— Говорив з нею… Маю на увазі… остаточно?
— Ні. Але вичуваю, що все буде (він зітхнув) гаразд…
Вони говорили тихо. Іван присів біля Таниного столика, на якому навіть тепер, крім кількох книг, лежало якесь шиття і пуделко[23] з приладдям до шиття.
— Ти вибач, Танюсь, що турбую тебе цим.
— А! Це цілком зрозуміло. Зрештою, нема двох слів. Ти мусиш одружитись — це ясно. Що інакше робити? Хто знає, чи я довго тут ще затримаюсь.
— Я маю ідею, Тань.
— Яку ідею?
— Хочу, як тільки скінчиться революція, щоб ти продовжувала свої студії. Найкраще — в Петрограді… Або Москві.
— Це було б не зле, — каже Таня і дивиться на свої нігті. — Але чи це вдасться?
— Що маєш на увазі? — гостріше глянув Іван на сестру.
— Можливо, одруження, можливо… Я знаю. Я думаю, Івасю, що наш світ все-таки починає порядно мінятися. Хто зна, що і як… І взагалі…
— Ну, будемо бачити. Це все ще тільки питання. Я дякую тобі, Тань! Будемо спати. Завтра у нас повний день. А чи з Ліпляви приїдуть?
— Нас просили до Ліпляви, але я пояснила і сказала, що ми поїдемо аж на третій день.
— Не знаю… Не знаю… Я мав інші плани.
— Ти можеш бути нами не в’язаний.
— Але ліплявці. Ти ж їх знаєш.
— Якось зробимо. Іди, лягай. Ти вже досить утомлений, — і вона глянула на свій маленький ручний годинничок, що лежав на столі. Іван ще раз глянув на сина і вийшов.
У себе застав Сопрона, вже в ліжку. — Лягай, Іване, — кинув той. — Що нового? Кажуть, у Ліпляві був мітинг.
Іван не відповідає, а мовчки роззувається. Сопрон продовжує: — Кажуть, були большевики. Домагаються розбору маєтків…
Іван швидко роздягається і лягає. — Це все нецікаво, — каже він між іншим, бо думка його зовсім не там. Він ліг, але спати не може. Навіть закурив, стрясає попіл на підлогу і думає.
— Но, нецікаво. Тебе це повинно якраз цікавити, — каже Сопрон. — Це не жарти.
Іван і на це нічого не відповів. Він докурює цигарку і робить вигляд, що засипає. Сопрон міг би хоч тепер не мішати сюди тих своїх справ. Іван швидко відривається від цієї думки і вертається знов до свого.
III
Різдво тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року було веселим, повним, щасливим. Погода була лагідна. Небо затягнуте слабою поволокою білих хмарин. Мороз, що був на Свят-вечір, злагіднів. Другий день Різдва, середа. Ранок випав чистий, майже сонячний. Вітру не було, і білий, яскравий простір стелився довкруги, овіяний маєстатом свята.
Морозівський хутір прокинувся рано. Не тільки старий Григор, не тільки Кандор та Татяна. Решту родини та наймиття не треба було будити. В інтересі кожного встати по можливості скорше. Це день, що вимагає більшого, але і він не лишає себе в боргу. Даремно думала Катерина Львівна, що вона може скористати правом гості і повалятися довше в постелі. Ні. Настав ранок, почався в кухні шум, заходили в їдальні, зірвались обидва хлопці, чогось вийшов Петро і довго не вертався, завештався по кімнатах Сопрон з великою пляшкою в руках, загомоніла бистро і дзвінко Таня. Все це вказує, що треба зводитись і собі вливатись до загального руху.
Катерина Львівна накинула вишневої барви кімоно, наділа червоні, м’які, з пухнастою китичкою назувці і заходила по кімнаті. Перш за все треба пропалити. При тому провітрити. при тому привести все в порядок, при тому поснідати. І все разом. Петро нарешті прийшов.
Катерину Львівну, опинились у вирі найзавзятіших приготувань. Омелянчиха набрала виразу командуючого генерала. Притягнули до співпраці Кандорову Домаху. Кухня обернулась у палаючу і киплячу, цілком самостійну планету, що видавала і світло, і тепло, а з тим стільки різноякісних запахів, що ніяка інша планета всесвіту не могла б з нею зрівнятися.
Старий Григор все-таки поїхав до церкви. Оминути в такий день святе місце не було і не могло бути його звичкою. Іван, власне, не знав, що йому робити. Був на дворі, в конюшні, в короварні. Все в порядку. Вернувся до себе. Сопрон знов настроєний говорити. Іван оминає відому вже, вічно ту саму тему. Ранок розвіяв настрій минулого вечора і ночі. Він уже не мріє, він думає, як краще і повніше провести цей, на його думку, дуже незвичайний день.
Ні. Це неправда, що Сопрон чи Петро, чи Андрій сьогодні зайві. Петро завзявся оформити стіл. Це буде не стіл, а картина. Це буде художність вищої якості. Петро не тільки розуміється на барвах. Він не менше розуміється на смаках.
— Ти знаєш, — питає він, — хто був Лукулл?
Андрій йому відповідає: — Це був один з тих римлян, що прожерли в Римській імперії таку діру, що потім її мусила сама мати-історія викинути до старого дрантя.
— О! Ти пішов у поезію. Я це розумію скромніше.
Вони обидва застеляють стіл, розкладають посуд, здоблять куверти. Появилися виняткові, гранчасті і сяючі пляшки.
— Оця, — каже Петро, — нагадує мені брильянт. А як ти?
