Мене сюди вкинули і, мов би, забули. Ніякого контакту із зовнішнім світом. Ніодного слова відомостей. Лежучи безсонними ночами у тій ямі, з тими відтисками крівавих долонь на стінах, мене проймали моторошні думки, між якими думка про вивіз до концентраційного табору, була наймоторош-ніша. Чого я боявся більше, ніж смерти. Я вважав і тепер вважаю, що країни, які практикують у себе такі засоби кари, як табори з їх звірячими умовами побуту, не заслуговують на назву цивілізованих. Вони не в стані вглибитися в саму суть цього явища і зрозуміти, що цим понижують вони саму людську гідність в її істотності. Але хто тоді думав про якусь людську гідність взагалі?
Згодом мої страхи почали розсіватися. Все більше і більше зростало переконання, що мене випустять. Ніяких рече-вих доказів для цього не було, все оберталося у сферах побожних бажань і фантазії. Наприклад, наближалось свято Великодня. Приходила абсурдна думка; що може і наші Пі-лати захочуть когось з нас випустити, як ..того розбійника з Євангелії. Таке могло думатись лишень у в’язниці, але я був здивований, що мій приятель Неофіт Кибалюк мав також подібну думку, як він пізніше мені признався. Це свідчило, що наше думання було все ще дуже просякнуте християнством, в його містерійному уявленні.
Але й поза цим я все думав, що мене випустять. Я мав стільки друзів. Невже вони не зможуть подати мені руки помочі? Я так в них вірив. І моє спорадичне вагання все більше зупинялося на "випустять".
Але дні минали і нічого не мінялося. Коли хто не розуміє теорії релятивности часу, хай посидить трохи в тюрмі. Там час сунеться приблизно десять разів повільніше. Дні там видаються тижнями, а місяці вічністю. Тому і мої тижні видавалися такими нестерпно довгими... У моїй долі нічого не мінялося і єдине, що біля мене змінилося, це побільшення населення нашої камери. Прибув ще один представник "вищої раси" фольксдойчерської катерогії на ім’я Шустер, який служив десь там біля ЇСостополя за перекладчика у ляндвір-та і прошпетився кілограмом масла, яке він передав не тій, що треба особі, за що, як він твердив, мають його розстріляти. — Там вони крадуть вагонами, — казав Шустер, — але то "вони". В рудій уніформі... Із значками, — поясняв він свою ситуацію мені з Андерсом. І при цьому він так хвилювався, що забував, якою говорить мовою. Він знав їх щось з п’ять і говорив ними одночасно.
Але ми його розуміли і нас було троє. Надходив православний Великдень, який припадав цього року на п’яте квітня. Дні були досить холодні, ночі з приморозками. Мій настрій не був кращий. Було прикро зустрічати таке свято у саме такому положенні, першого року мойого повороту додому. Полонені підходили до мого вікна і ми співали: "Небо синє, земля чорна".
Перший день Великодня не приніс нічого нового. Звичайна неділя. На коридорі спокійніше, як завжди в неділю. Таким саме видався і день другий. Я дістав передачу, де були вже ознаки свята у вигляді двох крашанок і шматка ковбаси. І де все. На коридорі були звичайні будні. Викликали на допит, приводили нових приреченців. Німці не дуже шанували свята, що походять з такого одіозного для них місця, як Єрусалим.
Натомість день третій, вівторок, приніс копу несподіванок. Вже зрання ми помітили, що за нашим вікном на подвір’ю щось діється. Там збирали полонених і шикували їх у два ряди Ми з Андерсом негайно зайняли спостерігавчі під вікном становища. І могли навіть бачити ноги полонених, загорнуті у різне дрантя, що стояли рядочком па примерзлому болотці. Трохи згодом ми побачили поміж ними ноги, узуті в чоботи, а також пару ніг, взуті в жіночі черевики. О, так! Полоненим щось роздають. До нас досягали слова священика, у яких повторялося ім’я Христа, а трохи згодом ми почули жіночий голос, у якому я розпізнав негайно одну людину. Ха-ритя Кононенко! Це вона. Як можна ще сумніватися. О, та Харитя! Я завжди знав, що вона така. Не можна навіть уявити, скільки щастя принесла вона тим загорнутим у лахміття людським кістякам своїм "Христос воскрес". Передаючи кожному з них по дві крашанки, по шматку ковбаси і шматку білого хліба. Це ж неймовірне. Після їх помий з нечище-пої картоплі. Ми самі були цим так перейняті, що не могли встояти на одному місці і мусіли бігати по камері. Андерс і Шустер не могли вийти з дива, що таке щось могло статися.
