Я розсунув горщечки вазонів і піднявшись на руки, плигнув до середини, просто на стару, не мягку вже канапу, що стояла під вікном. Люба не протестувала, ані не дивувалася мойому лицарському вчинкові. Ми привіталися за руки й почали розмову зовсім не ту, яку звичайно провадять знайомі люде, що не бачились два роки. Вона така ж, як і була, на йоту не змінилася, здається навіть те саме убрання з облізлою рукою плюшу. Я, звичайно змужнів, виріс. Мої вусики хутко попросять бритви, але я не повинен того робити. Мужчина, як я ще ним буду, значно кращий з вусами, а коли голиться, то та щетина дуже опісля противна.
Балакали про наукові справи, як моя знакома в школах була, як в інтернаті при місяці, на вікні, в одній сорочці, через зарослі сади на вулицю кидали наперфумовані хусточки офіцерам, як плели наушники на фронт салдатам. Билися бувало за незнайомого офіцера, за коси тягали одна другу... А між иншим, сказала вона... у нас сумно тепер. Страшно сумно. Вчера приходила тая... як її... ну та Явдошка...
— Явдошка?
— Так. Вона зі своїм псом. Що за собачка! Розкішний, забавна, цяцьочка. Мій собачка, мій...
— Я знав її... Та вона перебила... Є-е! Колись... Ой ви послухали-б тепер. Ну, що вам концерт... Цей собачка, куди... Це є собачий Шаляпін. У нас була спеціяльно ціла компанія... Там у саду, була Маруся, Юра, Шура... А тая дівчина...
Вона, ніби навмисне, стала, знаєте на пеньку, обличчям до місяця... я просто боюсь, ви не зрозумієте... Вона така гарна була, я дивувалася. Молоде ще, а груди такі... Обличчя грізнувате трохи, ну, суворе, але виразне, його риси спіжеві. А очі як блищать! Ну, розкіш, одним словом. Собачка вмостився коло її ніг і як завиє... Ну... я вам кажу! Він не вив. Я певна, що не вив. Мені здавалося... Ми навіть сварилися з Мариною. Я певна, що цей песик має душу, правдиву душу. Інакше він не міг-би так... Ті звуки так і пронизують вас, так і пронизують. І не болюче, лише солодко стає. Ця-ж дівчина — Сафо. її пісні — це повінь. Вона пориває в даль, наспівує віру, хоча й тужливі звуки. У жилах починає грати кров... Ну, я наговорила-б вам страшних дурниць, з чого-б ви сміялись. Та треба-б вам послухати. Я хотіла купити собачку. Нагнала їй ціну на двацять пудів пшениці. Мама страх хотіла... Не продала.
— Ну ясно — зауважив я. Нащо їй продавати...
Ми перейшли на инші теми. Від захвату Люба зарожевілася й навіть її усмішка була милою. Так і стріляли в уха: порив..., воля, даль... А сама-ж то?... Га! Даль, моя даль... Це дві дочки степу. Тут увесь траґізм... О степе мій, розкоше моя! Коханий мій, але й про... По тобі котять хвилі, по тобі буровії, по тобі коні баськими ґерґочуть зміями і мчать. По тобі мудрість, як тиха лінива вода повзе. Гнітиш ти мене... Мені все тісно, тужно тут... розумієте? Тісно. І коли спіжева дівчина піймала в свої тенета розгонкі баські змії з їх шалено-сильною душею й вивела на світ..., коли прислухалася до громів, до блискавиць, до гір і звела їх на землю, уплівши в музику... так що-ж? Програє. Акорд прогремить і зникне в далі степу безлунно, безповоротно і безславно. Степ уб’є. Над ним зостанеться лиш труп... Спіжева дівчина візьме у спадщину смердяче логовисько Марини-самки й... О-о-о! — о-о-о! Ти даль, ти даль! Грожу я тобі кулаком... і сціплюю зуби.
— — — — —— — —
Йшов до дому пізно. Темно, спотикаюся, навколо, як круги по воді, розкочуються мої думи в простір і никнуть. Горе неплідній та вагітній душі — кричав чужим я голосом і уявляв у пітьмі, чорній, чорній пітьмі:
Голгофа. Хрест. Розіпнута на ньому моя спіжева дівчина. Великі, чисті краплі поту повзли по її спіжевих рисах, які блищали в блідому світлі місяця. Розпущені по вітру довгі коси, а на чолі красується вінок... таки з терня. У стіп хреста зігнутий песик, жахливо виє в даль... у даль, в неуявиме море тьми, у океан тьми, що простягнувсь до безкінечности. І від цього мені тяжко стає, це втомлює, я хочу відпочити, хочу присісти край дороги.,. Але, надумуючися пригадую, що пізно вже, а йти далеко... Йду далі.
Порішив обов’язково завтра-ж зайти до Євдошки, Хотілося-б послухати її, вона-ж забагатіла, тепер не бігає від хати до хати, не дражнить чужих собак. Тепер або приходять до неї, або кличуть до себе... Тепер і я-б не кидався на неї з кулаками...
