— Де маєте хірурга? Наскільки я розумію — ми не маємо ніякої ідеї. Люди нашого наставлення не думали творити теорії, вони творили життя. Нас поставили на суд за те, що ми не хотіли ходити, кричати "ура", робити демонстрації, розбивати трони, скидати корони. Ми сиділи на землі, орали її, сіяли хліб, хліб збирали н віддавали. І ми зовсім не думали, що робимо щось погане. І також зовсім не думали, що хтось десь там, може, наші сини чи брати, по містах, університетах, по фабриках цілі десятиліття писали на нас обвинувачення. Вони сказали, що ми багаті, а поруч нас є бідні. Вони сказали, що ми здобули своє багатство неправдою. Вони сказали, що це наше багатство треба від нас відібрати і віддати тим, що не мають. Чи ж не спокуслива така "правда"? А ми про це зовсім нічого не знали, а сьогодні нас тягнуть на суд і хочуть карати. І ми не знаємо, як боронитись. Ті, що бороняться, це лише дуже прихапцем пошита програма. І її для нас не стане.
Іван говорив спокійно і навіть, здавалося, байдуже. Водяний натомість горів. Його лице зраджувало напруження й рішучість. Андрій сидів напроти і уважно слідкував за обома. Старий куняв. Мар’яна виразно задивлена на Водяного, їй подобається кожне його слово.
А потім прокинувся старий, і виявилось, що він усе старанно слухав.
— Миколо Івановичу! Нашого полку ще не створено. Але не бійтесь, він ще буде. Тепер ґрасує те, що має для цього ноги. А прийде пора і на голову.
І після цього старий встав, сказав усім добраніч і подибав до своєї комірки.
Всі вичувають потребу відпочинку. Довга, непроспана, напружена ніч, повний тривоги день. Тому всі почали розходитись.
Андрій після першої в його житті пригоди такого роду якось раптом замовк. Він відчув, що затратив у тому льоху свою юначу, дуже плекану безпосередність. Стоячи в тій безмежно тісній, а одначе безмежно широкій і глибокій темноті, він задумався, і та задума не сходить з його чола. Вперше збагнув яскраво це дуже виразне слово "темнота" і пригадав собі багато образних висловів на це поняття, а між ними такий — "і розіб’є тьму неволі".
Він, наприклад, не сперечається ані з Водяним, ані з Іваном, бо кожний з них має рацію; натомість думає, що з цього дня він мусить почати якусь нову, живу і наочну роботу, щоб усі ці суперечки перестали бути допущеною теорією, а перейшли вони, бодай в далекому майбутньому, в таку практику, що включатиме теперішню суть речі. Він думає, що цьому людському типові можна помогти тільки заміною деяких складників його психіки. А це може статися не тепер і не шляхом революції. Ця революція може тільки припинити природний зріст, бо забере багато тієї найкращої крові народу. Андрій власне у полоні таких думок.
Цілий хутір, незважаючи на все, пережив нечувану катастрофу. Жалюгідно виглядав центр цього царства — кухня. Зложені в ній гори поживи, що були призначені для незчисленних гостей, були невикористані. Цариця цього царства, невтомна Омелянчиха, була розбита вщент. Вперше на своєму житті вона програла поле бою і відчула, що корона її помітно похитнулася. Вона, наприклад, довідавшись, що "все пропало", що ніяких гостей не буде, вперше на своєму житті махнула на все рукою, не взялася ставити всього на своє місце, а, відкачавши рукави і розпустивши жінок, лягла — і то навіть не на ліжко, а на застелений килимом тапчан, підложивши під струджену свою голову тільки свій сухий кулак.
Те саме зробив і Григор, і така резиґнація вказувала, що ті люди були чимось поранені. Вони, так би мовити, нагнівались на життя і хотіли так на ньому помститись.
Мар’яна ввійшла до спальні свого чоловіка позбавленою всіх істотних проявів такого важливого моменту її життя. Увійшла, вичула і пізнала. Окинула поглядом все, що тут було. На стінах густо висять картини, стоїть одно старе, міцне, дубове ліжко, прикрите чистою, білою прикривкою, стіл старанно прибраний. До вікон входить передвечірня холодна і шорстка темнота.
Пізніше ввійшов Іван, і вони опинились на самоті. Не вперше вони були самі, але тепер це було те інше, якась грань вичувалася між тим, що було, і тим, що бути має. І вони знають, що цю грань вони тепер повинні перейти. Але над ними висить враження минулої ночі, Мар’яна все ще вичуває під серцем гостро наболіле місце, коли їй здавалось, що всьому кінець, що станеться найстрашніше. І коли живий і сильний Іван підійшов до неї, обняв її міцною рукою, вона пригорнулась до його грудей не так з почуття ніжності, як з бажання висловити свій біль і знайти лік від нього. Це деякий час тривало, не було ніяких слів, потім Мар’яна звела свій зір до Іванових очей, хвилинку пильно в них вдивилась.
— Не бійся, Мар’яно, — сказав він. — Все буде добре.
Вона кивнула йому головою.