І відчувалося, що це піднесення переживала ціла тюрма,
бо все там завмерло від напруження. А згодом в коридорі ми почули якийсь рух, а ще згодом ми почули рух під нашими дверима... А ось брязнули ключі і вони відчинилися... І на порозі — Харитя! Усміхнена, свіжа, свята. Я кидаюся до неї і ми душимося в гарячих обіймах. — Христос воскрес! — ледве проривається у неї крізь сльози й розгублення. — Воістину воскрес! — вимовляю так швидко, що слова губляться в поспіху. Вона подає мені пакуночок, загорнутий у білу шматку, щось хоче сказати і не знаходить слів. — Голубчику... Вибачте, що так мало... Не вірила, що вас побачу... Те саме, що дістали полонені... її ясні, сині очі сміються, і разом по щоках течуть сльози. Я дуже їй дякував і не за те, що вона принесла, а за неї саму. Це була така радість. — Не бійтеся, — казала вона, — що ми вас там забули. Не забули. Оце розговлялися і всі вас згадували. І вас скоро випустять... Там стільки делегацій... До райхскомісаріяту, до Ес-Де... І стільки листів... І ваші німецькі приятелі. Потерпіть ще трохи, там ще рішаються якісь формальності... Але я мушу йти. Мені дозволено лиш на хвилинку. Я роздала оце полоненим, а одну парцію залишила. І кажу до начальника: оце ось я хотіла б передати ще одному полоненому. А він узяв та й повів мене без слова просто сюди. До побачення, рідний! До скорого побачення! — казала .вона. Я їй ще дякував... Вона скоро відійшла... А за нею пішов наш крикливий начальник, що стояв на цей раз мовчазно з-заду. Я подякував йому також навздогін, коли він відходив.
Коли зачинилися двері і я повернувся до моїх компанів, вони обидва були в сльозах. І збентежені не менше від мене. Ми розломили принесені дари на три частини і їли їх побожно. При чому я оповідав про ту пані, що нас відвідала і яким чином вона тут з’явилася. Всі добре знали, що відвідини до нас були заооронені і зробив це наш начальник на свою власну відповідальність. І це нас дивувало, бо ми звикли бачити його, як дуже неприязну істоту.
На цю тему говорилося не тільки в нашій камері, а по
всій тюрмі, а особливо в полонених. Поява тієї жінки з ти-
ми дарами була для них справжнім чудом, посланим з неба,
якого вони не сподівалися. —і,, ;
Харптя Кононенко. Як багато з нею зустрічалося і як мало можу про неї сказати. Не маю про неї ніяких фактичних даних і лиш дуже загально знаю, що походить вона з Києва, що там тоді ще жило дві її сестри, що вона належала до еміграції УНР, що жила у Львові, вчилася в Празі, побувала п Канаді, проїхала стейтами Америки і завжди займалася громадською, культурною й харитативною роботою. Тобто, вона завжди і всім помагала, не вимагаючи ніякої допомоги для себе. І тільки сам Бог знає, скільки тисяч людей було врятовано нею від смерти. Провадження кухонь, харчівень, збирання харчів, одягів. І завжди щиро, завжди віддано, завжди для когось. Як було б гарно, щоб колись у нашому Києві, якісь людяні люди поставили їй гарний пам’ятник. Як тій, яка ніколи не питала тих, що потребують допомоги, хто вони і звідки вони. Вона бачила в людині тільки людину і за це замордували її нелюдяні люди в цій самій тюрмі, куди вона потрапила рік пізніше і з якої більше не вийшла.
А взагалі, для мене цей Великдень почався вівторком 7 квітня. Цей день святкувала ціла тюрма разом з полоненими. На коридорі було порожньо, начальство десь зникло, ніде не брязчали ключі і навіть, здається, кудись позникали наші со-вєтські цербери. І гень аж десь по обіді, біля години четвертої знову почався рух. Знов появилися дозорці і, здається, були вони не дуже тверезі. їх мова була уривна, ілюстрована добродушними матюками. Час до часу, під візиркою жіночої камери, виникали розмови не дуже цензурного жанру і навіть, дуже несподівано, у нашій візирці появилось червоне, округле обличчя обслужника, який приносив мені передачі. Я думав, було, що і на цей раз він щось приніс, але коли я підійшов до нього, він звичайно дубово-мовчазний, скривив рот у п’яну усмішку і промовив: — Здрастуйте, редактор! С празніком вас! — Здрастуйте! І вас тоже, — відповів я здивований. — Думаєте, я нє знаю за что ви сідітє, — перейшов він одразу до вияснення справи. — Знаю. Харашо знаю. За Україну, — висловив він це якось підкреслено. — А кто вам ето сказал? — запитав я його з усмішкою. — Нікто. Сам знаю. Я тоже украінєц, — говорив він з виразом жалю. — А аткуда ви родом? — питав я далі. — С Харкова, — відповів він. — То значить українець, — погодився я. — Канєчно. На-стоящій. Вот талько ґаваріть нє умею. Разучілі, сукіни сини. Досвіданія! — і він намірився йти, але знов зупинився. — А! Ваша жена о вас всьо спрашіваєт. Как он там да как он там. Я гаварю: харашо. Пайот! Людей вєсєліт. А жена у вас харошая. Красавіца. Досвіданія!
І він пішов. Але не далеко. Було чути, що він одразу зупинився біля жіночої камери, звідки донеслися реготи та вищання... Але враз до коридору увігналося двох ес-есів з рушницями, які одразу зникли в камері жінок. Там все затихло. А за хвилину я міг бачити, як мого недавнього гостя попровадили ес-еси до виходу, а ще за хвилину знадвору почулось два постріли.
Що там таке? Що сталось? Ніхто нічого не міг сказати. Після цього тюрма завмерла, настала глибока тиша, на коридорі лиш чути кроки дозорця.
І в такому настрої минула ніч.
(Продовження на наступній сторінці)