А щодо редакції "Волині", то за ввесь цей час я не бував там ні разу і мене туди не тягнуло. Зараз по моєму арешті ту газету було докорінно змінено, наполовину зменшено розмір, змінено зміст і навіть саму "голівку", і обернено в дуже провінційний листок, друкований на дуже поганому папері. Заправляли нею далі обидва директори — Скрипник і Тиктор з головним редактором "в заступництві" Андрієм Мисечком, але власником її, все більше і більше, ставало те саме "ґе-ем-бе-Га" з Луцька, що видавало німецьку газету "Україне Цайтунг". Всі її співробітники тільки й мріяли, як того діла позбутися, бо крім мізерних платень, які їм ласкаво давали нові власники, вони ще мали багато клопоту з політичними умовами, у яких мусіли працювати. З одного боку німці вимагали від них все більше й більше пропаганди в їх користь, — з другого почали натискати партизани з протинімецькими вимогами. Часи мого лявірування між двох огнів минулися й вимагалося, точно визначених позицій в цій шаленній боротьбі супротивних сил. І я був тільки вдячний моїй долі, що мене досить "почесно" було звідти забрано, не дивлячись на всю болючість тієї операції.
Поволі й спокійно проходив місяць моєї відпустки, від 20 травня я почав роботу в ДНБ, де вже працювала чимала група наших молодих людей — дівчат і хлопців. Редактором української "Кореспонденції ДНБ", був мій колишній заступник з "Волині", Євген Лазор, якому пощастило безболісно повернутися з Києва і примоститися в цьому затишному закутку ДНБ під крилом добродушного стоїка Карла Аріо, який був більше українцем, ніж німцем, служив колись в Українсько-Галиській Армії в чині поручника, співробітничав в українській пресі, а 1930 року, в журналі "Літопис Червоної Калини", помістив ширший "Нарис історії XIV бригади" УГА.
Солідний, спокійний, середнього росту добродій з доброю освітою, добрим вихованням і з дуже поміркованими людяними поглядами на тодішні справи, а в його уряді, що складався з двадцяти п’яти співробітників, не робилося ніякої расової політики. Загальна атмосфера була дружня, товариська, приємна.
До мене його ставлення було особливо приязне, ми ба-
гато на різні теми розмовляли, мене фактично було віддано
під його "опіку", він мав бути моїм цензором і це був він,
що не радив мені особливо в’язатися з таким Даргелем. "Ко-
ли тебе потребують королі — будь з ними обережний",
нагадував він одну німецьку приказку.
Моє співробітництво з ДНБ почалося з того, що я висловив бажання виїхати на село, щоб набратися вражень для моїх настроєво-весняних кореспонденцій. І тим селом, розуміється, мав бути Дермань, особливо тепер, коли там, у неділю 24-го травня, мало відбутися традиційне храмове свято, що його в Україні загально звали Зеленим, а в Дермані — Трійцею. В честь трьохчленности християнського Бога, якому там присвячені манастирська й приходська церкви.
І я не тільки дістав дозвіл на таку поїздку, а зо мною захотіло їхати і моє начальство, а тому ми з Танею, в неділю рано-вранці, за доброї весняної погоди, в товаристві Арія та його заступника Блюме, машиною ДНБ під шоферуванням Альберта, вирушили до Дерманя "на Трійцю". Авто бігло бадьоро, не дивлячись на паші не найкращі дороги, зеленіли поля, цвіли сади, світило сонце. Я ввесь час намагався бути добрим чичероне і по годині з половиною ми вже в"їжджа-ли "через Лиси" до Дерманя і зупинилися на площі між ма-настирем і учительською семинарією. Моїм гостям цікаво було бачити такого типу село, на площі зібралося більше народу, ми віталися, мене гратулювали із звільненням і питали, хто ті німці. Я казав, що це люди від газет, які приїхали познайомитися з нашим гарним селом і написати щось про нього в німецькій пресі. І вони дивувалися, що той ось німець у тій своїй жовтій уніформі з високим штивним кашкетом, говорив з ними такою доброю українською мовою. І все виглядало гаразд, коли то враз на дорозі "від Лисів", в хмарі куряви появилось ще одне велике авто, виповнене німецькими офіцерами.
