Також у цей час мене несподівано покликано до уряду Райхскомісаріяту, де я познайомився з одним паном, дебелої постави з округлою головою в партійній уніформі на прізвище Нестлєр. Мені сказали, що він відає якимсь там відділом політики цього уряду, який містився в нижньому поверсі, зараз від входу наліво. І цей самий Неслер показав мені писану на машині відозву "до населення України", яка має бути оголошена за підписом Еріха Коха у двох мовах — німецькій і українській. Я мав висловити про неї мою думку, головне, чи зробить вона враження на тих, до кого вона звернена.
Переглянувши той машинопис, я побачив, що це найпо-рожніше і найбезглуздіше говорения, яке тільки можна собі уявити, але сказав, що відозва добре зложена, переклад цілком відповідний і я не можу до неї нічого додати. Нестлєр був помітно вдоволений, можливо, це був плід його власної творчости і на цьому моя роля в цій справі була скінчена.
Внедовзі наша газета під датою 25 грудня, на цілу першу
сторінку принесла цю відозву і цей документ німецької оку-
пації настільки прикметний своїм духом, змістом і стилем,
що його слід тут подати, не міняючи в ньому ані титла, ані
коми. " —
ДО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
"Фюрер Адольф Гітлер призначив мене Райхскомісаром для України. З його доручення я управляю Вашою областю. Німецькі вояки вибороли Вам свободу і знищили більшовизм. СОВЄТСЬКА СИЛА ЗГИНУЛА І НЕ МОЖЕ НІКОЛИ ВЕРНУТИСЯ. Тепер настає новий час для Вашого краю. За це тисячі німецьких вояків віддали свою кров і своє життя.
Противник був сильний, але в завзятій боротьбі його знищено. Одначе війна ще не скінчена; вона йде далі проти Англії. Англія є також Вашим ворогом, як є вона ворогом усіх європейських народів. ЦЮ ВІЙНУ НАКИНУЛА ЕВРОПІ АНГЛІЯ! Вона є союзницею більшовизму! Англія мусить бути побита, тому, що мир і добробут можуть завітати лишень тоді, коли буде здобута перемога над Англією. Вашу подяку Німеччині й Ваш причинок у боротьбі проти Англії складіть своєю працею. Перш за все найбілєше значення має праця на землі. ХТО ОБРОБЛЯЄ РІЛЛЮ І ПРАЦЮЄ, ТИМ САМИМ БОРЕТЬСЯ ЗА НОВИЙ ЧАС ДОБРОБУТУ Й МИРУ, ЯКИЙ НАСТАНЕ ДЛЯ ВАС ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ. Тепер ще важкий час. Населення цього краю перетерпіло в минулому дуже багато горя. Я переконаний, що Ви й на цей раз видержите іспит цього тяжкого часу. ПРАЦЕЮ І ЧИНОМ ВИ ВИЯВИТЕ СВОЮ ПОДЯКУ ЗА ЗВІЛЬНЕННЯ НІМЕЦЬКИМИ ВОЯКАМИ. Пильною і невтомною працею Ви допоможете зробити Европу сильною та причинитеся до Вашого власного добробуту. Так допоможете побити Англію. Не балачки та розговори можуть тепер помогти, але тільки готовість кожного зокрема віддати до розпорядимости всі свої сили. Для неробів і пльоткарів нема тепер місця. Всі сили краю належать боротьбі проти ворогів людства, добробуту й щастя! Оцінюватиму кожного лише по цьому, в якій мірі він діловито допомагає відбудові цього краю. Кожний з Вас матиме змогу жити в своїй вірі й поглядах і бути щасливим.
