, пригадую цілі тижні мрячних днів і ночей з чорним настроєм, чорними думами, особливо коли я був сам і коли обривались надії... На цей раз, здавалось, я мав найбільше причин для таких настроїв, я був напрапду осамітнений, я часто вечорами, прибувши з Торонта автобусом, обходив свій маєток зо всіх боків, з високої засохлої його рос-линности вискакували зайці, зривалися фазани, ночами тут гуляли скунси, ракуни і навіть лиси. У моєму тісному, низькому, старосвітському котеджі не було вікон, сипались стіни, текло зі стелі, провалювались помости, пахло гниллю, цвіллю, щурами, затиналась убиральня, гасла електрика. Моя маленька кухонька не мала ні печі, ні зливу, ні яких будь меблів.
(Продовження на наступній сторінці)