«Ковчег Всесвіту» Микола Руденко

Мірек з великим болем думав про ті часи на Землі, коли розпадалися держави й голодні люди мільйонними ордами сунули туди, де ще можна було знайти якусь поживу. Отож китайці рушили на північ, де колись існувала підновлена за допомогою марксизму Російська імперія. Вона також давно розпалася, лишивши по собі населення, що вироджувалось через алкоголізм, бездуховність, непереборну нехіть до праці. Ця нехіть вихована в концтаборах, через які, мов через конвеєр, проходила більшість російської людності. Злочинність породжувала канцтабори, а концтабори, в свою чергу, породжували злочинність.

У сорокових роках двадцять першого століття етнос колишньої держави вже виглядав безвольною, бездіяльною масою, серед якої талановиті індивідууми зустрічалися вельми рідко. Зате народжувалось багато дебілів, калік. Фактичними господарями Сибіру стали японці й китайці. Вони завоювали Сибір без війни — приходили, починали працювати й потроху підгодовували ледачих господарів. Господарям це дуже подобалось — вони могли безборонно жити за прислів’ям: родився малим, виріс п’яним, а перед смертю згадав, що й світу білого не бачив.

Згодом колишні володарі Сибіру збагнули, що вони перетворилися в нахлібників, від котрих нічого не залежить. Та було вже пізно. Тим часом сибірський етнос почав помітно мінятися під впливом жовтої раси. Жінки-сибірячки виявилися стійкішими у збереженні національних ознак, але ж їхні вічно п’яні чоловіки рано робилися імпотентами.

Отож, мабуть, не варто дивуватися, що Степан Макаров був росіянином лише за прізвищем та вихованням. Щодо зовнішнього вигляду, то він був типовим китайцем. Проте мати виховала його в презирстві до всього китайського. Так це в ньому лишалося й досі.

Степан рано виявив неабиякі здібності з фізики й астрономії. Йому було тридцять років, коли Сибірська Академія наук, де переважали китайські та японські вчені, вирішила, послати до сусідньої планетної системи науковий комплекс. Європейські країни також приєдналися до проекту.

Спершу проект мав невиразні риси — ніхто не уявляв, яких розмірів мав бути корабель і з яких матеріалів його належало будувати. Проте всі сходилися на тому, що зореліт належить споруджувати у космосі.

Дискусії тривали доти, доки Макаров не ознайомив учених із власним проектом. Він був простий і водночас надійний. Макаров пропонував перетворити на зореліт придатний для цього астероїд. Це мала бути невелика екосистема, що могла жити у повній незалежності як завгодно довго. Проект було розроблено до найдрібніших деталей — тож цілком природно, що його здійснення також було доручено академікові Макарову. На цю виснажливу працю він витратив півтора десятиліття.

Обраний астероїд мав п’ятнадцять кілометрів завширшки і вісімнадцять завдовжки. Перш ніж розпочинати на ньому будівельні роботи, астероїд перевели на орбіту Землі, зробивши його супутником Місяця. Були використані всі технічні досягнення, якими на той час володіло людство. За допомогою термоядерної енергії розтоплювали надра астероїда (у глибинах малої планети клекотів вулкан, але він був контрольований ученими). Розтоплену речовину виганяли на поверхню, надаючи астероїдові кулястої форми. Так були створені порожнини, що потім стали життєвим простором Космічної Академії.

За п’ятнадцать років на астероїді побувало близько десяти тисяч робітників та інженерів. Вони працювали по кілька місяців, потім мінялися. Не дозволяв собі відпустки лише Степан Макаров. Отож нібито немає брехні в тому, що світ цей створив Президент. І навіть у тому, що найвірнішим достойникам він дарував безсмертя, також нібито не було брехні. Нібито…

Коли Космічна Академія була споруджена й обладнана всім необхідним, надзвичайним рішенням Сибірської Академії наук в розпорядження Степана Макарова було передано тридцять шість спеціальних ліжок — для всіх академіків, котрі мали вилетіти у космічні мандри. Обирали найталановитіших і наймолодших.

Що ж то за ліжка? То, власне, були апарати, які створювали біологічно активне поле. Це поле допомагало клітинам організму протягом ночі повертати все, що вони встигали втратити протягом дня. До слова "все" належав також біологічний час. Міріади мікрогодинників, що належали клітинам, невідомі променеві пальці щоранку заводили знову і знову. Так було перервано процес старіння — отже, мусила загинути й сама смерть.