Ну й зайшов. Було над вечір. Як і звичайно, в селі сонна тиша, худобу вже пригнали, лише курява не спала. Замість багнюки перед курінем Марини, тепер аж грузнуть ноги в поросі, з якого відлітають і з дзеньком бемкають назад жуки. На дворі ні душі, та й у хаті чути тишу.
Я пхнув скрипучі двері, що затарахкали і відхилились. В обличчя вдарив застиглий, кислий сморід, як і тоді, коли мене вгощено копняками, що їх чути ще й досі.
У сінях мокро, перейшов до хати. Це темна закопчена нора. Глибока тиша. Пусто. Ніяких меблів, крім якоїсь скриньки і логовиська в кутку, під манюсеньким в одну шибку віконечком, яке десятками літ було немите від бруду і мух. В протилежне віконечко, у дві вже тахлі вривалося бліде пасмечко згасаючого дня. Коли призвичаївся до темноти, запримітив на печі велику купу лахів.
— Гей! крикнув я і голос мій десь никнув, немов ступінь по моху. Гей!... повторив. Чи тут хто є?
Тиша. Чого-ж прийшов сюди? — питав себе й було прикро, немов попав у логозисько печерної людини, ї показалося, ніби та купа лахів на печі, це гріб, а по стінах рояться ніби могильні хробаки...
Лахи заворушились і заговорили баритоном хрипким таким й тупим, мов хто вдаряв довбешкою з старе дупло:
— А хто там?
— Слухайте... (я не знав, як почати)... де Євдоха?
Відповіді нема. Та лахи звелися, затермосилися й запахли, як гнила капуста. Кошлата кругла пика, зуби, які жовтоватим парканом видніли в темних щелепах, ціпила, що шкрабали в копиці шерсти на чолі цілою п’ятірнею пазурів. В мені мигнула блискавкою думка, що от би де цеглюка пригодилась. А чорт... їй-богу, це була-б чимала насолода вгатити в таку маску... ну хоча-б цеглюку. До того знов ті шпаркі копняки блиснули в очах. Але, ага... стій... Хрипить, баритонить:
— А що тобі Євдоха сука? Як відьму костура...
— Ого! З копита. Знов засвербіли руки. Та я витримав натиск. Марина змякла.
— О-о, та Євдоха. Сволоч вона от що... бовхнула і знов затихла. Могильні хробаки заворушились. Тьма вечора цідилася крізь брудні тахлі, які вже грузли в ній. Павза.
— Втекла вона... Знов бовтали її слова, мов камінь у тиху воду.
— Втекла? Чого втекла?...
— Вчора втекла... Не знаю, не ночувала дома.
— А я хотів почути її спів.
Це ніби загачило Марину за живе.
— У-у-у! Заспівала! Заспіва-а-а-ла! Прокляті!... Обличчя її ховала тьма, але уявляв його собі.
— Та псюка співати-ме... Го-о-о! Там у каменоломі... Забили сволочі...
Чути шкребіт пазурів, шамот якийсь і купа лахів звалилась. Стало тихо. Могильні хробаки заворушились мляво і поповзли до свого трупа. Бррр!... Задушний сморід загойдався. Я вийшов.
Я побіг геть у поле...
В обличчя свіжим, ніжним подихом дихнув мій безмежно юний край. Його безконечна даль лежала мертвим, неоглядним плесом, ніби застигла кров, вибита вульканом з глибин земного серця. Захід — кришталева чара, наповнена вщерть старим вином, що піниться і виграє сторадужними барвами вечірної заграви. Ген, ген даль... А в далі тій по крівяному плесі, у чорній тіні, що кинула земля, сховавши сонце, жовто-горячі лілії стинають стрункі свої шиї, втоплюючи заросяні й напудровані голівки в червоне вино заграви. О лілії мої! О, пийте, пийте те старе вино з кришталевих чар. Воно віллє у ваші жили міць і ваші ніжні стебельці оберне в крицю.
Минув порожнє, як пустиня, поле, в далі смоляна смуга лісу і я, як криголом, як міна, мчу в її в’язкії стіни. Загруз. Здавалося, що та густа тьма, яку відчував не тільки зором, але й кожним міліметром своєї поверхні, повзла повз мене гнітючо, ніби плин липкий, який позмягчував моє пружне тіло глибоко, аж до шпіку костей.
І лящали хоралом диким соловії, яких тут ряско, як і листя... Мов міліони бомбометів, метали блискавки, що літали в тьмі глибокій, кресали іскри зі стовбурів танцюючих дерев. Вони, мов тарани, громили мою бронь і рвалися повінню в нутро. А я гармонія, акорд, орган... Натомість гулко геть котилася пущею луна, уносячись у даль, у вир де клекотіла... Жорстоко клекотіла. Здається кожний лист бринів і кожна галузка грала. ї от на тлі такої сцени, я бачу знов...
Ні... але... Ні, даруйте... Не про хрести співати тут... Моя спіжева дівчина, мов метеор... Моє чоло горить, я захоплююся, забуваюсь... Я хотів не те сказати, та даруйте...
Вона лиш перший раз пішла в тюрму таки за свого пса, вбитого жандармами.
Бо не хотіла їм того дарувати!