ЛИШЕ ПИЛЬНОЮ ПРАЦЕЮ, НАЙВИЩОЮ ПРОДУКЦІЄЮ Й ЧИНОМ, НАЙКРАЩОЮ УПРАВОЮ РІЛЛІ, ЗРАЗКОВОЮ ГОДІВЛЕЮ ПОГОЛІВ’Я ВАШОЇ ХУДОБИ ДОКАЖЕТЕ СВОЮ ВОЛЮ ДО БУДОВИ НОВОГО ЩАСЛИВОГО ЧАСУ. Закликаю Вас підпорядкуватися в кожному випадку моїм розпорядженням, а також розпорядженням німецьких ґене-ралкомісарів і Ґебітскомісарів. Хто протиставиться волі німецького проводу, хто ставить опір відбудові країни, того постигне невмолима суворість закону. Каратимемо кожного ледаря і порушника спокою.
ХТО Ж ВИКОНУЄ СВІЙЙ ОБОВ’ЯЗОК, ТОЙ БУДЕ ПРИ-
ЧАСНИКОМ БЛАГОДАТІ Й ДОБРОБУТУ НОВОГО ПРАВЛІННЯ. Хай ніхто не відстає, кожний хай дасть все, що може із своєї постійної готовості допомогти й своєї сили праці. Тоді ми спільно переможемо важкий час.
ЕРІХ КОХ, — Райхскомісар для України"...
Ось таке... Плутанина слів для орачів, пастухів, свинарів... Які спричиняться до перемоги "Европи" працею і нічого не будуть вимагати людського. Ні слова до народу, нації, людини. Це лиш країна, область, населення, робітники.
Ми помістили це "звернення", але й не залишилися з відповіддю. Зараз на другій сторінці цього ж числа газети пе-редовиця з вимовним наголовком: "Видержати". "Зо всіх теренів нашої провінції приходять майже систематично вісті, які змушують не одного українця поважно задуматись над положенням, яке довкруги назріває і яке набирає все більш прав горожанства.
Недавно міністр пропаганди Д-р Геббельс у часописі "Дас Райх" писав, що в сучасний момент необхідно про всі справи, що нас хвилюють та які зв’язані з тим воєнним становищем, у якому ми знаходимось, говорити й писати ясно й од-верто. По моєму, ця думка подвійно правильна. По-перше, люди вчаться дивитися правді в вічі, по-друге, знаючи свої недомагання, знайдуть можливість їх направити. Дуже недоцільним є, за большевицькими звичками, закривати очі на дійсність, славословити її і тішити себе всілякими на вербі грушками...
Так! Тяжко, твердо, іноді суворо. Одначе все це, ще і ще раз вимагає від нас: зібрати нерви, напружити сили — моральні й фізичні і, оцінюючи найвищі наші завдання, оцінюючи наше місце в часі, просторі й історії, мусимо видержати! Так чи інакше — перемогти!"
Чи це було дійсно не вистачально "ясно й одверто" ? А для ілюстрації, зараз же під цією статтею чуттєвий фейлетон Анатоля Довгопільського: "Пам’яті Данилишина і Біласа", — революціонерів УВО, страчених поляками грудня 23-го 1932 року, де говорилося, що "напередодні свята Різдва Христового, ми, українці, згадуємо імена цих двох молодих хлопців — імена, що символізують Різдво нової доби української нації".
II
Наближалися Різдвяні свята, що цього року припадали на неділю 7 січня. Перші такі свята, які зустрічатиму вдома після чотирнадцятаітньої відсутности. Мій нотатник з 3 січня 1942 нотує: "Майже закінчилася праця в редакції. Видали святочне число (газети) і приготовили матеріял для посвя-точного. Можливо, завтра їду до Кремянця, а там заскочу до Тилявки... Учора дістав листа від Марусі. Можливо приїде, хоч мені щось не віриться"...
А також на цих днях лист від Олени з Києва (1.1.1942). "Дорогий Уласе! Вітаю Вас з Новим Роком та бажаю... самі знаєте чого. Бачила я Таню та розмовляла з нею і то довго, бо вона ночувала у мене. Вирішили ми з нею їхати до Рівного, ледве Ви приїдете сюди, або пришлете авто. Отже — чекаємо!