Але саме те, що ці заборонені для використання на Землі апарати Макаров дістав особисто (в рішенні сказано: "під особисту відповідальність академіка С. Макарова"), стало фатальною помилкою тих, хто хотів запліднити земним розумом далекий, невідомий світ. Президент Космічної Академії (а ним, звичайно, став Макаров) одразу зміркував, що разом з апаратами, які продукували безсмертя, він отримав необмежену особисту владу. Таку владу, яка належить хіба що тільки Богові…

…Пан Мірек Лятошинський наблизився до вікна. Небо, як і слід було сподіватися, почало втрачати зірки й поволі наливалося барвами світанку. Саме йому, Мірекові, належало стежити за нормальною роботою апаратури, яка величезну кам’яну баню над фермою перетворювала на штучне небо. Але ж воно виглядало так природно, ніби десь над Південним Сибіром.

Зненацька Лятошинський помітив біля приміщення машинного парку серед кущів темну постать. Йому навіть здалося, що то був сам Герд — "ланцюговий пес" Макарова, начальник над костоломами.

Домагатися звання академіка (і навіть віце-президента!) Герд почав років двадцять тому. Макаров ніби й обіцяє, але все відкладає на майбутнє. Невдовзі Гердові сповниться п’ятий десяток. У цьому віці навіть талановиті вчені не здобували спецліжко — Макаров не любив оточувати себе старими.

"Герд просто дурень, — подумав Лятошинський. — Хоч у дечому Макаров і спотворює принципи Академії, але зробити академіком ката-поліцая… Ні! Президент просто водить його за носа".

Пан Мірек сягнистим почерком написав записку Прокопові: "Не виходьте на ферму до мого повернення". Підсунувши її під двері помешкання, де оселився Прокіп, повернувся на свій поверх. Лятошинський добре уявляв, що діялося в душі Прокопа. Це справді має виглядати катастрофою, коли всі твої уявлення про світ зненацька падають, мов кам’яна стеля в печері, і немилосердно чавлять тебе. Гелена була також збурена, але пан Мірек розумів: її потрясіння не таке глибоке, як у Прокопа. З цього хлопця міг би вирости справжній вчений, це безсумнівно.

Лятошинському вдалося поспати години зо дві вже під ранок. Це трохи його відсвіжило. Прийняв душ, поголився. Відтак випив кави й ретельно зодягнувся — там, нагорі, надавали значення зовнішньому виглядові. Підтягнутого, ставного віце-президента традиційна чорна пара й чорна краватка-метелик на білосніжній сорочці робили більше схожим на земного дипломата минулого століття, ніж на вченого. На жаль, у цій мінідержавці, на яку поволі перетворилася Академія, й справді доводилося бути дипломатом. Якби професор Лятошинський не володів цим хистом, чи зміг би він бути віце-президентом у Макарова?

Пан Мірек спустився ліфтом трохи нижче першого поверху — до вестибюля, оздобленого пластмасою, що нагадувала природний мармур. Тут усюди дизайнери намагалися відтворити характерні ознаки й стилі земної цивілізації — це певною мірою допомагало приборкати космічну ностальгію. Тунель, по якому йшов Лятошинський, був добре освітлений, оформлений під мармур і вів до великого, складного, багатоповерхового комплексу власне Академії. Самозрозуміло, що численні зали, кабінети, лабораторії, бібліотеки (книжкові та комп’ютерні), а також мешкання для академіків були вбудовані у надра астероїда. І тільки обсерваторія дивакуватого товстуна Лі Чуня містилася поруч розкішних садів Президента, над якими височіла прозора пластмасова сфера. Вона дозволяла бачити справжнє небо.

Сфера захищала від космічної холоднечі добре доглянуту ділянку, яка становила вісімнадцять гектарів. Пластмаса була міцна й надійна — її міг би пошкодити хіба що значний метеорит. Але така небезпека минула відразу, як тільки перетнули межу Сонячної системи. Підтвердилась давня гіпотеза про те, що метеорити й астероїди є уламками Фаетона — десятої планети, орбіта якої містилася поміж орбітами Марса і Юпітера. Планета загинула від гігантського вибуху мільйони років тому. А чому стався вибух — як це дослідити?..

Сферу, що тепер яскравіє справжніми зорями, виготовили тут же, на місці. Для цього довелося побудувати невеликий пластмасовий завод, що був потім розібраний.

Нічим так не пишався академік Макаров, як цим садом — своєю інженерною спорудою. Ось уже п’ять століть вона служила бездоганно. Тут залягали невеликі озерця з водограями, де вода падала так плавно, уповільнено, мовби діамантові краплини виконували чарівний танок. А довкола по всій ділянці пишалися яскравими барвами квітучі кущі, декоративні й плодові дерева. Садові алеї запліталися в лабіринт, вихід із якого знав лише сам Макаров. Він любив поморочити гостей цією загадкою. Його втішало, коли гості виглядали спантеличеними й розгубленими. Тоді він милостиво виводив їх до свого палацу.

Зовні палацу не було видно — він ховався в надрах астероїда. Із оповитої виноградом гранітної товщі виступав лише фасад, оздоблений бронзою і рожевим мармуром. Ні, це була не пластмаса — це був справжній мармур, видобутий на Землі.

(Продовження на наступній сторінці)