А це що за таке лихо? Люди були здивовані, а найбільше я сам. По хвилині авто під’їхало до нас і зупинилося. І з нього висіло двох в уніформі ес-де — майор і лейтенант і двох військових — капітан і рядовий. І виявилось, що майор був заступником шефа Ес-Де Пюца, який тепер виїхав на відпустку до райху, лейтенант — наш знайомий Мюллер, якого ми посилали до Києва рятувати Олену, а військові — капітан зі штабу верховного командування, керівник культурного відділу, Ремме і вояк його шофер. І ще виявилось, що вони, довідавшись, що ми поїхали до Дерманя, захотіли і собі там побувати, дармащо не були прохані. І що мали ми тепер з ними робити? Я одразу почав лекцію історії розвитку цього села, пояснив постання манастиря, зазначив, що це школа, де я побирав свою освіту, а опісля вони знайомились з людьми, робили знимки і, як здавалося, хотіли викликати між людьми добре враження. Ми ходили, їздили, оглядали і від’їхали вони гень аж під вечір на доброму підпитку, бо їм довелося випити в різних місцях чимало дерманського самогону, що ще посилило їх приязні наміри, але коли вони запропонували мені вертатися разом з ними назад до Рівного, я делікатно відмовився, вказуючи, що маю відрядження побути тут кілька днів, що підтвердив також і Аріо. І вони від’їхали. І мені навіть прийшла була думка, чи не боялися вони, що я залишуся на селі і не вернуся назад, що було б для них чималою неприємністю... Але поки що ця проблема не виглядала аж так актуальною і вони спокійно повернулися во своясі.
А ми з Танею залишилися святкувати далі. Другого дня цих свят, прибули з Тилявки інші наші родичі і всі ми разом ще раз зустрілися на руїнах нашого старовинного родинного огнища, а пригадуючи, як то колись ми щороку з’їжд-жалися сюди, з далека і близька, щоб побути разом і відзначити нашу родинну нерозривність.
Із старого нашого гнізда стояла лиш одна мурована, крита бляхою хата, збоку стояв свининець, по середині, вкопаний в землю, кират без машини, трохи далі стовбичило кілька мурованих стовпів колишньої клуні, перед ними стояла маленька копичка соломи та відокремлено стояв ще шматок мурованого з каменю хліва і в ньому одна шкапина коняки і одна хвостина корови... Так загосподарила тут всемогутня партія визволення світового пролстаріяту... За гаслом:
Ми всьо разрушім,
А патом, ми наш, ми новий мір пастроїм,
1 Кто бил иічєм, тот будет всем... ,lt; ","••".-
Але очевидно, це станеться вже не за нашого життя. Бо за наше пів століття їм ще далеко не пощастило побудувати хоч би такого, як вони з такою фурією тоді руйнували...
Ми з Танею пробули тут три дні і звичайною підводою від’їхали до Рівного. Наслідком цієї поїздки друкувався в чисельній тодішній пресі мій екстатичний, школярського типу, фейлетончик "Поїздка через май". "Поля, одно за одним, відкриваються, мов сторінки чудової книги... Всі вони зелені... Прекрасна, свіжа, соковита зелень — зелень хліба, зелень чорної землі... Вітаємо тебе, рідна і прекрасна!" "І далі... Дермань! Знаєте ви, що таке Дермань? Ні, сказав би Гоголь, — ви не знаєте, що таке Дермань. Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво, вже здалека виринають із зелені то знов десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами облягають зо всіх сторін краєвиди і горе вам, чоловіче, коли ви не мистець, не поет, або принаймні не звичайний фотоаматор з яким небудь "Кодаком" на через-пліч. Все то накидається на вас хижо зо всіх боків, ніби зграї звірів і хоч-не-хоч ви здаєтесь. Зупиняєтесь, здіймаєте капелюх і глибинно вітаєте цю царицю волинських сіл"...
Таким ось пеаном почалась друга моя "неполітична" частина журналістичної діяльности у той час. Ніхто не казав мені, що я маю писати, але я і так знав, що я маю писати. Щось таке патетичне ніщо. І по можливості менше. Щось ось, як "Поля і танки", з такими розмайними розважаннями: "Ой, у полі вітер віє, та жито половіє! Знаєте цей розгульний, широкий мотив? Він виріс разом з житами, він викохався в просторах на крилах буйних вітрів. У ньому вислів душі людини, яка цілі віки тут жила, тут лила свій трудовий піт. Широкої, щирої, великодушної, правдивої людини".
"У ці зелено-голубі простори з невідомо яких далечин, вилізло і в неладі зупинилося п’ять залізних потвор. Отам на пригірку, там при долині і там під горбиком... Зеленавої барви під жито, а деякі вже поруділи. Вони стоять і дивляться в небо... Дивляться навкруги, нюхають обережно простір і, здається, кожної хвилини готові зареготати своїм сталевим реготом"...
"О, боже, танків, сталі і зубчастих коліс! Зглянься на свої творіння і зруш їх з цього закамянілого стану. Дай їм життя, щоб могли вони повзти житами, межами, чавити грудьми і лупати чорну землю, лишаючи за собою довгі, широкі, порепані сліди. Руш, руш їх — дикий, сталевий боже!"
"Вони знають, що сюди знову прийде плуг, і кожної весни обгорне їх старанно зо всіх боків, поблажливо з почуттям неймовірної і вічної певностн в перемогу. Золотий плуг з з доброю блискучою срібною плитою і з щедрою долонею, яка любовно та побожно оберне долоню землі і посіє зерно, щоб був хліб, щоб було життя і був людський на землі сміх"...
(Продовження на наступній сторінці)