У мене наразі все гаразд, лише "Літаврів" вже не маю, але за те у Спілці повно роботи, отже скучати не доводиться. Пишу лише кілька слів, бо хочу їх конче передати через п-на Олега, який вже ось-ось поїде до Вас. Вітаю Вас сердечно та стискаю щиро Вашу руку. Олена".
Лишень згодом я міг зрозуміти те їх "отже — чекаємо". А тоді мене ще вдовольняло "у мене наразі все гаразд". З надією, що мені все таки пощастить роздобути якусь можливість, щоб забрати їх сюди, а поки що треба чекати. Наше авто ніби направили, вставили якийсь мотор з розбитої машини, але їхати ним ледве чи доведеться. Хіба що може десь тут поблизу і то дуже малою швидкістю. До Києва воно ніяк не доїхало б, а іншої моторизації поки що не було. Від цього настрій у мене був пекельний.
Але не в редакції. Там повно руху і святочного піднесення. Видали святочне число і редактори збираються святкувати. Майже всі розїжджаються хто куди. І треба було те число бачити. Великого розміру на вісім сторінок з окремим ілюстрованим додатком та великою заголовною графікою нашого графіка Коржа, якого ми видобули з табору полонених. З цілою віршованою кольоною поетів Авеніра Коломийця, Євгена Яворівського, Миколи Первача, Григорія Нищого, Дажбожича, тобто Романа Бжеського. І в тому багато мого. Слово від редакції. Передовиця "Від Ісляндії до Гаїті", спогад "Новий рік у Хусті" та "Слово письменника", яке закінчувалось такою тирадою, від якої міг зірватися в повітря ввесь "Райхскомісаріят для України". "Я вірю в те, що роблю. Я вірю в силу і святість рідного слова! Я вірю в прийду-чість мого великого народу! Я вірю в кожний болючий відрух хворого живчика моєї дорогої батьківщини і, вірючи в це, я не можу бути зрадником своєї віри! Не можу! Бо так збудована моя духова істота. Так написано в тих книгах вічности, які кожна людина дістає від народження, як свій дороговказ. І тому якраз наш літератор у ці страшні воєнні дні не сміє вступитись із стійки обов’язку. Тому якраз він мусить витримати більше, ніж хто інший, й переболіти більш, ніж інший.
А сума цього досвіду дасть йому новий матеріял для нової його творчости. З цього зродяться ті сторінки національного літопису, що їх майбутні покоління братимуть до рук і читатимуть слово в слово, букву в букву.
Як безмежно, як пристрасно хотілося б одного разу вітати день, коли ми, як національна спільнота, цілому великому світові, з повноти серця могли б сказати: ми вільні! Ми осягнули! Ми любимо! Ми подаємо всім вам, вільним братнім народам, нашу братню руку згоди!
Але це лиш марення. Воно десь заховане в наших душах. Маємо дійсність більш, ніж жорстоку і в її отруйному чаду шукаємо своєї рівноваги. Кажемо всім — витримайте! Кажемо — не затратьте духа! Кажемо — будьте на своїй стійці! Кажемо — вірмо собі взаїмно! Кажемо — ще більше, ніж коли, обніміте найслабшого, найменшого. Кажемо — любімось великою любов’ю рідної крови, рідної раси. Не клеве-щім на себе самих, на наше Я. Чуймося воїнами, що рам’я в рам’я, крок у крок йдуть вперед проти спільного ворога, що перемагають, або ж вмирають разом.
І це буде той найбільший зв’язок душ, воль, який дасть нам силу, міць, потужність і який навіть у цей час великої війни дасть нам можливість знайти мудру розв’язку нашого страдного становища.
А головне — вірмо! О, як треба вірити! Як багато віри мусить вмістити в собі наша наболіла душа".
(Продовження на наступній сторінці)