Далі Мар’яна почала поволі й обережно відкривати постіль. Появлялись білі, чисті подушки, розгорталася біла розлога поверхня ложа, ніби крила великого білого птаха, що є готовий до лету. А після цього Мар’яна підійшла до Івана, що сидів при столі спиною до неї і перебирав привітання, обняла його за шию і шепнула йому на вухо: — Підемо, милий…
Весь хутір поволі пірнув у темноту, в якій на всі боки шуміли пружні вітри. Дерева саду на всі способи хиталися. Принишкло, мов замерзлі в льодах кораблі, стояли будови. Здавалося, що все обернулося в слух і увагу, що все причаєно вслухалось у вічний простір, ніби чекало, що звідти, з висоти чорного неба чи з глибини білої землі, впаде страшний голос Бога, що створив це небо, цю землю, ці дерева і цих людей. Над цим місцем стояло страшне питання часу, питання, що в своїх початках, ніби перше джерело, витікаючи з одної точки, поволі розливається і обертається у грізну течію могутньої ріки, що наповняє собою океани.
На хуторі повисла задума. Один тільки Водяний, що фактично не належав до цього комплексу, стояв осторонь. Він не поділяв загального настрою. Ті вісімдесят десятин землі, що лежали під його ногами, не в’язали його сумління. Вони були для нього тільки шматком поверхні цієї планети, по якому ступають його ноги, не лишаючи там своїх слідів. Він кожної хвилини, мов птах, може здійнятися в простір і летіти. І ввечері, коли всі розійшлись, він зістався на розмову з Танею. Це тривало недовго, а вислідом було, що він, мовляв, не лишається тут ані одної секунди, що у нього і так уже все готове, що він мусить іти і мусить діяти. Інакше — "вони нам скрутять шию, мов курчаті".
Таня легко стримувала його, просила залишитися бодай до ранку. Ніч, він стомлений, у полі метелиця. Ні. Рішено. Нема, як і нема потреби чекати. Вираз його очей, брів, чола вказував, що він саме так думає і думає поважно.
І коли Андрій увійшов, щоб сказати Тані добраніч, він побачив, що Водяний уже зібраний в дорогу. На ньому щільно лежить його короткий кожушок, увесь легкий, і бракує йому лише того, що мають усі воїни.
— О! — здивувався Андрій.
— Ви, — сказав Водяний до Андрія — як дійдете до нашого віку, матимете змогу нас порівняти. Мене й Івана. Не знаю, хто з нас має рацію. Це будете знати ви.
— Ви обидва маєте рацію, — каже Андрій. — Іван не має тепер рації лише тому, що він зв’язаний, а ви вільні.
На цьому погодились. Ні. Не треба нікого турбувати. Він відходить непомітно. Навіщо зайві слова.
Таня й Андрій провели Водяного в темноту ночі аж до воріт. Таня була зворушена, особливо, коли той цілував її руку. Андрій це вичув, зрозумів, лишив їх двох і вернувся до себе. Вітер вдаряв у стіну будинку і намітав під дверима замет.
І не встиг Андрій зачинити за собою дверей своєї кімнати, як до нього постукали.
— Прошу, Таню, — каже він спокійно. Двері відчинилися, і швидким кроком увійшла не Таня, а Мар’яна. Вона вже була в нічному, попелястої барви, халаті. — Дай мені свій палець, — сказала вона. Андрій здивовано подивився, посміхнувся і наставив їй вказівний палець. — Не цей, а цей, — сказала Мар’яна, взяла його руку і на мізинець насадила золотий персник з брильянтом.
— Що це, Мар’яно? — питає він здивовано.
— Мовчи. Нікому нічого не кажи. Колись довідаєшся, — шепнула вона, міцно, похапцем стиснула його руку, кинула "добраніч" і побігла. Коли відходила до дверей, за нею маяли поли її халата і було видно її ноги. А коли вийшла, в ухах Андрія деякий час стояв шелест матерії, і його ніздрі вловили тонкий запах її улюблених парфумів "кельк-флер". Андрій пильно вдивлявсь у персник; від його блискучого камінця виходив промінчик сяйва, що западав у його душу і там щось дивне і хвилююче викликав.
Він боявся залишитися сам з цим останнім враженням і, щоб його перебити, мав намір ще раз зайти до Тані.
Саме в цей час лугом, нахилившись вперед, засунувши руки в боброву муфточку, майже з заплющеними очима, бігла Ольга. Вітер дув з лівого боку від Дніпра. Одяг вкривався сухим снігом. Ноги в кальошах сховзались, і вона часто збивалася з дороги. З кожним сильнішим поривом вітру вона зупинялася перевести віддих, виймала з муфточки руку і прикладала кінці пальців у рукавицях до уст. Навкруги зовсім порожньо. За весь час дороги не зустріла живого створіння. Лише від Ліпляви інколи чути гавкіт собак, а з боку Канева — окремі потріски, що нагадують виляски з батога. Неба зовсім нема. Одразу від голови починається і невідомо куди здіймається чорне провалля. З нього інколи виривається зграєю попіл з вітром, що вдаряє об сніг і зриває його з місця.
Ольга рветься вперед. Не чує втоми, холоду, страху, а, навпаки, — їй себелюбно приємно. По цілому тілі нуртує тепло, м’язи міцно й твердо діють. Вона боялася темноти, бо уява була в темноті. Але тепер у темноті тіло, а уява в сяйві, і тіло тільки рветься, щоби пробитися до сяйва.
(Продовження на наступній сторінці)