— Погоджуюсь, — каже Андрій.
— Ні, не так. Тут ця має бути. А тут знов… Розумієш мою ідею? Ти тільки постав отут цю пляшку і відійди набік? Бачиш? Бачиш? Коли світло падає, припустімо, з того вікна, це не справляє враження. Але запали тільки лампу — і все загориться.
— Знов погоджуюсь, — каже Андрій.
Андрій поважний і спокійний. Має свою, затаєну думку. Приїде Мар’яна, приїде Ольга. Дві сестри. Це дуже цікаво. А потім Іван. Андрій уже зброїться, бо битва мусить бути виграною. Івана треба підтримати. Він ходить і не ходить, а такий, можна сказати, "муж велій".
Стіл вийшов без закиду. Татяна похитала головою і сказала: — А тепер, братики, подбайте, щоб усе як треба сиділо. Всі на своїх місцях. Особливо дами. Це вже ти, Андрію, майстер в певних інтимних справах. Сидіти за столом у такі дні — це не все одно, що сікти капусту.
— Погоджуюсь, Таню! Я сьогодні дуже мирна людина…
— Але він, Таню, не розбирається в деталях. Він все розуміє загально, — каже Петро.
— А ти йому допоможи, — каже Таня.
— Дякую. Дякую. Тобі і тобі. Обом дякую. В кожному разі, коли йдеться про місця за столом, то хоча на мене чигає Ольга Миколаївна, однак я уважав би за потрібне розмістити всіх наших гостей за принципом "контра спем". Що це значить? А те, що тоді буде більше інтриги.
— Ти-но не внось надто багато нервів, — каже Татяна.
— Як то? Не можна ж віддати, скажімо, мене, ще зовсім юношу, на поталу молодій тигриці. А Івана віддати Мар’яні, хоч, на жаль, мусимо. Я пропоную: Таня сидить зо мною.
— Погоджуюсь….
— А де буде Водяний?
— Він буде з… Ольгою.
— Не червоній! Як з Ольгою?
— Ну, а з ким?
— З одною з дам. Він же гвардії капітан! А де він подівся?
— Не бійся. Він скоро появиться.
— А Петра? З ким Петра?
— Моя дама — Наталія Петрівна.
— Браво! Це правильно. А Катерина?
— Катерина з Афогеном.
— А, ні... Не жартуйте, — сказала Таня. — Іван з Мар’яною. Ольга з Водяним. Я з тобою. Катерина з Афогеном Васильовичем. А Микола Степанович? Увага! З ким Микола Степанович?
— З Сопроном.
— Правильно. Вони творитимуть соціалістичну партію і будуть щасливі.
— Петро, розуміється, матиме праворуч Марію Олександрівну.
— Ну, а Наталя Петрівна?
— Цю кинемо між Миколу Степановича і Сопрона.
— То вони її задушать.
— Уявляю, уявляю! Вони пориватимуться говорити, а тут між ними барикади.
— І ще до того монархізм. Ха-ха-ха!
— Ну, досить! Досить! Ідіть! Приготуйте вітальню! Є там тепло? Петро і Андрій випхались у вітальню. Чи там тепло? Не можна сказати. Петро пішов по дрова, Андрій розпалює піч, появився нарешті і Водяний. Він десь таємничо зникав і зараз засяяв усіма барвами гвардійської достойності.
Андрій подивився на Миколу Івановича, і легка, свавільна, з відтінком хлоп’яцтва усмішка промайнула на його устах. — Робимо добре, Миколо Івановичу! Приставайте до нас, — сказав він.
— Що маю робити? — розглядаючись на всі боки, каже Микола Іванович.
— Вештатись, вештатись. Більше вештатись і заваджати, як ось ми, — каже Петро.
— Я маю враження, що ви не тільки заваджаєте, — каже Микола Іванович, і його погляд зупиняється на картині Куїнджі з дуже українським, аж млосним настроєм. Став, вода з лілеями, дівчина у стрічках і плахті несе на коромислі двоє дерев’яних відер, а далі — тополі і хати під соломою.
— Прекрасна картина, — каже він.
— Так. Прекрасна, — кидає Петро, не дивлячись на картину.
— Що тут, по-вашому, прекрасне? — зводиться на весь зріст довгий і тонкий Андрій.
— Настрій.
— Малоросія? "Ґдє всьо абільєм дишіт"?
— А що, хіба — це недобре?
— Я нічого не кажу. Ми ось мусимо і в себе "ґдє всьо абільєм дишіт" зробити. Перш за все тепло. Ласиці на вікнах мусять щезнути. Як ти думаєш, Петре. Чи не слід було б піаніно поставити в цьому ось, задньому куті? А тут місце для танцюючих. Куїнджі і хай собі висить тут, а Пимоненка з його танцюючим дядьком сюди. Для настрою. Афоген Васильович буде радіти. Я помітив, що він пристрасний патріот російської Малоросії.
— І цілком зрозуміло. Він виріс і прожив у пасіці і на Дніпрі. Єдине, що в’яже його з Росією, це особа монарха. Він за порядок.
— Він не ворог України, він тільки не любить цього слова.
— І цього поняття, — додав Андрій.
— Андрію! — чути голос Татяни.
Андрій миттю вискакує. Зі своєї кімнати виходить, зав’язуючи по дорозі краватку, Іван. Андрій його зупиняє: — Почекай. Не так, — каже він і поправляє Іванові краватку. — Я зараз, Таню!
Таня вже стоїть на порозі. — Прошу тебе з усієї сили. Піди з Домахою до льоху.
(Продовження на наступній сторінці)